Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 24

отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся — Данте в спiдницi! У Данте-бо був — не лише Вергiлiй, у нього була — Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, кот-рим захоплено женемось, i все тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! — i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власної отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами коїтися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зостається, що — скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк триває, to be continued, ви що ж, уважаєте, це нормально, так iз ними, пiїтами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживає до свого "Фауста", що ж ви гадаєте, це випадко-вiсть, гадаєте, їм просто — менше дано? Зменшуються їхнi шанси — зменшуються шанси кожного з вас.

Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?

(I все бiльшає, бiльшає з року в рiк — секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчної цивi-лiзацiї, секс по телефону, мене також колись так мали — удома, в себе в хатi, не де: обставили як дєвочку, так i не довiдалася хто, — спершу змiнений на шепiт жiночий голос — прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" — нiяка то була не Оль-ка, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, — й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене згвалтувати, кажуть — або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти є? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" — але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", — чого тiльки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, — спробувала врубати почуття гумору, нiчо-го, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспi-вати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойко-вi приниження [ти кричиш — од наруги, а вони думають — то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але згвалтованою, — молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живої жiнки?).

Страх починався рано. Страх передавався у спадок — боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий КГБ, аби вивiдати, про що у вас розмовляється вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, — особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев’ятому на міській олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичної школи — вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру — як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, — темнi й густi, мов шовк, дiвочi вiї, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то буває з дуже нервовими, iнтелiгент-ними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, — такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати про-читанi книжки, i вiдмiнник з математичної школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть — була зима, i вснiженi хiдни-ки щокрок поблискували пiдступно вислизганою чорнотою, — мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко — не читала?" — тебе з мiсця вкинуло в жар: оце ж i є те, про що попереджали тато з ма-мою! — з ленiнською хитринкою в очах (головне, що сама вiдчувала її як ленiнську!), з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все’дно нави-лiт бачу, — вiдмовила, що — "нет, не читала", i, дочека-вшись, аж вiдмiнник видав усе, що знав, — i про УНР, i про емiграцiю (слухала вже не сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близької небезпеки), — приморозила його хiба ж так — карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ("Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!") освiдчивши, що її не цiкавлять усякi там емiгрантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i що її завжди обурювала молодь, яка слухає рiзнi радiоголоси, — вiн вирячився на неї обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов їжачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, — а щоб знав! Задоволена була з себе як нi-коли: перший iспит на дорослiсть — i не послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити своє отроцтво, — отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись — iз глухо забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого їдко клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе — i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим металiч-ним свистом, передавали мемуари вмираючого Снєгi-рьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi шоки, гвалтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних долiвках — зведення з рiзницької, розрубка м’ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, — тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився їхнiм конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробi-тним, сидiв у хатi й слухав радiо), — вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори, по-лiтзаняття й чужа мова, туди — як чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, — можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким маг-нiтофоном видати їм вiд них таки й вивчене, i тiльки в цьому був гарант безпеки — золота медаль, червоний диплом, просування "по вєрьовочкє", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову! — а в п’ятнадцять рокiв звалилася з депресiєю, скаржилася на таємничi болi в шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда слова — таткова дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над її першою менструацiєю, розважно оповiдав їй, що це дуже добре, так має бути з усiма дiвчатками, лежи, на вставай, — подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала — зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям, коли — i соромно од вiдкритостi своєї тай-ни — ну але якi ж тайни можуть бути од татка? — i, i — якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля таткової смертi!), i потiм, щоразу, — те саме вiдчуття на-вiчної дочiрньої покори, остато-чностi родового улягання, од чого мужики, не в’їхавши, до чого воно, ро-зумiється, шалiють ("Ох як ти класно даєш!"), а потiм ти їх кидаєш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! — вся в гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка — шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори ходила — а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! — в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й поїдом їлась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже "по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвi-том, як садок вишневий коло хати, однокласниць — у зблисках перламутрової помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй — десять керебе коштував синьо-голубий патрончик такої тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п’ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти — в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, — правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамтої то не втрата, i так воно й було, а все одно дев’ятнадцяте столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною лялькової крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, — невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала, люто вiдди-рала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, — татко, який так боявся за неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати їй належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi — надто пiсля того пам’ятного разу, коли вiн ударив її в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiкає, — але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк її по