Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 47

Спочатку Горст розсердився:

— Ми й так багато ставимо на карту, аби займатись психологічними експериментами!

Але подумавши мовив:

— Раціональне зерно в цьому є. Але якось воно не 1 за правилами…

— Коли б усе було за правилами, — відрізав Вернер упевнено, — гестапо давно б переловило всіх вас. Що-що, а правила гри там напевно знають.

— Повинні знати, — згодився Горст. — Інакше не вислідили б батька. Не розумію, де він схибив?

Вернер заплющив очі, пригадуючи зустріч Ульмана й Панкау в пивній. Треба мати його нюх, аби вийти на слід такого досвідченого конспіратора, як Фрідріх Ульман! Що Горст? Горст — цуценя. Розрюмсався, мов дитина, охляв — добирай до нього ключі, аби лиш бажання. Варто лише трохи підхвалити батька, і готова пташка! Але ж тепер — максимум обережності. Як би поводився на його місці справжній підпільник?

— Ти не думав, що старого міг хтось виказати? Може, в організації є провокатор?

— Звідки ти знаєш про організацію? — підняв брови Горст.

— Або я дурень, або ти… Сам же казав…

— А-а… — Горст полегшено зітхнув. — Це я просто так. Власне, організації не існує. Кілька чоловік — і все.

— Мене це не обходить. Я не збираюсь ставити безглузді запитання і не хочу знати більше, ніж треба. І все ж хтось виказав твого батька, і ти повинен дізнатися — хто.

— Скажи мені, Вернере, — раптом перейшов на шепіт Горст, — якої ти думки про Керера?

“Чудово, — подумав Вернер, — зараз ми спробуємо тебе заплутати”.

— Якого Керера? — запитав.

— Ти що? — не витримав Горст. — Не роби з мене божевільного. Ви ж разом лежали в шпиталі.

— А-а… — стукнув себе по чолу Вернер, — це ти про Фріца? Так би й казав, а то — Керер… Його поклали в нашу палату днів за десять до виписки. Він і запропонував мені оселитися у вашому селищі.

— А ти не помічав за ним нічого?

— Чекай, чекай… Ти маєш на увазі?..

— Я нічого не можу стверджувати, але ж…

— Невже він?

Вернер нервово пошкрябав пальцями по підборіддю. Почав невпевнено, наче вголос розмірковував:

— Тепер я пригадую… Фріц іноді розпитував мене… Про тебе також… Я не звертав уваги, думав — звичайна цікавість. Та й зараз не можу твердити з певністю, але ж… І взагалі, я тобі чесно скажу — не подобається мені цей Фріц.

— Кажеш, у вашій палаті він з’явився днів за десять до твоєї виписки? Виписували вас разом?

— Так.

— Раніше ти не зустрічався з ним?

— Його привезли до нас з іншого міста. Здається, евакуювали шпиталь з Угорщини.

— Ну-ну… — іронічно мовив Горст. — То, кажеш, з Угорщини?

— Ти думаєш?..

Горст нахилив голову.

— Деякі підстави для цього є…

— Треба подивитися, з ким він зустрічається…

— От і візьми це на себе. Тільки обережно. І перевір, чи не стежать за тобою. А то психологія психологією, а гестапо — без будь-яких фокусів…

— Не думаю, — заперечив Вернер. — Якщо й стежитимуть, то днів зо два, для очистки совісті.

— Ми також подивимося збоку, — пообіцяв Горст.

“Дивіться, — тріумфував Зайберт. — Дивіться, у сто очей дивіться! Ніхто, крім вас, не стежитиме за Вернером Зайбертом, за це може поручитися сам Еміль Мауке”. Йому кортіло поставити Горстові кілька, на перший погляд, невинних запитань, зовсім невинних, але стримався. Сьогодні Мауке досяг і так дуже багато — навіть не сподівався на таке. Не треба більшого — навіщо бога гнівити, йому й так фартить останнім часом. Ерлер замість нього пішов під трибунал, а вчора повідомили, що підписаний наказ про присвоєння Емілю Мауке офіцерського звання.

Унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке! Це звучить багатообіцяюче — Еміль Мауке не збирається зупинятися на досягнутому! Він розплутає справу з диверсією, і, можливо, сам фюрер дізнається про нього…

— Мамо, — покликав Горст, — мамо, йди сюди. Ти не заперечуєш, якщо Вернер житиме в нас?

— Кімната вільна, — байдуже відповіла Марта. їй і насправді було байдуже — житиме в них Вернер чи ні. І все ж, мабуть, так на краще: поруч Горста буде товариш, а її хлопчикові зараз, як ніколи, потрібне товариство.

