Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 46

— Думаю, — обережно почав Кремер, — представники наших ділових кіл захочуть дізнатись, чим викликана необхідність і терміновість розмови.

— Звичайно, — погодився Хокінс. — Матимем справу з солідними людьми, і тут виключена будь-яка недомовленість. Ми хотіли б послухати думку наших колег про те, як вони уявляють собі шляхи розвитку післявоєнної німецької економіки і що слід зробити, аби зберегти промисловий потенціал країни. Сподіваюсь, деталізувати не треба.

— Це було б зайвим, — буркнув Кремер.

— Не ображайтеся, — зрозумів Хокінс. — Просто я не маю часу… Тепер от що. Передайте фон Вайгангові — зустріч може відбутися лише за умови, якщо він гарантуватиме безпеку представникові наших бізнесменів, а також повну секретність наради. Мені легше, — посміхнувся, — я — швейцарський підданий, але і мені доводиться, як бачите, вживати деякі заходи, перше ніж зустрітись з вами.

“Опель” в’їхав у затемнене місто і зупинився в одному з вузьких безлюдних завулків Альтштадта. Кремер вийшов, зачекав, поки машина зникла за рогом, і попрямував до автобусної зупинки.

Мати заходилась розтоплювати плиту, а Горст, як сів, так і продовжував сидіти, спершись ліктями на стіл, не знімаючи пальта. У домі холодно, непривітно, і навіть кухня з блискучими каструлями та гіркою тарілок над полицею — чужа. І запах чужий — пахне пліснявою і чомусь карболкою. Цей запах нужника весь час переслідував Горста в тюрмі, але щоб дома?.. А може, це він сам наскрізь пропах тюрмою?

Хлопця занудило, він пересилив себе, підвівся і вийшов до передпокою. Скинув пальто й костюм — стояв, не відчуваючи холоду, в самій білизні.

— Мамо! — гукнув. — Дай мені чисту білизну.

— Зараз нагрію води, — визирнула у передпокій Марта, — хоч помиєшся.

— Дай чисту білизну! — вперто повторив Горст і не заспокоївся, поки не переодягнувся в усе свіже.

Лише тепер його перестало нудити — ліг на старенький, з рипучими пружинами диванчик, уткнувся обличчям у подушку. Лежав, зціпивши зуби, з сухими очима, хоч і хотілося плакати. Гнітило почуття власної незначимості й нікчемності, котре виніс із тюрми. Немов ти не людина, а жалюгідний слимак, якого кожний може розчавити й розтерти, безборонно знищити — і нікого це не зачепить, ще й плюнуть на те місце, де тебе розчавили…

Це почуття власної немічності вперше прийшло тоді, коли гестапівський слідчий, навіть не дивлячись на нього й нічого не запитуючи, дав йому кілька ляпасів. Горст був готовий до катувань, витерпів би все, не поскаржившись, але щоб отак… І зараз скрипів зубами від образи та кусав собі пальці…

Мати покликала пити каву. Десь у неї завалялася кава, і гіркуватий аромат заповнив кімнати. Сиділи за столом, кожний на своєму місці, і сьорбали пахучу рідину. Раптом мати відставила чашку й заплакала. А в Горста не було слів, аби втішати: сам ще не міг збагнути, що на отой стілець праворуч вже ніколи не сяде батько, не покалатає ложечкою в чашці, не відсуне од себе сахарницю — цукру по картках дають небагато, треба економити…

Нарешті Горст насмілився — накрив долонею руку матері й обережно погладив. Чи то сліз не вистачило Марті, чи засоромилась власної слабості — підвелась різко, зачовгала до комори: жінка є жінка, порядок у домі треба зробити, та й слізьми ситий не будеш.

Кава трохи зігріла Горста, захотілось курити. Пішов шукати по шухлядах, може, десь знайдеться сигарета чи щіпка тютюну. Не знайшов — та й узагалі марна справа шукати сигарету в домі, де двох курців.

Горст піймав себе на тому, що весь час чекає: зараз зариплять двері, й батько закашляє в передпокої. І думає — двоє курців у домі… Не двоє, а один, і батько не закашляє…

Цікаво, а як батько повівся б, коли б його отак: лясь-лясь по обличчю?.. Певно, плюнув би у гестапівську пику. А він — лише закліпав очима… Недарма батько казав: хлопчисько! Так і є: боягуз і хлопчисько…

І нема чого виправдовуватись, що приготувався зовсім до іншого, і легше було б, якби били по справжньому…

Потім — били… І він витримав. Але чому не болить тіло, а тільки щоки горять од ляпасів?

Хтось загрюкав у двері. Горст здригнувся. Невже знову по них?

Важкі кроки, рипнули двері.

— Ти, Вернере?

Стоїть у дверях, усміхається широко, всім своїм виглядом показуючи, як йому приємно бачити друга.

— Невже ти?

Йде, важко припадаючи на протез, з простягнутою рукою.

— Ти знаєш, що в нас трапилось?

— Знаю.

І міцно тисне руку.

Оце друг! Батька вбили есесівці, їх щойно випустили з тюрми — навіть сусіда одвернувся, зробив вигляд, що не помітив, — а він!.. Прийшов і тисне руку!

— У тебе є закурити?

Вернер витяг щойно розпочату пачку.

— Візьми, я маю ще.

Сіли.

— От що, Горсте, — почав Вернер, — ти хлопець сильний, і вся ця історія не повинна підкосити тебе. Втішати, кажуть, легше, але, повір, не завжди. Ми з тобою бачили багато смертей і, якщо вже залишились жити, повинні подумати не лише про себе. Твій батько був мужньою людиною і дав приклад іншим.

— Мій тато був… — почав Горст у пориві відвертості, та, згадавши, як батько завжди лаяв його за запальність, закінчив: — хорошою і чесною людиною.

— Мені завжди здавалось, що твій батько, — мовив Вернер якомога сердечніше, — чимось відрізняється від усіх інших. Він був патріот, а це в наші важкі часи не так просто. І загинув як патріот! І тому я тисну руку його синові.

Це прозвучало надто патетично, і, якби Горст не був у такому пригніченому настрої, неодмінно помітив би, що Зайберт сфальшивив. Але Вернерові слова були наче відзвуком його власних — саме так і Горст думав про батька, — і він радо потиснув простягнуту руку.

— Вернере, — мовив розчулено, — ти справжній товариш, і я цього ніколи не забуду.

Зайберт ображено махнув рукою.

— Мені хочеться вірити тобі, — відказав, — але слова завжди залишаються тільки словами. Навіщо ти крився од мене? Чи були підстави не довіряти?

Горст зробив здивовані очі, та Вернер дивився на нього так щиро й з таким докором, а на душі було так самотньо, що хлопець мимоволі визнав:

— Які можуть бути підстави, друже! Але ж нас так мало, а навколо стільки нечисті… Ти не можеш звинувачувати мене.

— Ніхто тебе не збирається звинувачувати. — В голосі Вернера бриніла справжня радість. — Я дуже радий, що ми нарешті порозумілись!

— Ми вже давно порозумілися, — заперечив Горст, — тепер лише доказали недоказане.

— Нехай буде так, — легко погодився Вернер, — нехай буде сонячне затемнення чи кінець світу — мені нічого не страшно, бо сьогодні я наче вдруге народився! Ми помстимося за твого батька!

— От що, — потверезішав Горст, — по-перше, не так голосно, по-друге, гестапо, напевно, випустило мене, сподіваючись натрапити на слід підпільників. Вони ж розуміють, що мій батько й Панкау — не вся організація, і не заспокояться, поки не візьмуть інших.

— Не заспокояться, — ствердив Зайберт. — Але що ти маєш на увазі?

— Тобі не варто часто зустрічатись зі мною, я вже не кажу — заходити до нас…

— Гадаєш, гестапо запідозрить мене?

— Не сумніваюсь.

Вернер закурив, розлігся на тахті, задумливо пускаючи дим у стелю. Останні слова Горста вибили його з колії, і він швидко обмірковував, як краще вчинити: адже цей хлопчисько повинен постійно бути в полі його зору.

— Так, — мовив нарешті, — ти маєш рацію. Але ж, — мало не підстрибнув, — ми їх обведемо навколо пальця! І знаєш як? Я вселяюсь до вас!

— Ти часом не той? — Горст покрутив пальцем біля скроні.

— Я ніколи в житті ще не був таким розсудливим, — заперечив Зайберт. — Ти не враховуєш досить примітивного психологічного фактору: коли б ми час від часу зустрічалися, намагаючись не афішувати ці зустрічі, гестапо відразу б запідозрило мене. А коли я відкрито вселяюсь до тебе, коли це робиться в усіх на очах, якщо хочеш, демонстративно, то це не викличе жодних сумнівів. Навпаки, подумають, що ти хочеш зробити спритний хід і пустити гестапо по фальшивому сліду.