Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 19

Тільки читання не втомлює. Я навіть відчуваю себе субмариною, коли пірнаю в двохтомні океани «Війни і миру» чи «Сім'ї Тібо» і завжди шкодую, що вони не такі великі, як космічні галактики, які ковтав би без перестанку. Що за дурна тяга читати товстезні томюги! І де я такого нахапався? Після цього, коли виходжу знову на люди, їхні вчинки — відважні чи підлі, серйозні чи легковажні, дружні чи ворожі — видаються наївними та недоречними, наче ці люди, мої знайомі, друзі, створені з невдалого матеріалу, через що страждають і живуть ніби штучно, ніби не можуть почуватися природно.

Да. Читання не дає вужчати лобові. Дивлюся на незнайомих типош із короткими зачісками та у шкіряних куртках і одразу бачу їхню трагедію — в них щодня потроху вужчають лоби через те, що нічого не читають. Коли перестає вужчати лоб, тоді по-новому дивишся на світ. Булавка й Тюля гасять під нічним баром якогось штемпа маріупольського, а я при цьому нуджуся, бухаємо з давніми друзями, яких не бачили кілька місяців, а я при цьому нуджуся, бо зиркаю на їхні обличчя і мені здається, що вони належать іншому часові — часові вузьких лобів, від чого мене не пре.

Я позіхаю, будучи біля них, і вони цього не знають; Бідон недавно запитав «хулі такий заторможе-ний?», а я подивився на його грубі губи й широку, як у кнура, носяру, і це здалося мало схожим на людське, тільки мовчки звів плечима; коли Булавка по-п'яній, міцно ухопившись за мою руку, клявся мені, за тебе, Професор, я, на, кишки повипускаю, тільки покажи кому, — мене також нудило, наче замість звичного повітря дихав нешкідливою гидотою; нестерпно тягнуло додому. Мишка-сучка також одного разу насторожилась: «Ти або зовсім тор-моз, котигорошко обдовбаний, або собі на умі — дуже довго щось важливе фільтруєш. А?»

Маман деколи іронічно каже, що в мене через книжки зовсім дах поїхав. Я знаю: в глибині душі вона почувається спокійно, коли не вештаюсь де не слід, нічого погано не роблю, не забираю у багатих гівнюків дорогі речі, не ображаю дівчат; вона радіє, мабуть, тільки тоді, коли я перед її очима і коли їй важко повірити у те, що їй нашіптують злі сусідки (старі клячі!) про нашу компанію, дорогенька, ваш синок волочиться зі всілякою шваллю, для якої нема нічого святого. Маман не раз прагнула поговорити зі мною на подібні теми, коли її встигали накрутити язикаті дурепи на лавці під під'їздом, заходила до квартири заплакана і накидалася на мене зі своїми тривожними запитаннями «це правда?». Я ніколи їй не брехав, лише відповідав, що безпосередньої участі не брав, бо не переношу зло, однак своїх друзів у цьому не звинувачую, бо в них є на це свої підстави. Вона одразу насторожувалася — «це робив Тюля чи Булавка?», але її вже не чув, бо в таких ситуаціях ішов із дому.

Думаю про Рому. Скута поведінка біля неї — через постійну присутність Тюлі — втомлює і змушує тримати себе в напрузі; це надзвичайно важко — бути біля дівчини, яка тобі подобається, і лише перезиратися з нею багатозначними поглядами чи перекидатися скупими фразами. Хочеться бути вільнішими, ні про що не думати, хочеться бути завжди разом — тільки я і вона.

Рома завжди з'являється перед моїми очима сама — без подруг і друзів, бачу її, наче неземну істоту, — в легких, ніжних одежах світлого кольору, спокійне обличчя, розширені глибокі очі.

Може, це шиза пробиває? — сполохано запитую себе, підозрюючи, що такі глюки викликані надмірним курінням плану. Геньо-доходяга — сусід із дев'ятого поверху, який вчиться на третьому курсі медухи, каже, що куріння всілякої фігні конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку. І треба ж такої біди начитатися, щоб потім про це спокійно говорити? У цих медиків ніякої поваги до людського організму — наче мають справу з кількома десятками кілограмів свинини, в якій копирсаються, наче механіки в машинах, розбираючи по запчастинах. Підозрюю, що перший маніяк був медиком і взагалі — саме медицина, мабуть, породила маніяцтво і всі ці діла під впливом членування тіла.

