Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 29

— А що саме тебе цікавить?

— Графіка.

Я замислилась. На позір Дерек не справляв враження творчої людини. Але тепер я згадала, що не раз бачила його за малюванням, доки ми з Медісон бавилися.

— А мене намалюєш?

Він скоса позирнув на мене, скинув брови. Усміхнувся.

— Авжеж, якось намалюю.

Опинившись у Мерсер-Айленд, де мешкала Кендалл, ми припаркувалися навпроти «Старбакса»: там я мала з нею зустрітись. У цьому затишному куточку Сіетла розмістились домівки заможних громадян. Там, за залізними парканами й воротами, біля яких деінде чатували охоронці, був інший світ, не знаний навіть для Дерека. Кендалл Монтґомері жила в країні підземних гаражів, набитих «лексусами» і «мерседесами», басейнів і джакузі. Я знати не знала, як тут усе влаштовано, і через те почувалася вкрай некомфортно.

— Непогано, — присвиснув Дерек услід якійсь «феррарі».

— Дивись, он вона!

По той бік вулиці Кендалл розмовляла з дівчиною приблизно нашого віку. Мені здалося, що я її колись уже бачила. З ними були незнайомі чоловік і жінка. Усі тримали в руках по великому стакану холодної кави.

Ми з Дереком вийшли з машини та бігцем перейшли дорогу.

— Привіт, — здалека привіталась я.

Кендалл підскочила на місці й різко обернулась.

— А... о... — забурмотіла вона, побачивши нас.

— Боже! — заверещала її співбесідниця, хапаючи Кендалл за лікоть. Та дивилась на мене, роззявивши рота, чи то усміхнена, чи то зла. — Це ж твоя близнючка!

Тут я згадала, де вже бачила цю дівчину. Вона була з Кендалл того дня, коли ми вперше побачились у Вашингтонському університеті. Це була типова донька багатих батьків, фарбована білявка з довгим волоссям, зі щедро підмальованими очима, одягнена в затісну в грудях кофтинку й вузькі джинси, на височезних підборах.

Помітивши, як розгубилася Кендалл, вона обернулася до мене.

— Стривай, ти що, її переслідуєш? — потім пояснила чоловікові з жінкою: — Ми вже бачили цю дівчину, кілька місяців тому, в універі. Ви знайомі?

Обличчя в Кендалл заклякло.

— Ні. Звісно, ми не знайомі.

І вона простягнула мені руку. Я тупо потиснула її.

— Рада знов тебе бачити, — дуже чинно проговорила вона. Природжений політик, уся в тата. — Сподіваюсь, тобі сподобалось в універі.

Не встигла я й слова мовити, як вона пішла. Її потягнула за собою та багатенька дівчина з батьками.

Усю дорогу додому я схлипувала, утупившись у вікно. Шлунок немов кислотою роз’їло. Я почувалася непотрібною й не розуміла, що зробила не так.

Певно, не знаючи, що сказати, Дерек просто мовчав. Витягнув із бардачка серветку, сунув мені в руки. Гладив час від часу по лікті.

— Не хочу додому, — промовила я, коли ми вже під’їжджали. — Поїхали ще кудись?

— Звісно. Чому ж ні.

Він на ходу розвернувся й вирулив на дорогу, що вела в Лорелвуд. Став біля розважального центру. Ми вийшли з машини.

Чорну шкірянку Дерек лишив на задньому сидінні. Під нею, як завжди, були чорні джинси з чорного ж футболкою. Ми вийшли на набережну, дійшли до кінця дерев’яного настилу й попрямували просто по піску до пристані, яка стрілою врізалася в Паджет-Пойнт.

Біля наших ніг шепотіла, обіймаючи берег, вода, з плескотом затікала межи гострі каменюки, що виростали з прибою. У повітрі стояв гострий солоний запах, до якого примішувались ніжні, схожі на жимолость нотки. Цілий хор пташок радісно підспівував хвилям.

— Мені шкода, що з Кендалл так вийшло, — промовив Дерек. Очі в нього були темно-сині, наче нічне небо. Тріпотіли на вітру темні кучері. — Що я можу для тебе зробити?

Він так непокоївся, що я видавила з себе слабеньку усмішку, доторкнулась пальцями до його щоки. Це була найнадійніша людина в моєму житті. Він обіцяв, що ніколи мені не брехатиме, і я знала без тіні сумніву, що так і буде. І от він готовий прийти на допомогу, утішити мене, коли це так потрібно.

— Дякую тобі. За... за все.

З ним я не боялася правди. Не боялась майбутнього. Не сердилась на маму за те, що брехала мені, за її невротичні вихватки. Просто насолоджувалась кришталевою ясністю. Навіть тепер, після того, як учинила зі мною Кендалл.

Дерек довго-довго дивився мені в очі, а тоді між нами проскочила та сама іскра, і нас потягнуло одне до одного, неначе магнітом. Ми враз опинилися в обіймах одне одного, і я припала до його рота. Він відвів мені з лиця пасмо волосся. Я відчувала в себе на губах його дихання.

Зуби його розімкнулися, запрошуючи до глибокого поцілунку. Якби тільки серце трохи заспокоїлось... Воно тяжко билося в грудях. З Тайлером такого не бувало.

І тут я зрозуміла, що кохала його від самого дитинства. Нічого не мало значення: ні вигадки Медісон, ні його відсутність, ні те, що в мене був хлопець. Я покохала його відтоді, як мене, п’ятирічну, усадовили навпроти нього за стіл. Кохала й тоді, коли, катаючись на роликах в одинадцять років, забила литку і він ніс мене на руках до самого дому. Кохала й зараз.

І ці слова самі мало не посипались з вуст! Вони були, мов три перлинки, що я їх тримала в роті: я люблю тебе.

Ми відірвались одне від одного лише на мить, щоб ковтнути повітря, і я запустила пальці йому у волосся.

— Олівія, — промовив він, раптом стиснувши губи. — Олівія.

Він поклав мені руки на плечі й відштовхнув, і я зрозуміла, що нас відділяє вже кілька кроків. У мене наморочилося в голові.

— Вибач. Не треба було... — Він відійшов від мене, лишивши на піску сліди кросівок.

— Я тобі не подобаюсь? — стишеним голосом вимовила я.

Це прозвучало якось по-дитячому, зовсім не так, як я хотіла. Я тільки мала на увазі, що він не поділяє моїх почуттів. Але тепер, коли я вже знала, що кохаю його, хіба ж можна було знову вдавати байдужість?

Дерек широким кроком підійшов до мене. Здавалось, він злиться.

— Це не так. Не кажи дурниць. Ти мені не байдужа, але в тебе є хлопець.

— Я тобі не байдужа?

Дерек усміхнувся, погладив мене по щоці.

— Ну звісно. І завжди була не байдужа, скільки я пам’ятаю. Така мука — знати, що ти — чужа дівчина. А чому, ти гадаєш, я так розлютився, коли приїхав з Нью-Йорка?

Моїм тілом розлилося тепло, ніби розпустилося в грудях квітуче щастя. З Тайлером я ніколи не відчувала такого глибокого зв’язку.

— Ми з Тайлером мали зустрітися в неділю. Скажу, що ми більше не можемо бути разом.

У мене задзвонив телефон. Цей звук ніби заповнив увесь простір між нами. Я позирнула на екран: Кендалл.

Показала Дерекові.

— І що мені робити?

— Гадаю, ти й сама знаєш відповідь.

20

АБІ

Листопад

Увечері я зупинила машину біля домівки Ентоні. Спробувала роздивитись будинок у густих сутінках. Він стояв у ряду таких само приземкуватих одноповерхових будівель. Блакитна фарба місцями потріскалась, сад занедбаний: недорослу траву підтопило водою, кущі рододендрону жалібно тулилися до сходів.

Я вийшла з машини, обсмикнула светр із рожевого кашеміру, який вдягнула до вузьких джинсів. Пригладила волосся і тут же відчула до себе відразу: хіба мені не байдуже, який маю вигляд?

Зрештою, я не на побачення йду. А що, як він іншої думки?.. Дідько. Я знову сховалася в машині. Мені перехопило дух. І що я собі думаю? У мені наростала потреба порадитися з Олівією, спитати, як вона до цього ставиться. Я раптом усвідомила, що втратила не тільки доньку — свою найкращу подругу. Я вихопила із сумки серветку, витерла похапцем сльози.

Якби тільки моя дівчинка повернулась.

Я й так уже спізнилася на чверть години, тому трошки віддихалась і вибралася з машини. Набрала повні легені повітря й постукала. Двері відчинились тієї самої миті.

— Абі! Заходьте!

Судячи з усього, Ентоні дуже зрадів моєму приходу. Він провів мене в теплу, прекрасно обставлену вітальню. Під ногами виблискував світлий паркет; стіни прикрашали олійні картини — абстрактні кольорові плями. Ліворуч розмістився затишний кутовий диван і широкоекранний телевізор. Праворуч вітальня плавно перетікала в кухню, виконану в селянському стилі, з диванчиками й заскленими дверима, які вели на терасу. Тут було затишно, як буває, коли людина дуже любить свій дім, і дуже контрастувало із зовнішнім занепадом.