Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 38

Його руки спустилися нижче. Пальці пестили, гладили всередині, ніби хотіли вивчити моє тіло напам’ять, аж доки в мене з губ ладен був зірватися крик. Я вчепилася йому в спину, подалася назустріч.

Він стягнув з мене джинси й сам роздягнувся, і от ми вже лежали поруч, голі, беззахисні у своїй взаємній потребі. Я раптом відчула себе дуже вразливою.

Дерек без слів уловив мій настрій.

Схилився до мене, укрив поцілунками все обличчя, ніжно, ніби затріпотів крильцями метелик, і з кожним дотиком я відчувала, як сильно він мене кохає і яке те кохання безмежне, неосяжне.

— Гей, — окликнув пошепки. — Я люблю тебе.

Я знала, що поряд із ним завжди лишатимуся собою, хай би що сталося. Нарешті мені вдалося скинути те павутиння брехні, що я сама себе ним оплутала. Я почувалася чистою як ніколи.

— Я також тебе люблю.

Ще довго після того ми лежали, обійнявшись. Його пальці гладили моє волосся, аж доки я не провалилася в теплий, оксамитовий напівсон.

Із цього забуття мене висмикнув сигнал телефона, що сповіщав про нове повідомлення.

Я зісковзнула з ліжка, потягнулась до джинсів. Якщо мама писала чи телефонувала, а я не почула, вона, певно, місця собі не знаходить.

Проте писала не мама — Кендалл. Мовляв, її тато зараз працює вдома, тож я могла б завітати й познайомитись із ним.

Я показала Дереку повідомлення. Він позирнув на годинник. Перша дня.

— Гадаєш, устигнемо ще туди й назад, доки твоя мама на роботі? — запитав із сумнівом.

— Так, їдьмо. Я хочу знати, що він за людина. А мамі завжди можна сказати, що я з Медісон у кафе.

Якусь мить він не зводив з мене погляду. Обличчя в нього видовжилося. І тут я зрозуміла. Я так звикла обманювати, що вже не надавала цьому значення. І Дерек це помітив.

Я відвернулась, одяглася.

Нічого страшного. Це навіть не брехня — дрібничка. Зрештою, кому від цього зле? Якщо для того, щоб дізнатися правду, треба збрехати, я готова.

26

АБІ

Листопад

Я прокинулась і рвучко сіла в ліжку. У кімнаті було темно й задушно, постіль промокла від поту. Тупий біль бився в скронях — похмілля на згадку про ту пляшку віскі, що ми її з Сарою допили таки на материній могилі.

Певно, не на цвинтарі зазвичай починають нове життя, та сестрині слова принесли мені зцілення.

А коли загоюються старі рани, можна знов починати жити. Не просто існувати, а жити теперішньою миттю, дивлячись у майбутнє, замість озиратися назад і думати про те, чого вже не виправити.

Задзеленчав телефон, нагадуючи, що сьогодні опівдні мені треба бути в лікарні. Там мав зібратися цілий консиліум: адміністратори, акушери-гінекологи, хірурги. Говоритимуть про Олівію.

Шлунок звело гіркотою, тривога канатом стягнула груди. Страхова відмовила мені в подальших виплатах, а тим часом вартість утримання Олівії в лікарні зростала щогодини. До того ж я майже вичерпала свою відпустку і тепер щодня отримувала від начальника вкрай делікатні листи з проханням з’явитись нарешті на роботі. Тим часом до народження дитини залишалось якихось дванадцять тижнів, тож часу на те, щоб дізнатися правду, було обмаль.

Я встала з ліжка, вдяглася для бігу й за кілька хвилин уже топтала набережну, відчуваючи, як із шипінням заходить у легені свіже повітря.

Дорогою додому здалеку помітила Седі, собаку Ліззі: вона гралася з хвилями. Піддавшись миттєвому імпульсу, побігла вниз піщаними дюнами, через усіяний камінчиками пляж. Хазяйка стояла неподалік, закутана в горошковий дощовик. Вона підняла якийсь корч, пожбурила у воду, і Седі з плескотом кинулася в море, висолопивши язика.

— Абі, привіт! — окликнула, побачивши мене, Ліззі.

— Привіт, Ліззі! — доводилось кричати, щоб гуркіт хвиль не заглушив моїх слів. — Хотіла подякувати. За орхідею. І записку.

Вона заправила під капюшон мокрі кучері. Вода стікала їй на очі.

