Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 16

А він — живе…

Але ж це може бути помилка. Якщо Генрієтта наплутала?..

Уважно прочитав листа ще раз, скоса зиркнув на Анрі. Той ще голився, за звичкою випнувши язиком щоку, — наче нічого й не сталося. Певно, минуло кілька секунд, а Сергій пережив, здалося, знову все те лихоліття.

Відклав листа.

— Треба негайно звернутися до поліції, — мовив. — Маєш там знайомих?

Савіль невизначено гмикнув.

— Я можу попросити наших кримінальних репортерів, — запропонував.

— Не треба… — Дубровський уже крутив телефонний диск. — З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Діаром. Доброго ранку, комісаре. Вас турбує Дубровський. Пам'ятаєте, ми зустрічались у клубі… змушений нагадати про себе. Наберіться терпіння, я прочитаю вам один документ.

Сергій ознайомив комісара з листом Генрієтти.

— Секунду! — загудів у трубку голос Діара. — Я зараз подзвоню одній людині… — І за хвилину: — Ви слухаєте мене, мсьє Дубровський? Зараз вам слід під'їхати на вулицю Поль-Валері. Інтерпол. Знаєте, де це? Комісар Фошар чекає на вас…

Над стареньким і зовсім нефешенебельним особняком на Поль-Валері майорів прапор Міжнародної організації кримінальної поліції, яку частіше називають одним словом — Інтерпол. Дубровський побачив цей прапор здалеку: на блакитному тлі розбігалися в усі боки срібні блискавки, знаменуючи, напевно, силу правосуддя. Мабуть, цей прапор справив враження і на Анрі, бо той підбадьорився і впевнено штовхнув важкі дубові двері.

їх провели до кабінету комісара одразу. Піднялися вузькими сходами, проминули темний коридор з рипучими від давнини мостинами, і поліцейський відкрив перед ними двері кабінету.

У Фошара сидів ще хтось, Сергій неприязно зиркнув на нього: волів поговорити з комісаром наодинці. Видно, Фошар перехопив цей погляд, бо одразу відрекомендував присутнього:

— Комісар Люсьєн Бонне, панове. Він розслідуватиме вашу справу. Мене просив пан Діар, та й взагалі журналісти не часто звертаються до нас у власних справах… Бонне — моя права рука, панове…

Комісар Бонне зовсім не був схожий на детективів із популярних поліцейських романів — високих, кремезних, з пронизливим поглядом холодних сірих очей. Не нагадував він і сіменонівського Мегре з незмінною трубкою; Дубровський навіть здивувався з його нестатечності і, так би мовити, невідповідності усталеним зразкам. Люсьєну Бонне можна було дати щонайбільше років сорок, навіть менше, певно, так і було насправді, бо на обличчі його ще не проступила жодна зморшка, а на маківці стирчав задерикуватий чубок, який у чоловіків за сорок чомусь сам зникає і який приносить багато прикростей саме у тридцятип'ятирічному віці, коли людина, намагаючись будь-що посоліднішати, пригладжує і навіть вистригає його, а він — дивна річ — знов обов'язково з'являється.

Бонне усміхнувся, і його усмішка знов-таки розчарувала Дубровського.

У справжнього детектива посмішка — якось призвичаївся до такої думки — замасковувала його справжній душевний стан, була наче громовідводом; детективи в його уяві кривили губу у посмішці, посміхалися зловтішно або з сарказмом, посміхалися, потираючи руки, посміхалися награно, холодно, байдуже, а в комісара Бонне обличчя мов засвітилося, очі випромінювали справжню доброзичливість та цікавість. Він усміхався не за правилами — як усміхається людина, котра щиро симпатизує вам, — і саме цей відступ від правил, що першої миті вразив Дубровського і навіть трохи засмутив (можливо, комісар хотів здихатися їх і замість досвідченого поліцейського вовка підсунув жовторотого новачка), все ж розтопив його недовірливість, і Сергій щиро відповів на міцний потиск руки комісара, не без задоволення відзначивши, що Бонне сили не позичати.

Фошар пригостив їх кавою, і Анрі довго й плутано розповідав про історію свого знайомства з Генрієттою Лейє, нервувався, зітхав, ніяковів і недоговорював — та й чи можна сказати про все навіть найближчій людині, коли іноді криєшся сам від себе?

