Забужко Оксана Стефанивна

"Майже про всіх людей, що відіграли в її житті хоч трохи варту окремого епізода ролю, в Дарки зберігся перший спогад — схований у пам'яті, як на дні шухляди, моментальний знімок іншого, чужого , за Бог його зна якими й прикметами з місця вирізненого, вихопленого оком з-поміж багатьох , з безладно захаращеного тла решти світу — як нехибна обіцянка майбутнього. Розкладені вряд, ці знімки явили б низку найрозмаїтіших і найнесподіваніших ракурсів — від блискавичного поціляння, навпроти себе, очима в очі, що викрешує межи двома вольтову дугу найкоротшого зв'язку (очі сині, очі сірі, очі зелені, всі з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного кришталю — все чоловічі очі: втім, як знати, які в цю мить у тебе?), — і до зроблених ніби прихованою камерою, коли об'єкт іще тебе не бачить і не підозрює, що йому судилося кимось для тебе стати, — ракурси профільні, у три чверті й навіть зі спини, точніше, з потилиці: потилиці часом бувають несамовито виразні. А проте, скільки б не порпалася в пам'яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовні — вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби"...

Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запам'ятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, — на трохи зависокому як для дівчинки, опукло-буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць-недобір. Тільки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобір — тим він і недобір, що наводить на лихі сни...

У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.

У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим...

Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт, завжди ризикує там стати фарсом. І вона таки ним, тією "Міленою" стає.

Перша в Україні збірка творів провідних письменників, що зачіпає алкогольну тему. Корифеї українського слова вирішили поділитися своїми спогадами та міркуваннями щодо вживання алкоголю. Оповідання навряд чи когось залишать байдужим, адже ці історії настільки реальні, що, цілком можливо, траплялися з вами.

Нову книжку відомої письменниці складають вибрані есе з доробку останніх дванадцяти років, об'єднані темою культурного простору довкола нас. На „мапі“ Оксани Забужко позначено книжки, людей, місця, міста, фільми, вистави, які — з-поміж інших, — мали формативний вплив на долю авторки і які одночасно можуть слугувати своєрідним культурним маркером для збірного портрета сучасного українського інтелектуала. Розповідь від першої особи, тонко переплетений жанровий мікст мемуару, рецензії, біографії, філософського роздуму та культурологічної розвідки зроблять цю книжку привабливою для всіх, хто має смак до вдумливого читання. [На суперобкладинці:] Найновіша книжка Оксани Забужко — про книжки, людей, місця, міста, фільми, вистави, які — з-поміж багатьох інших, певно, не менш люблених — є для неї особливо важливими, — це дуже приватна книжка, з тією найгарнішою приватністю, яку — коли нею з тобою діляться — завжди переживаєш як дар. Розумієш, що це так багато, коли тобі розповідають про щось найцінніше для оповідача, про те, що найдужче любиться. Просто слухаєш, просто ніби по-іншому пізнаєш. А потім теж хочеш тим, що ти щойно почув/прочитав, ділитися з тими, кого любиш. Цією любов'ю і ніжністю, бо тут її так багато, що вистачить на всіх…    

"Музей покинутих секретів", новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це — сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли таємні товариства малоросійських дворян XIX ст.? Звідки в Лісовій пісні зашифрована легенда про Грааль? Чи й справді українці — це селянська нація ? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний український проект і чи вдалося нам його реалізувати?.. Нова книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів — це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках України, яку ми втратили . Ключем до неї стає розкритий О. Забужко код Лесі Українки . Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці — в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма прихованої війни, яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення — про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури… * * * Книга пані Оксани сама по собі годна свідчити, що та висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є, дякувати Богові, тільки нашим спомином Леонід Ушкалов

У чому все-таки причина дотеперішньої загадкової абсолютности постаті Шевченка в українській духовній культурі? На який образ-себе запрограмував він Україну своїм міфом, у культурі Нового Часу типологічно найближчим до дантівського? Які метафізичні смисли земної історії чаяться зашифрованими в Шевченковому тексті, коли підходити до нього з ключем не тільки християнської філософії та європейського романтизму, а й традиційної української демонології? Чи існує в історії національна версія християнської есхатології — колективного гріха й колективної покути? На ці та інші питання шукає відповіді Оксана Забужко в своїй книжці, котра стала однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.

…Вони довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку. Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу… Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…

Це перша праця, в якій філософія національної ідеї розглядається як самостійна інтелектуальна течія, що сягає далеко за межі політології — до питань про сутність і сенс національного буття. На широкому історико-культурному матеріалі автор досліджує місце цієї течії в європейській — і, спеціально, українській — свідомості новітнього часу (XIX — поч. XX ст.). Окремий розділ присвячено національно-екзистенційним пошукам І. Франка, в чиїй особі сконцентровано духовний досвід переломового для долі національної культури покоління української інтеліґенції.