Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 25

Може, й справдi — раби не повиннi родити дiтей, питає вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що є рабство, як не iнфiкованiсть страхом, — вона пiдсовує пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого гатунку афоризмами, вiд яких — нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формальної логiки. Рабство є iнфiкованiсть страхом. А страх убиває любов. А без любовi — i дiти, i вiршi, й картини — все робиться вагiтне смертю. П’ять балiв, дєвушка. You have completed your research.

Ледi й джентльмени — нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдноєвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов’янська мiшанка, досить приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, — в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в неї виглядає цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смiється, i вiд того враження, наче цiлий час розсмаковує щось смiшне. Дисертацiю вона пише про гендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi: її не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, — запитання, що незмiнно заганяє тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелек-туали (блiн, ну звiдки менi знати?). Здається, Донна пiдозрює, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фе-мiнiстки, вона певна, що men are full of shit, iно дай їм волю — починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з її докторатом затягується. Отож твою iсторiю Донна бере — не те що до серця, а, здається, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую.

Що— о?! -рвучко подається наперед Донна, аж її пшеничнi патлi, зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра.

Як?! — обурюється Донна, — як таке може бути? Як узагалi можна так поводитися з живою жiнкою?!

О, май! — скрушно хитає головою Донна, з цiлком непритаманною їй господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест, що видає цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала проблеми з своїм останнiм бойфрендом, але щоб таке!

Слухай, — каже Донна, й обличчя їй випогоджується спокоєм знайденого рiшення: looks like the guy is severely sick, don’t you think so?Короткий курс пси-хоаналiзу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю — i попустить, як рукою знiме. Лiтература як форма нацiональної терапiї. А що, not a bad idea. Шкода, що в нас, власне, нема лiтератури.

Я тiльки одного не розумiю, — осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено пiдвалини її свiтогляду. — Я не розумiю, чому ти це все терпiла? I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi?

Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за свої права.

Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по сторонi тих, чужих? Що єдиний наш вибiр, отже, був i залишається — межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбиває? Вкинувши до смiттєзбiрнi послiд-ки ланчу — пластиковi тацi iз зужитим паперовим начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах — соя, кетчуп, гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), — як декоративнi палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першої дiї — майстерня художника, мiсце другої дiї — квартира в student dorm, третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), — вони прошкують до виходу, Донна штовхає склянi дверi, короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплює легенi, котяться авта, проходять, смiючись, хлоп’яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету, горить угорi тривожне, електрично-синє небо, i високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi простягає до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб’язком: "Help homeless, ma’am!" — "I’m homeless myself", хитає вона головою: не до нього — в простiр.

— А знаєш, — каже раптом Донна, повертаючись до неї, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жу-ючи якусь нову думку, — все-таки цi вашi схiдноєвро-пейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть є, а в наших що?…

…I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвейєра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже — пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом "USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвейєр приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючої калюжi: "Все", — вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все — це значить, задраєно люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", — замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшньо-го (qu’as tu fait, qu’as tu fait de ta vie? — допитується голос звiдкись здалеку, — ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чекаєш, мрiєш i борсаєшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявляється, що то й було життя) — лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше.

Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цiєї нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайської наркомафiї, i румунської секурiтате, i од ЦК Компартiї Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п’яти тисяч зачатих гвалтом сараєвських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i — зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, приємного вам польоту.