Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 14

«Я пригадаю це вам, мадемуазель… — просичав із злістю, обтираючись. — Густав! Наведи порядок!»

Той просунувся у вузькому проході, поклав дівчині на плечі руки, легко і зовні ліниво підм'яв її, скрутив руки назад і кинув у крісло так, що та вдарилася головою в бік Генрієтті.

«Ну? — запитав Густав. — Кому ще не подобається?»

Всі мовчали.

«Нічого, кізочки, звикнете, — мовив рожеволиций благодушно. — Ми влаштуємо вас в один із кращих борделів. Чудові умови: окрема кімната, гарний кравець, смачна їжа… Мадам — суцільна доброта і респектабельність. Вам просто пофартило, мої дорогі…»

Він вимовляв ці слова за звичкою, не вдумуючись у їх зміст. Злість за плювок — ні, не за плювок (що плювок, витерся — і вся справа), за образу, за те, що не злякалась — якась паршива паризька лялька, — пекла його, і, певно, це проявлялося в блазенському тоні, у бажанні познущатися хоч трохи і в цьому знайти полегшення.

«Я заплачу тобі за ніч двадцять доларів, крихітко, — зупинився перед Генрієттиною сусідкою, — і можу закластися, що через місяць ти й сама кликатимеш мене…»

Генрієтта підвелась. Вловила в очах дівчини щось таке, що вимагало негайного втручання, — у такі секунди люди йдуть з голими руками на звіра. Сперлася на плече сусідки, просунулась до виходу.

«Що тобі? — затримав її Франц. — Куди?»

Генрієтта лише махнула рукою в бік туалету.

«А-а… — рожевощокий пропустив її, та, коли вона вже взялася за ручку дверей, зупинив різким окриком: — Чекай!»

Зазирнув сам до туалету, огледів усе пильно. Генрієтта сперлася на стіну, витягла з сумочки хусточку, затиснула рот.

«Йди!..» — підштовхнув її Франц, і Генрієтта одразу схилилася над умивальником і закашлялась.

Ангель постояв кілька секунд і причинив двері.

Дівчина, кашляючи, швидко витягла із сумочки блокнот, нерівним почерком накидала кілька рядків, видерла сторінку, поклала в конверт і написала адресу. Заклеївши конверт, засунула його під блузку й вийшла з туалету.

Супутниці сиділи тихо, з острахом зиркаючи на Густава, що походжав поміж кріслами.

Генрієтта впала на своє місце і глянула в ілюмінатор. Десь далеко внизу, де морська блакить зливалася з блакиттю небесною, проступила темна смужка, літак уже йшов на посадку…

Франц вистрибнув на землю перший. Генрієтта дивилася, як він робив комусь знаки, розмахуючи руками. Скоро з-за кущів повільно виповзли легкові автомобілі.

Франц озирнувся.

«Виходьте ж, мадемуазель Лейє!» — гукнув.

Мовив, наче добрий знайомий, що зараз подасть руку і допоможе збігти східцями. І Генрієтта спіймала себе на думці, що ледь не подякувала. Вона озирнулася на дівчат. Франц витлумачив цей жест по-своєму:

«Про багаж не турбуйтесь, його привезе грузовик».

Генрієтта відійшла за хвіст літака, роздивилася навколо. Вікна в автомобілях закриті шторками. Вона зламала гілочку на кущі, зиркнула спідлоба: чи ніхто не дивиться? Затамувавши подих, витягла конверт, аби наколоти на довгу колючку, та не встигла: поруч загальмувала довга сіра машина. Прикрила конверт сумочкою і перша полізла на заднє сидіння, щоб сісти скраю.

Автомобілі вже від'їжджали, коли Франц плюхнувся на переднє сидіння. Їхали по вибоїнах, хилитаючись на всі боки.

Вибравши зручний момент, Генрієтта натиснула коліном на ручку — дверцята відчинились, і конверт впав у щілину.

«Причиніть двері, — різко обернувся Ангель. — Тікати тут нема куди!»

Генрієтта витримала його погляд.

«Вони просто були погано зачинені», — посміхнулася.

Сергій голився у ванній, коли задзвонив телефон. Так рано його рідко хто турбував, і Дубровський, вимкнувши електробритву, поспішив до письмового столу. Спочатку нічого не зрозумів — якийсь стурбований голос повідомив про лист із Танжера… про небезпеку…

— Пробачте, нічого не збагну. Хто це?