щоцi, — розумiється, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини, "моє маленьке", "доцiчок мiй золотий", — по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, — бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (по-тiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! — акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! — так що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж її, врештi-решт, i потiшати-меш), — а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, — ди-тина голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця їздила на перекладних товарняках до Москви, мiняти своє вiно — двi ряснi низки середземноморських перлiв — на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об’їжджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi — досi знати тонку ниточку бiлястої близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а її майбутнiй муж, те саме робитиме, а їй — нiчого, минулися тi колосочки, i наїлася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, — а американськi совєтознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юнгом мiж рядкiв на свiтло перечитують, — жерти їм у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! — давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над їхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Дєвочкi, а што в етiх пакєтах?" — "Женскiє пакєти, женскiє!" — презирливо вiдгризалися дєвочкi: не для вас, мовляв, — бабульки збентежено лупали очи-ма: не розумiли), — так що мама була невинна, аки аг-нець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п’ятдесятих — час, коли нарештi наїлися, — така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! — личко делiкат-не, довгобразе, з гостреньким носиком — затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана — Варвара Апостол — Варвара Лан-гишiвна, — ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! — кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша — не забувай додати: була!), — мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi", поки їй на кухнi сусiдка — кухарка з робочої столовки, та, що мала "упра-влять государством" (мати-одиначка — п’ятеро дiтей од п’ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi — котрогось iз потомства?), — але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з дисертацiєю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був її святом, тiшилась як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" — а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий — викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спа-зматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! — живцем замурований в чотири стiннi — слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi — та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся" (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя — "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти", — через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), — i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першої митi вiдмови-лась була задирати сорочечку, спалахнувши не дитячою уразою, — назустрiч тихому й по-новому глибоко-му, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! — у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнеш-ся, задиралася — стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, — одначе рвалася, Господи, як рвалася, — як стратенча душа з-пiд сокири, але — куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, — смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, — вдертим у чоти-ристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати — трiйко рум’яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищавої блiдо-зеленої пiдлiтковостi, — здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", — вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма’ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак — арешт антiсовєтчика!) — що ногою вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, — але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, — вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, — навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з’явилися менти, — привалила зграя воронкiв, в’оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було нiби — пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло! — а вже зайчикового друга — найушнипливiшого з компанiї, невеличкого й верткого, як гвинт, такий, ще трохи наддавши, мо’, й пролiз би! — засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутi-лого стада, волiкли попiд пахи двоє гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рєбята, ну бросьтє, ну отпустiтє, рєбята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив — та нi, та де, та нiчо’ вони йому не зроблять, — а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову — вiдважна жiнка! — плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало — а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, — кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, — да што ж ви ето, в самом дєлє, а?!" — i вирвала хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiм-кнули лаву, якось обм’якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чєво он", — ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, — пiдо-спiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першої вашої ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти — маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме їм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, — ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш пiд-борами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiєшся, хоч прикурюй од такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", — i за-мнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвiється в повiтрi, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалi, — а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба — зразу вискочила ментам морду бити… З тобою можна в развєдку йти", — i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено — бо вiн сам iз тих, — наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, — бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм…). Страх уповзав знадвору крiзь стiни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач кiль-канадцять разiв на добу, лiкарка велiла їй роздягатись, а татковi вийти — "Девочка уже большая", — її спантеличило, що татко, замiсть обстоювати свої права — це ж бо його дитину мали оглядати! — принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркує вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього — ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собi думки, — що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї — знов-таки, боявся?), — а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), — його панiчний страх перед її невкоськуваним ростом — "ку-уди?!" — угнiжджував-ся в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiагностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм’яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, її пальцi колишньої гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила їй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], бу-ло нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), — по сутi, то було не що як вiйна — вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона їм усiм за нас i покаже!), — мужчина вдається до останнього засобу — смертi, i це, нiкуди не дiнешся, переконує: ти наре-штi остаточно стаєш по його сторонi. I твоє отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?…