Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 27

Цієї правди я так і не сказала Олівії. Принаймні сказала не все. Я взяла ті криваві гроші для того, щоб убити свою дитину, і сказала, що виконала умови. Ґевін заплатив мені за те, щоб я позбавилась нашої доньки, а тоді зник із нашого з нею життя. Він покинув і мене, і її.

Ця рана досі не загоїлася. Може, тому що мені так добре знайомі почуття дитини, покинутої батьками. Адже я знаю, що це таке, коли тебе залишає напризволяще людина, яка мала бути тобі опорою в житті. Знаю краще, ніж більшість людей.

І тому моя провина перед Олівією глибша, аніж його.

Повернувшись додому після пробіжки, я побачила на ґанку чималу коробку, приблизно метр на метр, з етикеткою, на якій охайними літерами значилися мої ім’я та адреса. Не без зусиль я просунула пакунок у двері й лишила біля обіднього столу. Розрізала кришку, не припиняючи дивуватись. Зазирнула всередину.

Біла як сніг вишукана орхідея визирала на мене з білого ж пінопласту. Війнуло тонким солодким ароматом. Я обережно витягнула горщик з коробки, і звідти випав невеличкий білий конверт. На листівці значилося:

Із побажанням сил і мужності. Пам’ятай, якщо тобі щось знадобиться, — ми поруч.

Ліззі та Келлі

Я погладила бархатисте листя. Від цієї неочікуваної доброти щеміло в грудях. Мені згадалось, як я завжди сторонилася цих жінок. Якщо вдуматись, я відмовляла собі в усьому: у радісному хвилюванні напередодні побачення, у жартах за кавою, у чарочці текіли, від якої так приємно наморочиться в голові.

Заради чого? Олівія й сама б хотіла, щоб я мала своє життя. Вона не стала б на мене ображатися.

Я чинила так зо страху. Страху бути непотрібною. Страху втрати. Болю. Страху бути кимось, окрім мами Олівії. Тепер я з жахом усвідомила, що тільки в цій єдиній ролі й бачила себе завжди. Завагітнівши в ранньому віці, просто не мала часу на те, щоб дізнатися, хто така Ебіґейл Найт. Мене, дитину, раптом кинули у світ дорослих.

Усі навколо були яскраві особистості, а я без доньки навіть не уявляла, хто я така. Якоїсь миті я просто себе втратила.

Я позирнула на годинник. Дорогою бачила, як Ліззі забирає зі школи доньок. Певно, ще встигну подякувати. Адже дякувати ніколи не пізно.

А ще, гадаю, треба зустрітися з Тайлером.

Я поставила машину просто навпроти школи й закрила дверцята. Саме цієї миті з будівлі долинув бляшаний звук дзвоника. День був чудесний, над головою виблискувало бірюзове, без хмаринки небо, тільки дув поривчастий вітер, пронизував до кісток навіть через вовняне пальто. Відчуваючи, як шкіру' пробирає холод, я сховала підборіддя в шарф.

На охайно підстрижений газон посипалися школярі. Я видивлялася в натовпі Тайлера, Ліззі, Келлі — та нікого з них так і не побачила.

Через кілька хвилин на стоянці майже не лишилося машин. Я похнюпилась і збиралася вже їхати, аж раптом помітила Тайлера. Він ішов через парковку.

Бідолашна дитина. Біль лишив глибокий слід на всій його постаті, придавив горбом плечі. Він ніби зменшився, як виноградина, яка, зморщившись, перетворюється на родзинку.

Я побігла до хлопця, на ходу викрикуючи його ім’я, та він, судячи з усього, не чув, бо аж смикнувся, коли я поклала руку йому на плече; наставив погрозливо ключі від машини.

— Тайлере, привіт, — промовила я, ледве віддихавшись.

— Міс Найт, це ви. Добридень! — Він провів рукою по обличчю, потім озирнувся на школу.

— Є хвилинка?

— Так, думаю.

Ми пішли поруч, хрумкаючи камінцями під ногами.

— Ти казав, що не бачився з Олівією після барбекю, — почала я.

Тон вийшов звинувачувальний, і очі в Тайлера вмить спорожніли. Він приготувався захищатись.

— Так. І що?

— Ну... — Я послабила вузол шарфа. — Просто я нещодавно знайшла телефон Олівії, і там було твоє повідомлення. Ви домовлялись зустрітися пізніше того ж вечора. Чи ви зустрілись?