— Боже мій, це ж я, Анрі!.. Анрі Савіль. Щойно одержав листа від Генрієтти… з Танжера., Вона в небезпеці, і я хотів би… Ти зараз будеш вдома? Беру таксі, буду за кілька хвилин…

Сергій трохи постояв біля столу, але так нічого й не втямивши, пішов доголюватися.

Анрі буквально вдерся до нього: розпатланий і неголений, краватка перекосилася — завжди акуратний і підтягнутий Анрі. Тремтячими пальцями совав Сергієві брудний, пожмаканий конверт, і, здавалося, зараз або заплаче, або кричатиме в нестямі.

Дубровський тут же, у передпокої, пробіг очима лист. Розкарякуваті літери, рядки роз'їхались у різні боки, та все логічно, буцімто людина завчасно продумала, що і як писатиме:

— Неймовірно! — тільки й спромігся сказати Дубровський. — Чекай, але ж ти казав, Генрієтта виїхала з Парижа три тижні тому?

— Я нічого не знаю! І взагалі більше нічого не розумію… — ледь не заплакав Анрі.

— Вона, певно, викинула лист десь дорогою чи передала кимось.

— Я одержав його годину тому…

— Заходь, — Сергій пропустив Анрі до кімнати, — і давай міркувати.

— У мене голова йде обертом… Боже мій, бідна Генрієтта!..

— От що, — розсердився Дубровський, — поплакати ти завжди встигнеш. — Подав Анрі бритву. — Голись і будемо вирішувати, що і як робити.

Певно, рішучість Дубровського вплинула на Савіля чи просто перебував у такому стані, коли людина з задоволенням підкоряється іншим. Покірливо увімкнув бритву і почав голитися, очікуюче дивлячись на Сергія.

Той розмірковував уголос:

— Три тижні тому… Отже, приблизно п'ятнадцятого травня Генрієтта Лейє підписала контракт і попала до рук гангстерів, які вивезли з Франції п'ятнадцятеро дівчат для продажу в борделі Танжера. Можна встановити, який літак відлітав приблизно в цей час з району Марселя. Хоч навряд чи цей Франц і полковник Кларенс — так називає їх Генрієтта — залишили нам свої візитні картки…

Раптом Дубровський, задихнувшись, сів на тахту.

— Рожевощокий… рожевощокий… — беззвучно ворушив губами. — Напевно це він. Точно він! І як я одразу не здогадався?..

Він потер чоло, ніби намагався відігнати зловісні видіння, та з-перед очей не зникали сторожові вишки з кулеметами, огорожа з колючого дроту, похмурі цегляні бараки…

З неба сіється холодний і дрібний дощ, та вони, промоклі й посинілі, не помічають його. Вони — це Володимир Гнатович Заболотний, робітник з білоруського міста Мозир, і він, Сергій Дубровський, який лише півроку тому був старшим сержантом, але, попавши у полон, став в'язнем оцього табору смерті — людиною за номером 110182.

Сивоголовий Володимир Гнатович зумисне викликав до вбиральні Сергія як одного з учасників табірного руху опору, і тепер вони розмовляли, — не боячись третіх вух.

У них гарний настрій, і ніщо не може зіпсувати його — ані голод, до якого всі вже звикли, ані холодний дощ, під яким зараз доведеться бігти до барака. Сприймають це як тимчасове лихо, закам'яніли у зовнішній покорі, бо тут тільки так можна вижити, а вижити треба обов'язково, бо за плечима не так уже й багато років, а цей жах не триватиме вічно. Всі живуть лише надією, що терпіти залишилось не так уже й багато. Щойно Заболотний приніс підтвердження цьому: там, на сході, почався новий наступ, і радянські війська підійшли вже до кордонів Польщі, що за якихось триста кілометрів од табору.

Сергій і Заболотний мимовільно дивилися туди, на схід, і ці двісті п'ятдесят кілометрів здавалися неймовірно довгими, бо мало не на кожному з них вгризлися в землю гітлерівці, які ще були впевнені у собі і вважали російський наступ черговим своїм невезінням — есесівці спокійно походжали по табору і трималися так, наче нічого не сталося, — і все ж Дубровський дивився на сіре дощове небо, і йому раптом почувся гуркіт канонади, він зрадів, мовби це й справді була канонада, витяг шию і нашорошив вуха. І засміявся…