Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 45

Кремер доторкнувся до його плеча.

— Все гаразд, шефе, — мовив заспокоююче, — вони втекли.

Фон Вайганг тремтячою рукою відкинув полу шуби.

— Ірма злякалась, — зробив спробу виправдатись, — допоможіть їй…

— Вас не поранено? — з тривогою запитав Карл, хоч знав: до фрау Ірми ніхто не доторкнувся й пальцем.

Упевнившись, що небезпека минула, групенфюрер почав виявляти твердість духу.

— Займіться ними, — вказав на переднє сидіння. — Я допоможу Ірмі сам.

Шрікель лежав, упершись головою в щиток: кулі в двох місцях пробили йому череп — без сумніву, він умер після першого пострілу. Шофера було поранено в плече: коли Кремер доторкнувся до нього, той застогнав.

Витягши Шрікеля з машини, Карл поклав шофера на сидіння.

— Треба негайно лікаря, — визначив. — Він може вмерти від утрати крові.

Фрау Ірма очуняла. Сиділа, стиснувши скроні пальцями, і дивилася на Кремера застиглим поглядом.

— Який жах, — ледь поворушила губами. — Вони ж могли всіх нас…

Фон Вайганг виліз з машини, обсмикнув на собі шинелю.

— Я ніколи не забуду тобі цього, мій хлопчику, — мовив розчулено. — Ти врятував нас!

З-за повороту виринула, блиснувши фарами, легкова машина. Карл пішов їй назустріч, піднявши руки.

— Допоможіть, панове! — сказав хрипко чоловікам, котрі вистрибнули з автомобіля. — Нещастя!

— На мене вчинили замах, — голосно пояснив групенфюрер. — Але злочинці помилились і вбили гауптштурмфюрера Шрікеля.

— Слід прибрати з дороги грузовик, — наказав Кремер шоферові.

Водій заліз у кабіну грузовика.

— Нема ключа! — відізвався.

Підійшла ще машина — “мерседес” фон Вайганга оточили чоловіки в шинелях та дорогих пальтах, дами в хутрах.

— Допоможіть зштовхнути грузовик! — звернувся до них Кремер, та його ніхто не послухав. Випитували один в одного подробиці нападу, смакуючи їх.

Загальмували ще дві машини, і до “мерседеса” проштовхався Рехан. Йому нічого не треба було пояснювати.

— Панове! — перекричав він усіх. — Хвилинку уваги! Нехай чоловіки підійдуть до грузовика. Дам прошу зайняти свої місця в машинах!

Він швидко навів порядок, і грузовик зштовхнули на путівець. Руді сів за кермо “мерседеса” фон Вайганга, пересадивши групенфюрера з дружиною в свою машину. Труп Шрікеля поклали вниз, Карл підтримував пораненого шофера. За хвилину Рехан загальмував біля дому Краузе.

— Повідомте негайно гестапо! — наказав Карл Реханові. — Вчинено замах на групенфюрера!

— Чудова версія, — буркнув крізь зуби Руді. — Де у вас телефон? — неввічливо відштовхнув швейцара, який відкривав їм двері.

Ернестіна, побачивши Карла в брудному закривавленому пальті пополотніла.

— Що з вами? — метнулась до нього.

— Зі мною? — здивувався Кремер. — Зі мною нічого, а от шофера поранено…

Відшукав батька Ернестіни.

— Треба перепросити гостей… Трапилось нещастя…

Той, кому б удалося зазирнути у вікно кімнати Карла Кремера на третьому поверсі, не повірив би своїм очам: хазяїн помешкання, обійнявши стілець, кружляв з ним у стрімкому вальсі. Натанцювавшись, поставив стілець, плюхнувся на нього і задригав ногами.

Навіть десятої частини почуттів, що переповнювали Кремера, було достатньо для виправдання цих бурхливих емоцій. Щойно Карл вимкнув приймача — радянські війська почали наступ від Балтики до Карпат!

— Ур-ра! — загорлав беззвучно. — Ур-ра!

Радість виривалась з нього, просилась назовні, а він стояв з піднятими кулаками й шепотів:

— Ур-ра!..

До снідання вийшов з пісним обличчям. Фон Вайганг уже сидів за столом, нервово постукуючи чайною ложечкою.

— Ти слухав радіо? — запитав.

— Ви маєте на увазі нове скорочення фронту на Сході?

— Тепер наш успіх в Арденнах зведеться до нуля.

— Я не військовий, і мені важко орієнтуватися в цих подіях, та підстав для песимізму не бачу.