— Ні.

Ми саме підійшли до його автівки, червоногарячого «Джипа Ренеґейд». Коли вони тільки почали зустрічатись, Олівія весь час розводилась, яка в нього чудова машина. Тайлер натиснув на кнопку розбло- кування, причому сигналізація двічі пікнула, і відчинив двері з водійського боку.

Рука сама потягнулась до нього. Я схопила його за плече, відчуваючи, як нігті впиваються у тверді м’язи.

— А судячи з її повідомлення, усе ж таки зустрілись.

— Я її не бачив, міс Найт. — Це прозвучало різко, таке відчуття буває, коли поріжешся папером. Він вивільнив руку. Почервонілі очі палали вогнем. —

Вона написала, що зайде, але так і не зайшла. І по всьому. Я подумав, що вона, може, заснула.

— О котрій ти пішов?

— Десь о півночі. Я й поліції те саме сказав.

Тайлер провів рукою по очах. Він схуднув, різко проступав розсип ластовиння на зблідлому лиці.

Я позадкувала. Він сів у машину і з силою захлопнув двері. Опустив вікно і якусь хвилину мовчки дивився на мене. Я шкірою відчувала цей погляд.

Чекала, доки він заговорить.

— У поліції сказали, що це був нещасний випадок, — вимовив Тайлер. — Ніби вона послизнулась.

Це ж правда?

— Так, певно. — Голос у мене був жалюгідний, немов анемічний. — Я просто подумала, може, тобі щось відомо.

— Ні. — У нього текло з носа, і він незграбно витерся рукою, проте ниточка слизу так і лишилася звисати з ніздрі.

— Вона і справді казала, що я її занадто обмежую? Що в мене все її життя розписане наперед?

Він відвів погляд.

— Вибачте. Дарма я вам це сказав.

— Чи вона це казала?

— Так.

Я знову позадкувала, мріючи про одне: скоріше лишитися в машині наодинці з собою.

— Бувай, Тайлере!

Розвернулася й пішла, ледве пересуваючи налиті свинцем ноги.

— Міс Найт, зачекайте, — закричав Тайлер мені навздогін. — Ви говорили з Медісон?

Я обернулась.

— Ще ні, — промовила повільно. — А що?

— Медісон з Олівією не розмовляли. Вони сильно посварилися кілька місяців тому. Медісон дуже паскудно вчинила. От з нею достоту треба поговорити.

Тайлер завів мотор і зрушив з місця.

Не знаю, скільки я там простояла. Скоро парковка спорожніла.

Опинившись у машині, я одразу занурилась у роздуми, намагаючись структурувати всю інформацію, якою володіла: Олівія знала, що вагітна; знала, що Ґевін — її батько, і бачилася з його донькою; вони з Медісон не розмовляли.

Хоч як намагалась, знайти якийсь логічний зв’язок між цими фактами не вдавалось. І яким чином це все призвело до того, що моя донька впала з мосту?

Машина повільно котилася вулицями міста. Дорога, яка вела до мого будинку, тяглася вздовж пляжу. Був відплив, вода в Паджет-Саунді стояла бронзово-сіра, з темними плямами корчів і клубків водоростей. Низько нависали ватяні хмари, загрожували розлитися дощем.

Задзвонив телефон. Побачивши на екрані Сарин номер, я натиснула «Відхилити»: не мала сил з нею розмовляти. Я й досі сердилась за те, що вона не сказала мені одразу, що Олівія знає про Ґевіна. Натомість набрала номер Ентоні.

— Я щойно говорила з Тайлером. Він сказав, що Медісон з Олівією посварилися й не розмовляли одна з одною.

— Цікаво. А він не казав, через що?

— Ні.

— Треба поговорити з Медісон, тоді буде видно, чи ця сварка могла стати мотивом.

Неважко було уявити, що Медісон, озлившись на якесь непорозуміння, вирішила покарати Олівію мовчанням, але завдати їй фізичної шкоди?.. Навряд. Я поспішила поділитися своїми думками з Ентоні.

— Можливо, ваша правда, проте поговорити з нею все одно не завадить, — відповів він. — Робота навчила мене, що повернути не туди може кожен, навіть абсолютно невинна, неагресивна на позір людина. Питання в тому, як далеко вона зайде.

19

ОЛІВІЯ

Червень