Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 28

Дз-з-з-зень!

Це заверещав останній у цьому році дзвоник.

Урок історії було закінчено, усі схопилися з місць, загомоніли, юні голоси злилися в єдиний гул. Нарешті! Попереду три місяці свободи. Я мерщій запхнула зошити й книжки в рюкзак і закинула його на плече.

— Лів, не барись! — квапив Тайлер. — Ходімо вже звідси, я хочу на пляж.

— До речі... — почала була я, та договорити мені не дали.

У дверях показався Ден.

— Чувак! — заволав він, наставивши на Тайлера два вказівні пальці. — Маєш зіграти з нами у волейбол. Ходімо на пляж, покажемо хлопцям, що до чого!

Тайлер дав йому п’ять, і вони разом вийшли в коридор. Ден навіть не подивився на мене. Я плелася поруч із ними, відчуваючи, як усередині здіймається образа. Раніше Тайлер липнув до мене як банний лист. Завжди відчиняв мені двері, носив мій рюкзак — виходило по рюкзаку на кожному плечі. А цей Ден — той іще козел. Я не сумнівалась, що річ у ньому.

Усі тільки й говорили, що про прощальну вечірку, яку влаштовували на пляжі наприкінці кожного навчального року. Зазвичай ми грали у волейбол чи просто валялися на пісочку, доки найсміливіші не наважувалися піти скупатись. Потім хтось обов’язково розводив багаття, і ми смажили реберця та курятину. Підрум’янений на вогні зефір належало їсти, уклавши між двома шматочками печива. Мама завжди дуже нервувала, коли я засиджувалась до ночі, — можна подумати, усе погане трапляється саме після заходу сонця, — тому, щоб вона не хвилювалась, ми з Медісон ішли до мене, щойно темнішало, і решту вечора дивилися кіно. Найчастіше вона залишалась у мене з ночівлею.

Та цього разу я вигадала не один привід, щоб не йти з усіма на пляж.

Натомість мала зустрітися з Кендалл, з якою останнім часом листувалася у фейсбуці.

Я відчинила шафу й поскидала в рюкзак розрізнені аркуші паперу, целофанові пакетики, недогризки від яблук, гребінець, дзеркальце та пару кросівок. Коли з цим було покінчено, Дена вже й сліду не стало, а Тайлер стояв навпроти, спершись на стіну, і мовчки за мною спостерігав. Я підійшла, і він обійняв мене за плечі, притягнув до себе. Мені хотілося скинути його руку, іти так було незручно, і чомусь згадалися змагання з парного бігу.

Надворі сяяло сонце, і від цього все стало чистеньке й дуже гарне. Червень — найприємніший місяць на північно-західному узбережжі Тихого океану. Повітря ще до кінця не прогрілось, та із землі вже тяглися молоді пагони, а на деревах щодня розгорталися смарагдові листочки. Аромат ранніх троянд мішався із солоним запахом моря.

Скоро в Портедж-Пойнт з’їдуться туристи, і на пляжі не буде де голці впасти від прихильників поклоніння сонцю. За морозивом стоятимуть черги, а дороги перетворяться на суцільний жах. Розриватимуться в заторах клаксони, а на тротуарах штовхатимуться обгорілі пішоходи. Тепер же все було спокійно, ласкаво дивилось відполіроване літніми зливами небо.

— У тебе все гаразд? — запитала я в Тайлера, коли ми прямували до виходу.

Останнім часом він був якийсь дивний. Я його не винила: ширилися чутки, що його батьки не просто так вирішили розлучитись, і його це дуже чіпляло. Медісон переповіла слова Пітера, ніби Тайлерів тато заскочив його маму в ліжку з листоношею. Страшне! Я не наважилася питати в Тайлера, чи це правда, бо тоді б йому точно зірвало дах.

— Знаєш, я... — Він стишив голос і нижче схилився до мене. — Я хотів тобі дещо сказати.

Тайлер скинув рюкзак на землю, і я присіла на лавці неподалік від входу в школу. Він подивився на мене. Очі в нього були якісь дивні. Він зірвав травинку, став в’язати на ній вузли, та трава тільки рвалася в руках.

— Мене цього літа тут не буде, — вимовив нарешті.

Я закліпала очима.

— Що? Чому?..

— Батьки, хай їм грець. — Янтарні цяточки в Тайлерових очах засвітилися гнівом. Він стиснув кулаки. — Тато переїжджає в Сіетл. Маю їхати з ним.

— Але... — Я не знала, що й казати. — Чому?

— Каже, що часто буває там по роботі, то чому б узагалі не переїхати. А літо я маю проводити з ним — так зазначено в угоді про опіку. Навіть не знаю, кого це більше бісить: мене чи його.