— Звичайно, звичайно, — швидко погодився фон Вайганг. — І все ж будь-які події не повинні бути для нас несподіванкою. Слід форсувати наші справи…

Так думав не лише фон Вайганг. Наступного дня, коли Карл вийшов на прогулянку до сусіднього лісу, на шосе його перестрів чоловік у селянському одязі.

— Карл Кремер? — запитав, дістаючи з кишені половину доларової асигнації.

Кремер показав йому свою половину долара.

— Порядок, — схвально хитнув головою “селянин”. — Сьогодні о шостій будьте біля головного входу до Цвінгера. Я під’їду на таксі, побачите — сідайте без запрошення.

Зняв капелюха, вклонився і попрямував до автобусної зупинки. Звичайний селянин — у грубих черевиках і міцному, але трохи приношеному одязі…

Кремер не впізнав його, коли таксі зупинилося за кілька кроків.

— Сідайте ж! — вигукнув, відчинивши дверцята, модно одягнений чоловік — чудове пальто, хутряний капелюх. — Ми запізнюємось.

Вдруге Кремера не довелося запрошувати. Видно, шофер уже був обізнаний з маршрутом, бо, ні про що не питаючи, переїхав через Ельбу і вискочив на заміську трасу. Чоловік базікав про всілякі дрібниці: вчорашню пиятику із знайомими офіцерами, новий кінофільм, погоду. Сидів у півоберта до Карла, та не дивився на нього, стежачи за шосе позаду. Коли проїхали з десяток кілометрів, попросив зупинитись, постояв за машиною кілька хвилин і, впевнившись, що ніхто за ними не їде, знову наказав рушати.

Вони відпустили таксі на околиці невеличкого селища. Відразу з-за рогу виринув “опель-адмірал”. Він загальмував біля них так несподівано, що Карл відсахнувся. Дверцята відчинилися, з заднього сидіння Кремерові усміхався Хокінс.

Карл нічим не виказав свого здивування, та відзначив про себе: навряд чи Хокінс приїхав з цікавості — не така він людина, аби ризикувати з-за дрібниць.

“Опель” рушив у напрямку до Дрездена.

— Як поставився до наших пропозицій фон Вайганг? — одразу взяв бика за роги Хокінс. — Ви домовились?

— Групенфюрер оцінив перспективи нашого співробітництва. Ми знайшли спільну мову в усіх питаннях. — Карл відчув, що почав дещо пишномовно, та зупинитися вже не міг. — Фон Вайганг вважає, що наша зустріч була вчасна і корисна, адже від того, як складатимуться наші стосунки, залежить майбутнє не лише окремих осіб, а й зацікавлених сторін у більш широкому аспекті.

Карл одним духом випалив це довге речення і глянув на Хокінса. Той зупинив його легким дотиком до рукава пальта.

— Мій друг фон Вайганг, — мовив, — завжди був діловою людиною і, наскільки мені відомо, навіть свій високий чин вважає додатком до звання ділової людини…

— Ви маєте на увазі, що групенфюрер використовує своє становище для влаштування особистих справ?

— Не лише це. Фон Вайганг є сполучною ланкою між деякими впливовими колами німецьких промисловців і банкірів та націстським керівництвом. Це добре знає Гіммлер — тому він і змушений рахуватися з групенфюрером.

— А фон Вайганг, у свою чергу, знає багато того, що недоступно для інших генералів СС.

— Ще б пак, — ствердив Хокінс.

— На біржі таке визнання викликало б різке підвищення акцій, — не без натяку мовив Кремер.

— Особисто я віддаю перевагу твердому курсові, — відпарирував американець. — Папери, які сьогодні різко підскочили в ціні, завтра можуть бути знецінені. Правда, вам це не загрожує. Звичайно, коли фірма виконуватиме зобов’язання.

— На тому стоїмо, — бадьоро відповів Кремер.

— От ми й підійшли до головного. — Хокінс повернувся до Карла. — Я ризикнув зустрітися з вами тут не для того, щоб побалакати про ділові якості фон Вайганга…

— Для мене це було ясно з самого початку, — відрізав Карл. Світло фар зустрічної машини на кілька секунд вирвало з темряви обличчя Хокінса, і Кремер устиг помітити, як наморщилася в нього шкіра на чолі: отже, хвилюється. Але, коли американець заговорив, голос його був абсолютно спокійний.

— Я і ще одна особа, — почав Хокінс, трохи розтягуючи слова, — дуже впливовий представник наших ділових кіл, хотіли б зустрітися з керівниками Дрезденського банку та главами найбільших саксонських концернів і фірм. Ділова нарада на найвищому рівні. Сьогодні ви повинні порадитись, з фон Вайгангом і завтра повідомити мене про можливість організації такої зустрічі.