Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 39

— Насправді про те, що сталося з Олівією, розповідали буквально в кожному випуску новин. Преса досі демонструє інтерес до цього випадку, ми навіть зробили кілька оголошень, про що, я впевнений, вам відомо.

— Чи ми колись дізнаємося, від кого ці гроші?

Мені раптом пригадались загадкові дзвінки: останнім часом хтось телефонував мені й мовчав у слухавку.

Адміністратор у рожевій краватці похитав головою.

— Не думаю. Інкогніто є інкогніто. Скажу одне. Якщо йому захочеться публічності, ви перша дізнаєтесь, хто це був.

Сара міцніше стиснула руку, зморшка на лобі виступила різкіше. Вона також помітила цю обмовку.

Адміністратор говорив про анонімного благодійника в чоловічому роді.

У вечері того ж дня Ентоні приніс два великих паперових пакети, від яких ширився п’янкий запах китайської кухні.

— Я не знаю ваших смаків, тому вирішив узяти всього потрошку, — пояснив він, одну за одною розпаковуючи білі коробочки.

Я дістала із шафи тарілки, і переді мною опинилися омлет з овочами, курка гунбао, яєчні рулетики та смажений рис. Запах стояв неймовірний, тож ми поспішили у вітальню.

— Як там ваша мама? — поцікавилась я.

— Дуже добре. Принаймні фізично. А от розумово... — Він зітхнув. — Гадаю, доведеться перевести її в якийсь заклад.

Він сказав це із невимовним сумом. Я торкнулась його руки.

— Мені шкода, Ентоні.

Я вже знала, як важко прощатися, навіть просто зі звичним середовищем.

— Дякую! — Він узяв паличками трохи рису, поклав до рота. — Розкажіть, як минула нарада? Як дитина?

— Дуже добре, — я всміхнулась. — Швидко росте.

Я показала Ентоні фото з УЗД і розповіла про таємниче пожертвування. Зізналась, що це в певному сенсі велике полегшення, бо тепер принаймні не треба думати, чим заплатити за утримання Олівії.

— І ви не знаєте, хто це може бути? — поцікавився він.

— Гадки не маю. На жаль, а то б подякувала.

Ентоні поклав собі на тарілку трохи омлету.

— Я тут подумав, може, поговоримо сьогодні з Медісон?

Якусь хвилину я думала.

— Медісон не вчинила б так з Олівією. Вони найліпші подруги. Кендалл уважає, що в цьому замішаний Ґевін, і я з нею згодна.

— Наразі поспілкуватися з Кендалл у нас не вийде. Якщо спробуємо, умить опинимося за ґратами: Ґевін про це подбає. До того ж, наскільки я розбираюся в людях, цій дівчині краще не вірити. А ще ми маємо розпитати Медісон про те, що дізнались від Тайлера. Якщо вони з Олівією справді не розмовляли, треба з’ясувати, яка на це була причина.

27

ОЛІВІЯ

Червень

Я надіслала Кендалл повідомлення, що ми з Дереком уже на місці зустрічі. Наступної миті розчинились вигадливі чорні ворота, і ми повільно рушили дорогою, яка перетинала випещений, зусібіч оточений живоплотом газон, до величезного триповерхового будинку.

Страх схопив мене за горло. Усе було мені чуже. Я відчувала: мені тут не місце. Хай би ким був мій батько, він мені не потрібен. У мене й без нього чудова родина. Адже в мене є мама, є тітка Сара. Краще просто взяти й поїхати додому, викинути це все з голови.

Та не встигла я отямитись, як Дерек вийшов із машини, розчинив переді мною двері. Передумувати було пізно. Обігнувши білий мікроавтобус із якимось написом на дальньому боці, ми піднялися сходами.

Я ще й руки не занесла, щоб постукати у двері, а Кендалл уже стояла на порозі. Очі в неї дивно блищали, а на лиці закарбувалася широчезна усмішка, ніби вона знала якийсь секрет і не хотіла сказати.

— Привіт! Заходьте! Прошу! Прошу!

Вона кожне слово вимовляла зі знаком оклику, і голос у неї був якийсь роблений. Мені стало моторошно. Я подивилась на неї уважно, але вона відвела погляд.

Ми опинились у просторому вестибюлі. Високі стіни прикрашали панелі червоного дерева, підлога була вистелена дорогими килимами. Я тільки в кіно бачила такі будинки.

Очі в Дерека стали великі, та на моєму обличчі не сіпнувся жоден мускул. Я не хотіла виказати свій страх. Адже головне — грати свою роль до кінця, чи не так?

— Почекаємо, доки повернеться ваша дружина, — заговорив жіночий голос із-за двостулкових дверей у дальній стіні, які, очевидно, вели в наступну кімнату.

Кендалл із силою захлопнула за нами двері. Я враз обернулась, налякана несподіваним галасом. Той самий рафінований голос поцікавився:

— Це, певно, вона?

— Зараз подивлюся. Зачекайте, будь ласка, — відповів другий, нижчий голос.

Наступної миті двері відчинилися, і перед нами постав чоловік, дуже засмаглий, з високим лобом, одягнений у бавовняні штани та ніжно-блакитну теніску. Кремового кольору светр із вишуканою недбалістю лежав на широких плечах. Густе біляве волосся виблискувало в променях вечірнього сонця.

— Кендалл?

Здавалось, він розгубився, аж раптом наші погляди зустрілись. Я одразу зрозуміла, що це — мій батько.

Мав такі самі темно-зелені очі, та видало його не це, а ямочка на підборідді трохи набік. Така була і в мене, і в Кендалл. Наша схожість цим не обмежувалась, вона відчувалась у всьому: у гострих вилицях, у формі носа. Усі риси мої, з поправкою на стать.

Гадаю, він теж це помітив, бо враз сполотнів. Він був шокований, це було видно, і все ж таки знайшов у собі сили всміхнутись, потиснув руку мені, потім Дереку.

— Доброго дня! А я й не знав, що в Кендалл гості. — Потім він обернувся до доньки. — Люба, я зараз маю дати інтерв’ю для КОМО-TV. Може, проведеш друзів в ігрову кімнату?

— Ти що, не познайомишся з ними? — подивилась вона лукаво.

Такого Ґевін, судячи з усього, не чекав.

— Олівіє, це мій тато, Ґевін Монтґомері, — відрекомендувала Кендалл, показуючи на нього театральним жестом. — Тату, знайомся, це мої друзі, Олівія й Дерек. Ми з Олівією випадково зустрілися у Вашингтонському університеті кілька місяців тому й одразу подумали: «Боже, ми такі схожі! Як таке можливо?» От я й вирішила її запросити.

Із цими словами вона обійняла мене за талію, як найліпшу подружку. Я глянула на неї, остаточно спантеличена. Що, чорт забирай, вона собі думає?

— Мені здалося, що тобі буде особливо цікаво з нею познайомитись, — вела далі Кендалл, глузливо дивлячись на Ґевіна.

Цієї миті усмішка, якої він не знімав з того моменту, як уперше побачив нас, зникла з його обличчя, на щоках заходили жовна. Пальці стискалися в кулаки й знову розтискалися.

І тут я зрозуміла.

По-перше, Кендалл мене обманула. Її батько й гадки не мав про мій візит.

А по-друге, якби я звернула увагу на блакитну емблему телеканалу, що ми її бачили на мікроавтобусі, а не прокручувала в голові знайомство з батьком, то одразу б здогадалась, у чому річ.

Якщо репортерам стане відомо про незаконнонароджену дитину відомого політика, з цього вмить роздують сенсацію. Це очевидно.

Кендалл хоче зруйнувати батькову кар ’еру. Я для неї тільки інструмент.

Ґевін грубо схопив доньку за лікоть, потягнув коридором. Куди й поділась люб’язна маска!

— Ідіть за мною, — рикнув через плече.

Ми послухались. Довгий коридор привів у грандіозну, по вінця забиту модною електронікою кухню. Все так і сяяло сталлю. Тут була скляна стеля й високі, на всю стіну вікна, які виходили на ідеально підстрижений смарагдовий газон. Далі, у низині, виблискувало озеро Вашингтон. Виднівся приватний пляж із пристанню, біля якої примостилась розкішна яхта.

Тут Ґевін відпустив доньку, обернувся на нас.

— Хіба тобі не цікаво, хто це така, тату? — глузувала Кендалл.

— Та мені...

— Це Олівія Найт, — перервала вона, навмисно наголошуючи на прізвищі.

Він подивився на мене. Дерек став поруч, міцно стиснув мою руку. Я тяжко глитнула, опустила очі. Зустрітись із Ґевіном поглядом я не могла: знала, що тоді миттю зіщулюся, стану такою маленькою, що й зовсім зникну, не довівши справи до кінця.