Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 15

Голосно: сам злякався — такий незвичний був той звук, не чув сміху вже цілу вічність і був упевнений, що взагалі розучився сміятися.

Володимир Гнатович зиркнув на нього здивовано, та одразу все зрозумів.

«Ще наші далеко і не треба в химери вдаватися, — мовив розсудливо, та не витримав і також засміявся весело. Присунувся до Сергія, зашепотів збуджено: — Скоро в них тут все почне розвалюватися. Осатаніють, гади. Передай хлопцям, можливі провокації…»

«Зрозуміло, — ствердив Дубровський, хоча думав про Інше. І мовив про це інше: — Тепер наші застосовують танкові рейди по тилах…»

Заболотний раптом схопив його за руку, і Сергій зиркнув на нього здивовано. Та одразу глянув туди, куди вказував очима Володимир Гнатович, і осікся.

На червоній цегляній доріжці, що вела до бараків, стояв офіцер у лискучому плащі. Стояв непорушно і, здавалося, не дивився на них, та поманив пальцем, і вони пішли до нього, одразу знітившись.

Сергій упізнав офіцера ще здалеку, бо звик бачити цю фігуру, коли в'язнів шикували на табірному плаці і той стояв десь трохи осторонь інших офіцерів у чорному — вершитель доль, гауптштурмфюрер СС, комендант табору.

Невисокий, опецькуватий, він програвав поруч із своїми підлеглими, навіть манера засовувати руки в кишені й переступати з ноги на ногу робила його якимось домашнім у порівнянні з кремезними наглядачами, білою вороною серед чорної зграї. І зараз, коли Сергій мав можливість роздивитися коменданта зблизька, він справив таке ж враження: рожевощокий, мов дитина, і нема нічого загрозливого в погляді. Навіть посміхається.

Вони стояли перед ним — двоє чоловіків у мокрому смугастому одязі, який робив їх жалюгідними і навіть смішними.

Офіцер розглядав їх з цікавістю і, Сергієві здалося, незлостиво: впіймав навіть веселу іскорку в його очах. Та все ж усвідомлення того, що за крок од нього стоїть сам комендант, людина, наділена владою більшою, ніж міг би мати сам бог, скувала його і зробила нерухомим. Дивився на рожеві щоки, бачив, як ворушаться губи в коменданта — рум'яні, пухкі, мов подушечки, знав, що есесівець щось говорить, та нічого не розумів і навіть не чув його голосу.

Але чому він тикає стеком у груди Заболотного?

Комендант похлюпався носком чобота в рідкому багні і запитав нетерпеливо:

«Зрозумів?..»

Тільки тепер Дубровський усвідомив, чого вимагають од нього, вірніше, Сергій розумів це й раніше, розумів весь час і чув, просто здавалося, що не чує, ніби були слова й не було їх. Він устиг ще подумати, що може дотягтися не лише до рожевих щік (цікаво, чи справді вони такі оксамитові, як здається?), а й до комендантового горла. Він зробить це швидше, ніж той устигне захиститись, і, певно, в нього вистачить сили, щоб одним рухом порвати хрящі горлянки.

Це бажання було настільки сильне, що відчув, як затерпли кінчики пальців; та все ж пересилив себе, а може, просто взяв гору інстинкт самозбереження, що надзвичайно розвинувся у в'язнів і який примушував їх втягати голову в плечі й горбитись, коли тільки бачив есесівців, — ступив крок назад, бо не міг зробити те, чого вимагав есесівець, навіть під загрозою найбільшої кари. Це саме було карою, а він не міг переступити через самого себе, навіть знаючи, до чого спричиниться його протест.

І цієї самої миті зустрівся очима з Заболотним.

Вони дивилися один одному у вічі, можливо, мить, можливо, й більше. Володимир Гнатович не подав йому жодного знаку, не моргнув навіть; зіниці в нього розширились, і сірі очі здалися чорними. Він наказував Очима, і Сергій зрозумів його. Підняв руку і побачив, як слухняно зігнувся Заболотний; не чекав, поки пригнуть його до землі, сам став на коліна, зануривши обличчя в багно.

Дубровський притиснув його зовсім легко і відразу відпустив, та німець пхнув Сергія чоботом в бік і наказав:

«Сильніше! Не жалій його!»

Сергій не міг зробити цього, та відчув, як від його зовсім легкого поштовху Заболотний так плюхнувся в багно, що полетіли бризки — тепер він остаточно зрозумів Володимира Гнатовича і почав тицяти швидше. Бачив лише носки чобіт коменданта, та знав, що той стежить уважно: вовтузив Заболотного по-справжньому, та все ж упівсили — добре, що комендант не знав, не міг знати, яка сила ще таїлася в Сергієві.

«Досить…» — нарешті почув згори.

Одвернувся, щоб не бачити заюшене обличчя Заболотного, — не міг, не мав права глянути на нього, бо міг виказати себе, напевно виказав би — нерви вже не витримували: заплакав би з відчаю або кинувся на рожевощокого…

«А може, вже наші танки на підході?»

Ця думка прийшла, здається, лише тепер — хоча, він обманював себе, вона жевріла весь час, лежала десь у закутках свідомості, він, певно, думав про це, вовтузячи Заболотного по багні; тоді здавалося, ні про що не думав, але напевно саме усвідомлення того, що скоро прийде воля, і надало йому сили.

Він стояв навколішках, зануривши руки у смердючу рідину і низько нахиливши голову. Коли б комендант міг зазирнути йому у вічі, можливо, побачив би секундну посмішку, — але Сергій не міг дозволити собі посмішки навіть зараз, коли її напевно ніхто не міг помітити — застиг у чеканні: бачив лише комендантові чоботи, які нетерпляче переступили на місці; це віщувало щось недобре, і справді, німець викрикнув зло:

«Помстись йому!..»

Майже одразу Сергієві на потилицю лягла мокра і холодна рука, багно потекло по шиї, Володимир Гнатович стиснув йому потилицю, і Дубровський зрозумів, що Заболотний дякує і підбадьорює його. Це вразило Сергія, якийсь нерв десь обірвався, він схлипнув, сам занурився в багно, бився обличчям об землю, намагаючись хоч трохи приглушити той біль, що рвався зсередини риданням.

Скільки минуло часу, не помітив — бився, наче в епілептичному припадку, та нараз його грубо смикнули й зупинили. Сергій розплющив очі, побачив, як з його носа в криваву калюжу крапає рідке багно, і краплі чомусь червоні, наче криваві. Звідки кров?

Одразу зрозумів і обтер рукавом обличчя. Побачив чорну спину коменданта, що, не озираючись, крокував цегляною доріжкою, підвів очі й зустрівся поглядом із Заболотним.

Обличчя Володимира Гнатовича було заюшене, все в липучому багні — лишалися тільки очі, знайомі очі, що дивилися, як завжди, з хитринкою. Він витяг із кишені бруднувату ганчірку, обтер обличчя Сергієві й почав втиратися сам. Не втерся, лише розмазав бруд, та, видно, задовольнився й цим, бо підвівся, потягнувши за собою Дубровського.

Лише тепер Сергія прорвало. Щось схоже на стогін вирвалося з грудей, прихилився до Заболотного.

«Ти чого? — легенько відштовхнув його той, та, одразу все зрозумівши, поплескав по плечі. Мовив щиро: — Спасибі, тобі, хлопче, не плач, дурню, ще раз кажу: спасибі…»

Та Сергій схлипнув, хоч і знав, що найстрашніше вже минуло і Володимир Гнатович справді має рацію: варто було йому не послухатися коменданта, і цей день став би для них останнім. А вони мусили вижити, вмерти тут було легко, смерть чатувала на кожному кроці — мимоволі Сергій зиркнув у бік крематоріїв, над якими кукоблилась чорна хмара — справді, сьогодні їм пощастило…

Дубровський усвідомлював це, та не міг перебороти біль, який виривався з нього хрипким риданням, — цей біль не згас аж дотепер, хоч по війні вже минуло чортзна-скільки років, він зачаївся десь у ньому, лежав темною раковою клітиною, що могла будь-якої миті ожити, часто нагадував про себе уві сні, та й не тільки уві сні; певно, у кожної людини є пляма, що переслідує її все життя, пече соромом.

Іноді Сергій одержував листи від Заболотного, який працював десь під своїм Мозирем, мав сім'ю і не скаржився на долю. Сергій знав, що тоді вони врятували життя один одному, та ракова клітина ганьби все ж жевріла в ньому, і він часом аж захлинався од нестерпного болю, згадуючи смердюче багно, блискучі комендантські чоботи, і думав, що, може, краще було б тоді вмерти…

І. зараз, лише згадавши рожевощокого, відчув, як знайомий біль пронизав серце.

Опецькуватий комендант у блискучих чоботях. Рожевощока людина з посмішкою добряка. Весь світ згодом дізнався про нього. Гауптштурмфюрер СС Франц Ангель. Десь були знайдені матеріали, що він загинув.