Рома. Коли дивлюся у вікно, хочеться, аби по вулиці обов'язково йшла вона, міг би на неї дивитися, або гукнути, зрештою, запросити до себе на чай із булочками, які любить пекти Маман. Пригадую, як наприкінці минулої осені, коли несподівано пішов густий, пелехатий сніг і я стояв перед вікном, розглядаючи його маленькі ніжні хмаринки, що повільно падали на землю, прилипали до вікна, покривали товстим шаром осиротілі дерева, які тільки звільнилися від листя, і коли — здавалося — нема нічого до роботи, а лише споглядати це біле диво, — раптом помітив її. Рома йшла з невеликою чорною сумкою, по рухах було видно, що вона бадьора і радісна, замріяна й безтурботна. Сніг налипав на її спортивну шапку й куртку, від чого вона нагадувала невеликого грибочка. Я навіть розсміявся. Бажання гукнути Рому настільки полонило, що я почав відчиняти вікно, лише здивована Маман з хворобливими очима мене зупинила. Отямився, бо в неї була температура і кашель. Рома віддалялася по вулиці, певний час міг за нею спостерігати, припавши обличчям до холодного вікна, поки не зникла, залишивши свій прекрасний образ, який із того часу мене непокоїть.

Згадую Рому і відчуваю, що мене злегка морозить. Сам винен, що вона не зі мною; сам винен, що не натякнув їй про свій неспокій. Вона могла бути моєю… Навіть тоді, коли ми несподівано зустрілися на базарі із повними пакетами продуктів, коли раптово пішла гроза і ледве добігли із важкою ношею в руках до першого підворіття, ховаючись під старою аркою двоповерхового кам'яного будинку, коли біля наших ніг тремтіло загублене кошеня, яке нявчало, мабуть, хотіло їсти, навіть тоді, коли ми просто говорили на різні теми, аби вбити час і переждати непогоду, навіть тоді, коли надто довго дивився на неї, а Рома тільки здивовано кліпала очима, не розуміючи, чому цей крейзі на неї витріщився; навіть тоді не наважився зробити перший крок до неї, аби змінити свої ідіотські страждання, аби, врешті-решт, закінчився цей галімий настрій.

«Олег, чому ти ніколи не говориш про свою дівчину? Чи ти самотній?» — несподівано запитала вона. Відчув, як густо червонію. Здалося, що Рома це помітила (в очах зблиснув таємний вогник), — від цього ще дужче робилося не по собі. Спробував віджартуватися подавленим й невиразним голосом, що бережу себе для прекрасної дами на білому коні, яка приїде на світанку, на що дівчина пирскнула зі сміху і несподівано кинула, що для цього треба не проспати.

«Не проспати», — повторював про себе. Від цих слів мені стало ще гірше; схоже, Рома це відчула, бо одразу замовкла, винувато опустила очі, попросила її пробачити і сказала, що я схильний до меланхолії та романтики. На превеликий жаль гроза скінчилася і ми їхали в тролейбусі мовчки, від хвилювання не міг відновити розмову.

«Ти читаєш Шекспіра?» — запила вона при прощанні і, не дочекавшись відповіді і дивно посміхнувшись, пішла, не сказавши ні слова, не сказавши навіть скупого «бувай», тільки на відстані обернулася і помахала вільною від ноші рукою. Шекспіра читаю… Ну і що? І про Вінні-Пуха теж. Ну і що? Читаю, бо більше нічого вдома не маю. Читаю, щоб не вужчав лоб.

Дивлячись на її постать, яка все далі віддалялася, вперше відчув це болюче й жахливе почуття утрати.

«Відьма», — сказав би Бідон у такому випадку.

Уявляю її обличчя, але воно розсіяне, наче в тумані, і тільки голос Роми прокидається в пам'яті реальним, живим сміхом. Боюся думки, що ця дівчина мене підкорила, тьху! соромно про таке думати. А може, це тільки здається? Не знаю, що мені робити. В такі хвилини треба обов'язково зайнятися справами, бо від цих роздумів можна стати плаксієм.

2

Телефоную. Рома бере слухавку одразу, каже швидко «да» і від цього слова млію. Кілька секунд мовчу, наче проковтнув язика, однак одразу оговтуюся.

«Це я», — лякаюся свого здавленого, хриплуватого голосу, який не може звільнитися з лабет неспокою.

«Хто „я"?» — запитує вона трохи роздратовано; мабуть, зараз зайнята, чути незрозумілий гул, ніби працює пилосос.