Ніздрі в нього так і роздувались.

— Ти ж повернешся?

— Так, я приїду в серпні, на футбол. Протягом навчального року я житиму з мамою. З татом проводитиму одні вихідні на місяць і ціле літо.

Тайлерів батько обіймав досить високу керівну посаду в IT-компанії з офісом у Сіетлі, та, скільки я його пам’ятала, працював із Портедж-Пойнта. Я його мало знала, але він справляв непогане враження: тихий, круглий, як ріпка, усміхається сором’язливо, трохи набік, любить читати.

— Коли ти їдеш?

— У понеділок. — Він знизав плечима, та я бачила, як заходили в нього на щоках жовна. Може, це й на краще. Принаймні не з нею. Це вона в усьому винна, зрадниця.

— Привіт!

У мене за спиною раптом виросла Медісон. Опустилась на лавку, театрально зітхаючи, а сумку скинула на землю.

— Привіт, — озвалася я й обернулась на Тайлера.

Судячи з усього, він не хотів продовжувати розмову, бо поспішив змінити тему.

— Може, перш ніж іти на пляж, заскочимо в «Бейґел-Барн», з’їмо по кренделю? — запропонував він.

Я ляснула себе по лобі.

— Дідько, я ж забула! Мені сьогодні до стоматолога, тож на пляж я не потраплю. Вибачайте!

— Що?! — Медісон витріщилась на мене з непідробним жахом в очах. — Коли це ти встигла записатись?

— Ем... Учора, здається. Мене щось непокоїть один зуб. — Для наочності я скорчила гримасу. — Певно, доведеться пломбувати. Тільки на сьогодні й були місця.

Я сама дивувалась тій легкості, з якою брехня злітала з мого язика. Виявляється, щоб вийшло переконливо, треба додати хоч трошечки правди. Зуб у мене й справді болів, і я подумувала сходити до стоматолога, але не сьогодні. Це додало моїй вигадці реалізму.

— От лайно, — фиркнула Медісон. — Такі веселощі намічаються.

Потім з’явився Пітер, і вона весь час не зводила з нього сповнених захвату очей, навіть простягнула навмисно ногу, торкаючись його кросівка. Він усміхнувся й усівся поруч із нею, закинувши руку їй на плечі. Тоді вона нахилилась до нього й поцілувала, захихотіла на вухо.

Якийсь час я мовчки спостерігала за ними. Не пам’ятаю, щоб Медісон так довго кимось цікавилася. Хто знає, може, у них із Пітером усе серйозно.

— То коли ми побачимось? — запитав Тайлер, викинувши нарешті змучену травинку.

На якусь мить він здався мені дуже вразливим, довірливим, та щойно він поворухнувся, як опинився в тіні, й очі в нього враз стали темними.

— Може, у неділю? Мама буде вдома, але можна кудись піти.

— Гадаєш, вона тебе відпустить?

У його голосі звучала неприхована іронія. Він нагнувся й зірвав іще одну травинку, уклав її в рота й дунув. Вийшов різкий, пронизливий свист. Я стиснула зуби.

— Вона просто за мене хвилюється, — відповіла холодно.

— Може...

Він одним рухом розірвав травинку навпіл і кинув мені під ноги, а тоді повернувся й швидким кроком пішов до машини.

Попрощавшись із Пітером і Медісон, я завернула за ріг школи й опинилася на тихій вулиці, де на мене вже чекав у своєму «мустангу» Дерек. Озирнувшись наостанок, прослизнула в автівку. Якщо Медісон із Тайлером мене зараз побачать, мені кінець. Дерек завів машину, і ми вирушили до Сіетла.

Боячись, що мене впізнають, я сповзла вниз і до самого в’їзду на шосе не сказала ані слова.

— А чому ти не підеш у Вашингтонський університет? — поставила тоді питання, що не один тиждень не давало мені спокою.

Дерек видихнув натужно, відкидаючи з лоба пасмо волосся. Здавалось, він вагається.

— Це складно, — промовив нарешті.

— А ти спробуй.

— Ну... Я хочу вчитися в художньому. — Він кинув на мене погляд.

— А в чому проблема?

— На це батьки грошей не дадуть.

— Чому?.. — розгубилась я. — Хіба вони не хочуть, щоб ти був щасливий?

— Навряд. їм потрібно, щоб я завжди міг знайти собі роботу, а для цього треба йти в економісти. Тато каже, що це марне витрачання грошей. Мама... — Швидкісна траса закінчилась, і він перемкнув передачу. — Ти її знаєш. Вона живе у своєму світі. От тільки я краще вмру, ніж усе життя трубитиму в офісі, як належить взірцевому виродку з середнього класу.