Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения - Страница 20

- Вітюшо, чи ти здурів?! Ти сам винен! Треба було нам їхати до нього, коли він на мене чекав!

Гелена перелякано схопилася.

- Не бійся, – зашепотіла їй на вухо Іра-Таня, – він скоро засне! І тебе ми не пограбуємо. Хіба можна грабувати своїх?

Я просто не хотіла казати Вітюші про ті гроші, про які знаєш ти, бо він викине їх на загорожу навколо хати своєї матері, а я, навпаки, хотіла б їх відкласти на наш дім…

- А коли Антоніус чекав на тебе? – спитала Гелена, – у вас була призначена зустріч?

- Так, ми спочатку домовилися, що я приїду в травні! У другій половині! А Вітюша каже: поїдемо зараз! Адже у нас у травні п'ята річниця весілля! Я й вирішила: приїду раніше, зроблю старому сюрпризик! От і зробила!

- А коли ти була в нього до того?

- Більше місяця тому. На початку березня.

Невдовзі Таня-Іра відвела п'яного чоловіка до машини, де і вклала його.

- Нехай би спав тут, – сказала Гелена.

- Він звик. Він іноді вдома встає з койки і біжить спати до машини. Він дуже перевтомлюється. Працює, як звір.

Подеколи по сорок вісім годин за кермом. Ну от і зривається.

Він все-таки у мене справжній мужчина, – з ніжністю сказала про свого чоловіка молода жінка, – не те що деякі, хто від життєвих стресів впадає в депресію і лягає на диван.

Ти, мабуть, і сама знаєш таких!

Вимкнули світло й лягли. Із сусідньої койки невдовзі почувся п'януватий хрип. Гелена спробувала оцінити, що може бути найгірше в її ситуації. Тверезо все розклала по поличках, як її колись учив Артем, коли брав із собою в експедицію. Навряд чи ці люди таки пограбують її і залишать тут. Вона поклала під подушку сумку з грошима й документами. Гелена на відміну від них не пила, а отже, прокинеться, якщо раптом полізуть до її сумки. А, якщо її залишать тут, в цьому готелі, то в неї на всяк випадок є номер мобіли Марта Керта. Та й телефон Антоніуса ван Ремера теж. Гелена примусила себе заспокоїтися і заснути на декілька годин, як її навчив Артем. Попереду ще одна нелегка ніч поза домом.

Треба виспатися, бо невідомо, які ще божевілля трапляться по дорозі додому.

Але надалі все відбулося без екстрем. Встали рано, і виспаний Вітюша прийшов умитися до їхнього номера спокійний і чемний. Вони поснідали залишками вчорашнього сала. Гелена запропонувала своїм супутникам почастувати їх кавою у кафе при готелі. Але Іра-Таня наказала їй берегти ТЯЖКО ЗАРОБЛЕНІ ГРОШІ і не витрачати їх на всяку єрунду. А сама витягла кип'ятильника, бляшанку з розчинною кавою, слоїка з цукром і пластикові стакани.

Вітюша хвацько вів авто, насолоджуючись тим, що добре виспався і тим, що на цих дорогах можна гнати зі швидкістю сто шістдесят. А попереду клята Польща, де знову треба буде сідати на дев'яносто. Таня-Іра теж була в доброму гуморі, бо, як вона зізналася Гелені, зайвий раз не паскудилася із європейським середнім класом. Коли у нас з'явиться середній клас, то й у нас позчезають усілякі паскудства.

- Але ж у них середній клас є, – заперечила Гелена, – і, разом з тим, скільки паскудств!

- В них це від переїдання.

- В них – від ПЕРЕїдання, в нас – від НЕДОїдання.

- Нема раю на всій землі, та нема й на небі, – доречно зацитував великого Кобзаря Вітюша за кермом.

Більше не обговорювали загальнофілософських проблем.

З Геленою взагалі не спілкувалися, а з тих реплік, якими обмінювалося подружжя із п'ятирічним стажем, Гелена зрозуміла, що Вітюша просто не може їхати додому з такою малою здобиччю. Треба окупити дорожні витрати. Тількино вони відвезуть свою попутницю до аеропорту, одразу ж вирушать на нове діло. У Тані-Іри є ще один потенційний наречений в одній із країн шенгенської зони.

– Нам був таки й справді потрібен цей досвід, – сказала Гелена, прощаючись з новими друзями, з якими щойно обмінялася адресами й телефонами.

- Приїздіть до нас у Бородулін, – одночасно мовили обоє, – якщо десь і є на землі рай, то це у нас в Бородуліні влітку.

В аеропорту нудно до запаморочення, але спокійно і безпечно. Час іде безсовісно повільно, але все-таки йде.

Настала ніч. Гелена не пішла шукати готелю, дрімає у шкіряному кріслі в колі транзитних пасажирів із країн Близького та Далекого Сходу. Вона періодично прокидається, аби переконатися, що гроші та валіза з дорогими обновами на місці. А потім знову забувається, і дурні думки летять до неї сюди, в зал великого міжнародного аеропорту. То вона судомно чекала Тоні – чому він не приїхав сюди, адже він знає, що її рейс завтра вранці. Він має приїхати і пояснити, що з тою бородулінською авантюристкою в нього все давно закінчено, а любить він тільки Гелену. А під час наступного забуття думала вже про Артема і про те, що, хоча й мала гроші на телефонну картку – жодного разу не подзвонила. Просто сказала точну дату свого повернення. Нехай чекає. А може, з ним щось сталося? Може, він наклав на себе руки, допоки вона тут розважалася? Не кожен може, як цей Вітюша, терпіти авантюрний заробок своєї дружини, який вона виконує, без сумніву, із певним задоволенням. Недарма й отримала по пиці від Гелени! Та й ту суму, яку хотіла, скачала з льєжського «нареченого» саме завдяки їй! Гелена люто стиснула кулаки та зуби й знову отямилась. І знову перевірила, чи на місці гроші. Все на місці. Та й грошей везе додому несподівано багато. Не в грошах щастя, але без них немає повноти буття.

А зараз такий час, що, як каже її нова подруга Таня-Іра, грошей без блядства не заробиш.

Настав ранній ранок. Оголосили посадку. Гелена побачила біля реєстрації інших стажистів з України, які привіталися з нею. Її валіза від'їхала по стрічці до багажного відділення. Якби не та бородулінська лярва, Тоні зараз проводжав би її до паспортного контролю, а перед тим вони б довго сиділи поруч, стискаючи руки одне одному. Але, може, воно все на добро, подумала Гелена, пливучи по рухомій підлозі нескінченного коридору, що виводив до терміналів, біля яких стояли літаки. Адже тепер не треба думати, що брехати Артему і де ховати його, якщо приїде Тоні. Антоніус не приїде. І Таня-Іра також більше до нього не поїде. Аби тільки з Артемом все було гаразд. Господи, хоч би з ним усе було добре…

Артем зустрів Гелену в Борисполі. Він зауважив новий розкішний костюм, в якому вона вийшла до нього з-за розсувних дверей. Всю дорогу в таксі їхали мовчки, бо сказати одне одному могли тільки дуже значущі слова, яких не вимовиш у присутності похмурого водія. Артем стискав її руку, і вона не забирала руки, і вони мовчали, і мовчалося їм легко.