— Я вселяюся сьогодні ж, — вирішив Вернер. — Власне, в мене лише валіза та рюкзак.

Вдвох вони швидко перенесли речі од фрау Фрейсдорф. Нова кімната сподобалась Вернерові. Виходила вікном до ганку, і, сховавшись за фіранкою, можна було непомітно спостерігати за всіма, хто захотів би провідати Ульманів.

Горста покликала мати, і Зайберт з задоволенням причинив за ним двері. Не роздягаючись, простягся на ліжку — втомився. Втомило напруження, в якому перебував з самісінького ранку, не хотілося ні про що думати, тільки лежати в напівсонному забутті. Та кляті думки, чіпляючись одна за одну, лізли в голову.

Вернер і не чекав, що так добре вийде все з Фріцом Керером. Не Фріц з’явився за десять днів до виписки в госпітальній палаті, а він — Еміль Мауке. І він загітував Фріца зупинити свій вибір на мальовничому саксонському селищі — йому потрібна була ширма. Але Мауке ніколи не припускав, що Керера можуть вважати за агента гестапо. Що ж, це лише на руку йому — Фріц стане добрим громовідводом.

Тепер Мауке ні на хвилинку не сумнівався, що йому вдасться придбати віру підпільників. Та це вже мало тішило його. Проаналізувавши всі факти, пов’язані з висадженням підземного заводу, Еміль прийшов до висновку, що диверсію здійснила добре підготовлена група підривників, певно, радянських розвідників. Так, саме радянських, бо навряд чи американські або англійські диверсанти встановили б зв’язки з комуністичним підпіллям. А самим підпільникам не під силу така операція. Одна деталь — де б вони роздобули міну з годинниковим механізмом? А Мауке був певний: без такої міни не обійшлося — інакше диверсанти не встигли б вийти з-під землі.

Стривожив його і замах на групенфюрера фон Вайганга. Керівництво гестапо вважало: цей факт не має жодного зв’язку з підземною диверсією. Мауке ж знайшов сполучну ланку: в обох випадках диверсанти використовували крадені грузовики. З різною метою — заперечували йому. Мауке лише знизував плечима: звичайно, його версія — не аксіома, але ж у куртці злочинця знайдено золотник, а після замаху на фон Вайганга диверсанти втекли на машині…

Отже, існує добре законспірована диверсійна група з базою в місті. Так, у місті, де легше загубитись (до речі, обидва грузовики, вкрадені диверсантами, — дрезденські). Водночас група зв’язана з комуністичним підпіллям селища.

Знаючи, як уміло законспіровують підпільники кожний свій крок, Мауке не тішив себе надією швидко розплутати цей великий клубок. Знав: особливо важко буде протягти нитку від організації до диверсійної групи. І чи не обірвала цю нитку смерть Ульмана? Тож треба набиратись терпіння — слухати і дивитись, дивитись і слухати…

Було обумовлено: автомобілі не зупинятимуться коло парадної брами вілли, а бічним, безлюдним путівцем в’їжджатимуть в обгороджений високим парканом двір. Там прибулих зустрічали Кремер і Рехан. Упевнившись, що це саме та особа, проводжали через сад до кабінету фон Вайганга.

Сьогодні Карл уже втретє прошкував алеєю гномів. Цього разу супроводив Краузе. Відстав од майбутнього тестя на півкроку, поштиво слухав.

— Ерні скаржиться, що ви зовсім забули її…

— Даремно. На цьому тижні мені вдалося викроїти кілька годин.

— От-от… Саме на це вона скаржиться. Що таке кілька годин для закоханих?

— Організація сьогоднішньої зустрічі відняла в мене весь час. Усе звалилось на мої плечі.

— Я не дорікаю вам, — уповільнив крок Краузе. — Але ж ви ще не знаєте, як важко довести жінкам, що біле є біле…

— Сподіваюсь, у наші часи це якось можна зробити…

— Ну-ну… — пирхнув іронічно. — А ви оптиміст!

Карлові ще потрібно було зустріти одного з директорів Дрезденського банку, і, довівши Краузе до кабінету, він повернув назад.

Директор виявився чоловіком років за п’ятдесят, з енергійним обличчям. Одягнутий скромно — просте чорне пальто і звичайний капелюх, як на тисячах інших дрезденських мешканців. Може, лише взуття різнило його від дрібних крамарів чи біржових маклерів: чудової вичинки шкіра і елегантна модна колодка.