— Ну що ти, Абі. Я так хотіла б допомогти, не тільки квітами. Який це, певно, жах.

— Так і є, — не збрехала я. — Та й квіти чимало означають.

Сказавши це, я розвернулась, хотіла піти, проте Ліззі мене зупинила.

— Не хочеш днями попити кави?

Вона опустила очі, часто закліпала.

Я й сама здивувалась, почувши свій голос:

— Залюбки.

Тоді Ліззі усміхнулась, подивилася теплим поглядом.

— Добре. Хорошої пробіжки!

Помахавши рукою, я вирушила додому. Стоячи на ґанку, помітила, що залишки випитого вже вивітрились, до того ж ущухло болісне калатання в скронях.

Годиною пізніше в чистому одязі, після душу, я чекала під дверима лікарняної кімнати для переговорів, аж раптом задзвонив телефон.

— Алло, міс Найт, це детектив Семсон.

— Так... — Серце забилось так сильно, що, здавалось, ось-ось проломить ребра. — Ви щось знайшли?

— Ні, вибачте, я не хотіла вас обнадіювати, просто маю сказати, що я продивилася зібрані докази й поговорила з детективом Мак-Неллі. Срібного браслета ми не бачили. Мені шкода.

— Чи ви дивились ті фотографії, що я їх знайшла в Олівії на айклауді?

— Міс Найт, у нас наразі є кілька паралельних версій, ми над ними працюємо.

Я зціпила зуби, бо знала, що це означає: «Ми нічогісінько не робимо».

— Ви що, не можете принаймні викликати в суд людей, чиї номери є в неї в телефоні?

— Розумію, очікування вимотує, та це досить повільний процес. Як ваші справи?

Перед очима постало непроникне обличчя детектива Семсон, пригадалася її ділова холодність.

— Я не... Не знаю..

— Звісно. Я розумію.

— Хіба? — огризнулась я.

Семсон помовчала трохи, тоді відказала:

— Знаєте, нам не завжди вдається відключити співчуття. Убивства, смерть, людські страждання — робота не з легких. Мотиви, які штовхають убивцю на цей учинок, бувають різні, зазвичай це якось пов’язано з жагою влади. Та одне я можу сказати напевно: як правило, жертва йому знайома. Тому завжди починаю з людей, з якими загиблі спілкувалися за життя.

Рука, у якій я тримала телефон, стала липка від поту. Я вже розтулила рота, щоб поставити запитання, аж раптом з-за рогу показався доктор Ґріффіт у супроводі Сари. Попрощавшись зі слідчою, я обійняла сестру, і доктор запросив нас до переговорної.

Ми всілися за довгим овальним столом, який забирав більшу частину кімнати. Доктор Ґріффіт розмістився навпроти, виклав перед собою кілька течок тілесного кольору. Відтак стали стікатися люди, чоловіки й жінки, у ділових костюмах і білих халатах, і скоро вільних місць майже не лишилося.

Доктор Ґріффіт розпочав нараду. Усі говорили по одному, розповідали, що робиться для Олівії та її дитини.

Я слухала не надто уважно, віддавшись плину думок, аж доки не настала черга довгого, наче огірок, чоловіка. Він постійно смикав блідо-рожеву краватку на шиї, ніби вона йому тиснула, і поправляв окуляри.

Щось привернуло мою увагу. Я подивилась на Сару — вона також мала спантеличений вигляд.

— Стривайте, — перервала я.

— Так?

Здавалось, його здивував мій випад.

— Що ви зараз сказали? Про пожертвування?

Адміністратор енергійно закивав посивілою головою.

— Ми отримали значне пожертвування на підтримку плоду, а відтак маємо надію, що ані тривалість утримання Олівії в лікарні, ані якість медичного обслуговування, яке їй буде надано, вас більше не турбуватиме.

— Пожертвування? — втрутилась Сара. — Від кого? Чоловік порився в паперах, поправив окуляри.

— Анонімне пожертвування.

— Анонімне?.. — повторила я.

— Так. Людина, яка надала кошти, просила не розголошувати її особистість.

Я стиснула похололі пальці в кулаки. Побачивши це, Сара накрила мою руку своєю долонею. У неї були гладенькі овальні нігті, рожеві й охайні, не те що мої, усі в задирках.

— Але хто міг це зробити? — не здавалась вона. — Звідки ця людина взагалі знає?