Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 23

I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою — як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: неви-димi руки, багато рук пестили її звiдусiль — настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, — i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструктивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, — недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, — мелькали чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але голо-вну її увагу прикувала височенна — аж лиця не розгледiти! — вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект-нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни-вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: "Що, ще не починалось?" — спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю — вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала — зрозумiла: значить, несерйозно це все — нащот самогубства. Ще несерйозно.

Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, — розумiється, вона надається радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, — одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором.

Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд по-чаткiв була людським творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни — Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 ро-кiв, — отруїлася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток — 10 мiльйонiв дола-рiв, неабищицю! — на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, — чи їх також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло — так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергової "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синiв, — есесi-вець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву — щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! — ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором — i порушили пра-вила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся — потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв — чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної вiйни — вiйна дає змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею — видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, — попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, — зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби — чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" — ну й спiймав облизня, i добре йому так), — в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi — психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав — над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?

Хотiти бути автором — творити — зазiхнути на виключну прерогативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, — всi ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психологiї — русалка, напiвжiнка-напiвриба, — яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя — кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи — й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo — не пробували? Слабо? То ж то й ба… Все, що нам дано — як дiтям на забавку — то готовi порiзненi скалочки дiй-сностi, фрагменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, — тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче генiям!) вдається стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, гоношимось i уявляємо себе творцями, — а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт — з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворо-тi? в якiй пiренейськiй печерi?) — вiдступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте — як жити, коли не стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клери-кальнi ригористи — iконокласти, пуритани та iже з ни-ми, — що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує божество, — спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс, неминуча поступка — вiд незмоги — уже! — встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт — був, але що вже тепер за ним побиватися… Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, — в церквi, куди я пово-лiклася одного дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ганку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами — люди приходили як на свого роду вечiрку — to socialize i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiгаєть-ся, — iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану лю-дство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдко-чується все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", — ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), — а пам’ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступаємося ближче, гульк — а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, — йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в’їхати, i стокрот безпечнiше для нас — нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, — вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б’єннале гумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок — однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв — текстiв) про першу поїздку на вело-сипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, — нiчого, interesting, гелгоче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, док-торiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, — кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiд-крию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому сто-лiттi також потихеньку сходить на пси — тому що боїться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi… Тодi… (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, — "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш — оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, — жест воно нiби той самий — жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам’ятi з убитим всерединi смислом, — жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi єднаємо.