Ніхто не перебивав його, і Сергій оцінив делікатність поліцейських, для яких зовсім необов'язково було вислуховувати сповідь Анрі. Потім він збагнув, що це була аж ніяка не делікатність, а тверезий розрахунок: Фошар міг спрямувати розмову в протокольно-ділове русло, та свідомо не зробив цього, вивуджував з хаотичної розповіді Савіля потрібні нюанси та факти.

Коли Анрі закінчив, Дубровський визнав за потрібне додати (все одно його запитали б про це, Генрієтта прямо посилалася на нього), що він, напевно, знає одного із злочинців: це — Франц Ангель, колишній гауптштурмфюрер СС і військовий злочинець, комендант великого концентраційного табору в Польщі, де під час війни знищено не одну сотню тисяч безвинних людей.

Комісар зупинив його:

— Нас не цікавить минуле Ангеля, хто б він там не був. Розшук есесівських злочинців не входить до компетенції Інтерполу.

— Але ж ви не могли не чути цього імені… Франц Ангель… На Нюрнберзькому процесі його прізвище називали не раз, і його не внесли до списків розшукуваних воєнних злочинців лише тому, що десь знайшли документи, які засвідчували смерть Ангеля.

Комісар подивився на Дубровського відчужено:

— Цей факт має значення для вашої братії. Хоча навряд чи солідна газета надрукує зараз матеріал про Ангеля, спираючись на такі сумнівні і недоказові речі, як натяки в листі мадемуазель Лейє.

— Я бачив Ангеля так, як бачу зараз вас, і майже впевнений, що Генрієтта Лейє не помиляється. Ангель має прикмету, може, не таку вже й виразну, але, мені здається, це все ж прикмета — рожеві щоки. Розумієте, у солідної людини — дитячі рожеві щоки. Генрієтта одразу звернула на це увагу.

— Якщо б сам Гітлер зараз піднявся з могили і зустрівся мені на Єлісейських Полях, — сказав комісар, — я не мав би права його затримати. Інтерпол розслідує лише карні злочини. Третій параграф нашого статуту забороняє втручання у будь-яку справу, коли йдеться про політику, релігію, оборону держави чи проблеми расової дискримінації.

— А португальський скандал? — не витримав, щоб не штрикнути Дубровський.

Комісар, не відповідаючи, ковтнув води. Кляті журналісти: все вони знають і в усе пхають носа. Португальська справа справді не дуже чиста. Лісабонська поліція, агенти якої вбили генерала Дельгадо — відомого противника салазарівського режиму, звинуватила у вбивстві карних злочинців і, щоб замести сліди, використала Інтерпол.

— Чим менше скандалів, — відповів ухильно, — тим краще для поліції. Не дай боже, — постукав пальцями по Генрієттиному листі, — щоб відомості про це проникли у пресу. Це буде рівнозначно попередженню злочинців. Вони підуть у таке підпілля…

— Я не впевнений, — втрутився комісар Бонне, — що І без цього наш шлях буде встелений трояндами. Може, Танжер у них взагалі перевалочний пункт? Я шукатиму їх там, а вони давно вже на Близькому Сході чи біс його зна де… Людей з рожевими щоками — тисячі, а цей Ангель давно вже має надійні документи і спробуй довести, що це саме він…

— Так, — ствердив Дубровський, — він відзначався обережністю і не залишив, наскільки мені відомо, жодної фотокартки.

— Це ускладнює справу, — насупився Фошар. Трохи подумав і запитав: — Ви казали, що бачили Ангеля. Чи впізнали б його зараз?

Сергій на мить заплющив очі. Чи зможе він колись забути той день? Лискучий плащ, по якому стікають дощові краплі, опецькуватий комендант і його посмішка… Можливо, він зробив тоді помилку: адже міг дотягнутися до горлянки… Кивнув ствердно.

— Я упізнав би його серед тисячі.

Комісар дивився на Сергія задумливо. Запропонував раптом, наче йшлося про поїздку в Нансі чи Руан:

— Чи не могли б ви злітати з інспектором в Танжер? Ми владнаємо всі формальності і…

Дубровський не роздумував ані хвилини.

— Я повинен зв'язатися з Москвою, та, гадаю, в агентстві не заперечуватимуть. Для вас Ангель лише карний злочинець, для нас усе це значно важливіше.

Анрі, який не втручався в розмову і сидів з таким виглядом, наче дивувався, як можна цікавитися дрібницями, коли мова йде про його наречену, раптом сказав: