Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 20

«Це я, Олег». Несподівано зізнаюся собі, що ніяковію від цієї розмови, почуваюся незграбно, мов лялька на ниточках у руках бездарного актора. У слухавці лунає незрозумілий ледь чутний звук, чи вигук подиву, чи то в'їдливий сміх, який ненароком проривається з людини, яка прагне справжні почуття ьіе виказати. Від цього ще більше стає не по собі.

Спершу, як тільки виникло бажання зателефонувати Ромі, я мав намір сказати їй безліч прекрасних і вічних слів, які тільки знає людство (наївний мрійник!), я перебирав їх у пам'яті, як дитина одежину для своєї улюбленої ляльки, а тепер моя мова, яку силкуюся здобути в собі, винайти у своїх почуттях, схожа на застиглий цемент, і від розпачу лишається хіба що битися об нього головою…

«Ти де?» — змінюється її голос і в мені запалюється світлий промінчик.

«Вдома». — Чому її це цікавить?

«Приходь. Чекаю», — і раптом — гудки.

Сідаю на диван і оглядаю свої тремтячі руки, пальці, які злегка ворушаться.

Боже… Чим все це закінчиться?

Все ще тримаю слухавку і лише за кілька хвилин, коли звільняюся від цього несподіваного трансу, відчуваю, що вона зайва, кладу.

Забігаю у ванну, швидко чищу зуби, приймаю холодний душ. Одягаюся під пильним поглядом Маман. На її запитання «А як же історія?» — гукаю, що я все забув, і вибігаю.

Ще ніколи так швидко не долав відстані між нашими будинками.

— Ти весь захеканий. І мокрий, — сміється Рома і зачиняє за мною двері. В її квартирі пахне свіжістю, мабуть, недавно прибирали, і печеним тістом. Дивлячись на неї в домашньому халаті, відчуваю внутрішній неспокій і своєрідну небезпеку — це особлива, пікантна небезпека, тому що, як би сказав Бідон, «тут пахне звірячим сексом». Звідки він знає, як пахне «звірячий секс»? Утім сексом тут справді пахне. У поведінці Роми помічаю зміни. Вона настільки впевнена в собі, що я просто розгублююся перед її трохи грізною поставою. Рома бере мене за руку, веде на кухню, садить за стіл і ставить тарілку зі шматком запашного яблучного пирога:

— Щойно спечений. Чай, каву?

— Чай.

Білі руки беруть чашку і чайник, наливають заварку й кип'яток, потім кидають дві ложечки цукру, ножем нарізають лимон; одна з долонь плавно піднімається вгору й поправляє зачіску, погладжуючи волосся, інша сумирно лягає на литку, ледве помітний овал якої видніється під тканиною халату. Краєм ока спостерігаю за гнучкою фігурою Роми і раптово збуджуюсь.

Пауза.

— Ти за мною доглядаєш, як за сином.

— Пустун, — сміється Рома і опускається на табуретку поблизу кухонного серванта, ніби не хоче сидіти поруч зі мною за столом. Вона злегка погойдується, ледь помітно рухаються ноги й руки. Цієї миті між ногами розходиться халатик, бачу охайно поголений у формі маленького трикутника чорнявий лобок. Хвилююся, бо на мене, Господи, дивиться симпатична пиздюлька! Заплющую очі.

Пауза. Запитую:

— Чому не їсиш пиріг? — Вона заперечливо хитає і, відкинувши голову, стежить за мною. Від цього зовсім почуваюся незручно. В її очах танцюють бісики. Думаю про те, що сьогодні зроблю непоправну помилку, можливо, зміниться моє життя. Кажу Ромі, є така фішка, коли людина своїми необдуманими вчинками може поламати долю. Вона на мить стає серйознішою, кокетливо, але з помітним незадоволенням, відводить погляд і з нотками нетерплячки в голосі кидає:

— Долю?

— Да! Розумієш… коли… коли…

— Може досить слів? — перебиває мене.

— Що?

— Олег… Пауза.

Я, мабуть, повний кретин, крейзі, бабено, стронсо!

— Скільки можна їсти? — запитує вона. Повільно, демонстративно підводиться, обходить стіл, і наближається; обома руками бере мене за комір сорочки й силоміць витягує до себе, наче господарка пивного бару дешевого ханигу, що розпластався за стійкою і не дає можливість іншим клієнтам зручно провести час.

Уперше її обіймаю, і це на мене діє, мов електричний струм. Від Роми пахне свіжістю і трішки пирогом. Вона збуджено й агресивно кусає мої губи і ми падаємо на підлогу. Рома швидко звільняється від халату, осипає моє обличчя, шию й груди поцілунками. Заплющую очі, слухаючи її стривожений, гарячий шепіт, щебетання горобців і гул автомобілів за вікном. Вона просить поцілувати її там. Вдячно підкоряюся, ледве торкаюся губами маленького звірятка, відчуваю приємну теплу м'якість. Упиваюся сильніше і її тіло починає тремтіти й плавно рухатися, мов морські хвилі. Дівочі руки міцно стискають мою голову, ніби це найдорожче, що зараз є в її житті.

— Господи…

Стежу за розслабленим обличчям, вона облизує свої розкриті губи й шепоче приємну муру. Потім — ого! — несамовито вискакує на мене і лише тепер помічаю, наскільки в неї прекрасні груди.

— Глибше! Глибше, маленький.

У ній наче прокидається неспокійний біс.

Шєт! — озивається дебільний телефон, але ми на нього не звертаємо увагу. За кілька хвилин Рома тремтить у солодких конвульсіях, дивно зойкує. Дивлячись на її чутливе тіло, здається, що своїм нутром воно мене ковтне разом з ногами.

— Про що ти думаєш? — запитує згодом на дивані, поклавши голову мені на коліна. Перебираю пальцями пасма чорнявого розкуйовдженого волосся і помічаю, що вона ще красивіша, коли не причепурена.

— Не знаю.

— Боїшся, що Тюля тебе відмастить? Пауза.

— Я боюся свого сорому.

— Сорому? — підводиться вона, її обличчя вкривається кількома зморшками, набираючи сірого відтінку. — Тобі за це соромно?

— Ти не так зрозуміла… — шкодую за сказане, бо відчуваю як з'являється психологічний бар'єр, а Рома за ним, як за скляною перегородкою.

— ?

— Я боюся признатися, що зрадив свого друга, з яким ріс із п'яти років. Розумієш? — Прикурюю і кидаю запальничку на журнальний столик. — Хто я після цього? Хто? Мовчиш? Тобі нема чого сказати? Да?

— Припини…

— Ні. Ти мені скажи, хто я такий… Мовчиш? Мовчиш, — раптом стає боляче на душі. — Значить, це правда.

— Таке трапляється досить часто.

— Що? — насторожуюся, у цих словах відчуваю певну байдужість до нашої близькості і тінь отієї дешевої фамільярності, яка властива сцикухам із петеушних гуртожитків, яких любить натягувати Булавка.

— Кажу, таке трапляється часто і цього ніхто не може передбачити чи спланувати. Значить так було треба. Розумієш?

— Ні чорта не розумію! — Встаю з дивану. — Ти говориш, наче повія!

— Олег!

— Олег!

Рома тихо плаче, згнічується, як маленьке кошеня, плечі здригаються. Понуро спостерігаю за нею і не знаю, як мені бути. Дурнувата ситуація!

Вона закриває обличчя руками:

— Господи, за що?

У мені зароджується жалість і неприємний внутрішній біль за сказане. Стоячи над нею, заплаканою і безпорадною — раптом ніби прозріваю: я маю право володіти нею, право претендувати не лише на… інтим, а й на її поведінку! Те, про що не насмілився би сказати їй ще день-два тому, тепер все більше спонукає висунути вимогу:

— Я хочу, щоб ти його покинула, — видавлюю це трохи сухо. Боюся, що така категоричність сприйметься вороже.

Вона відриває долоні від обличчя, пронизливо свердлить мене очима. Яка ти прекрасна, пташечко! Заплакана, почервоніла, у сльозах, які щиро течуть по щічках, Боже, яка ти прекрасна!

Рома нічого не відповідає, лише стискає долоні і перебирає пальці. Пауза.

Придивляюся пильніше. Шєт! Та нею ж трусить, наче в лихоманці!

— Тобі погано? — стурбовано запитую й отримую заперечливе кивання головою. Мабуть, це страх володіє нею і створює між нами невидимий мур напруги і відчуження. Рома заспокоюється. Помічаю, що з кожною хвилиною стаю для неї байдужим і далеким, наче між нами нічого не було.

Дзвонить телефон. Вона бере слухавку і буквально на очах змінюється: обличчям немов прокочується судома від переляку. Але Рома це одразу поборює, лише блідий колір шкіри вказує на несподівані внутрішні зміни. Здогадуюся, з ким вона розмовляє, кажучи у відповідь скупі слова «так», «не знаю», «ні», «подумаю», «добре» і злякано бігаючи очима.