Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения - Страница 19

- Я тут у відрядженні. На стажуванні.

- Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт.

Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію.

Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші.

- Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! – заверещала Таня.

- В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці.

- Мені теж потрібні гроші, – твердо сказала Гелена, – я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами…

Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки.

- Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, – наказала Таня. – Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, – у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, – поглянь, яка розгалужена мережа!

Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть?

- Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от – повернулася…

Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві?

Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером.

- Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі.

- Тобто, тут нічого не виходить?

- Я ж тобі казала, що він старий розпусник! – І що тепер?

- Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося.

Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими.

- Я заплачу за готель, – озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста.

Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою – Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим.

Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала:

- Нам був потрібен цей досвід…

- Вибачте, що я вас вдарила.

- Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»?

- Як ти познайомилася з ним?

- За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. – І навіть до Америки.

- Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя – за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу – у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки.

- А хіба у вас із ним різні батьки?

- Ну, якщо чесно, він мені не зовсім брат.

- Зовсім не брат, – похмуро озвався Вітюша.

- Ми працюємо з ним у парі вже два роки. Адже треба жити! Навіть у Бородуліні!

- Як це – працюєте у парі? Ви подружжя? То навіщо тоді тобі був потрібен Ремер? – здивувалася Гелена, і тут же пригадала, що вона також одружена, але їй Ремер також для чогось був потрібен.

- Ти б не дуже патякала, – прогудів Вітюша.

- Ми ще не проїхали поворот до готелю? – змінила тему Таня.

В готелі були вільні місця, і вони зняли двомісний номер.

Вітюша сказав, що спатиме в машині, а дівчата нехай ночують у кімнаті.

– Ви, мабуть, хочете разом? – спитала Гелена.

- Нам зараз не до трахання, – брутально відповів Вітюша.

Таня витягла харчі, які вони з Вітюшею взяли в дорогу: сало, солоні огірки, в'ялену рибу. Дістала й пляшку горілки.

Гелені їсти не хотілося. Вона повечеряла з Тоні. Пити, тим більше горілку, теж не було бажання. Вона тільки вдавала, ніби п'є, щоб не ображати своїх чудернацьких супутників.

Після другої мандрівники порозв'язували язики. Вони відверто зізналися Гелені, що вже давно практикують шлюбний євробізнес, а саме: Таня за допомогою своєї пікантної фотогенічної зовнішності знайомиться з євроженихом, приїздить до нього в гості, провадить «розвідку боєм» і «рекогносцирування на місцевості», а потім вони з Вітюшею грабують буржуя. Докори сумління їх не гризуть – Гелена щойно на власні очі побачила моральне обличчя усіх тих антоніусів та корнеліусів.

- Але ж у цих країнах добре працює поліція! Вас можуть упіймати!

- Та вони навіть не заявляють у поліцію. Знають, що дуже багато доведеться розповідати про себе!

Таня з Вітюшею сказали, що досі все у них було спокійно.

Ніхто не пов'язує Вітюшин фольксваґен із гарненькою Танею, яка за паспортом зовсім не Тетяна, а Ірина. Єдине правило безпеки, якого вона дотримується – каже своїм євродрузям, що вона Таня, а також, ніколи не їде за їхніми запрошеннями, а бере туристичну візу.

- Так працювати значно краще, ніж по борделях, як наша з Вітюшею шкільна подруга Лєна… Але працювати треба, бо треба жити.

- Так, треба жити, – ствердно сказав Вітюша, а ТаняІра поклала йому голову на плече.

А потім вони випили ще, і розповіли, що збираються неодмінно добудувати будинок у своєму Бородуліні, бо найкращого місця у світі немає. А також у них неодмінно буде дитина. Тільки треба ще назбирати грошей.

– Зараз би взяли хороший шмат, аби не ти! – люто закричав на Гелену п'яний Вітюша, хапаючись за ніж, яким різав сало. Іра-Таня схопила його за руку: