Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 21

Вона боїться на мене поглянути! У неї навіть голос зовсім інший!

Рома довго слухає, нервово відповідає, що сьогодні не вийде, бо зайнята, різко кидає погляд на мене. Вона напружена. Чую тремтливі слова «це твоя хвора фантазія», «нема підстав ревнувати».

По моїй шкірі бігають мурашки. Від несподіванки не знаходжу собі місця.

Невже запідозрив? — думаю про Тюлю.

Вона кладе слухавку і заціпеніло втуплюється в мене.

— Тобі треба йти, — з кожною секундою в її поведінці зростає непевність. — Олег, я тебе прошу… йди…

— Що з нами буде? — запитую й одразу отямлююсь, адже яке це тепер має значення.

— Я не зможу його кинути, — сідає вона на диван, дивлячись убік, проте я помічаю, як сполоханий погляд наливається слізьми.

— Ти його любиш?

— ?

Пауза.

Рома опускає голову, підходжу до неї, пальцями підводжу ніжне підборіддя, аби побачити її сумні оченята:

— Мала, але ж це було не просто так?

Рома звільняється від мого погляду, відходить кілька метрів убік і плаче. Заспокоюю, що згодом все вирішиться, не треба підганяти події. Прощаючись, цілую і на виході несподівано чую гарячий шепіт «хочу, щоб ти до мене приходив».

— А як Тюля? — однак підозрюю, що це зайве запитання, на яке вона поки не може знайти відповідь.

Пауза.

— Дурник, — у її голосі з'являється лагідність і тепло. — Ти нічого не розумієш… Боже, який ти ще дурник…

— ?

— Ти ще такий маленький…

Вибігаю від неї, як ненормальний. Все йде як ніколи прекрасно. Маман сьогодні мене потягне на довгу розмову до півночі про всілякі дурниці — НЛО, православних святих, історію церков, все, що вона забажає, не зможу заснути, довго думатиму про Тюлю… і про те, що трапилося… але це вже зовсім інша тема, якою не варто себе грузити, принаймні зараз… швидше додому, до вечірнього чаю або кефіру з пиріжками, десяти-двадцяти сторінок чергового роману, — хто зараз? — здається Ло-уренс, і — спати.

Хочеться глибоко дихати на повні легені і кричати до всіх «ей, бандерлоги! — Я щасливий, мать вашу!».

3

— Що сьогодні робимо? — запитує Вася Булавка. Запалює сірника за сірником, які у нього ламаються, дратується і щохвилини каже «чорт», бо не може прикурити. — От, придурки, розучилися навіть сірники робити!

— Це протипожежні сірники, — сміється Бідон.

У мене несподівано прокидається апатія і бажання нікуди не йти, нічого не робити. У подумках бачу поруч себе тільки Рому. Дико прагну при першій-кращій нагоді спекатися нашої компанії, але не знаю, чи вдасться зникнути разом із нею. Зрештою, хочу з Ромою не стільки знову перепихнутися, хоча ця мулька бентежить, скільки продовжити нашу останню розмову і спробувати поставити все на свої місця. Замислившись над цим, раптом відчуваю непевність і легкий острах — забуваю важливу обставину: моє безсилля впливати на подальші стосунки Роми і Тюлі, яке проявляється у невизначеності стосовно неї.

Господи, я втрачаю здоровий глузд! Що зі мною діється? Чому не можу бути байдужим до неї, так, як раніше? Чим вона мене приворожила? Чим? Так само, як і інші, розсуває ноги… Да… в мене остаточно їде дашок, і невдовзі всі в цьому переконаються, виставлять свій звичний діагноз із насмішок; це триватиме тиждень-другий, спершу не звертатиму на цю лажу увагу, а коли я злитимуся, то спалахне ще більше.

Дивлюся на мезозойський череп Булавки і починаю його ненавидіти. Цей вузьколобий крейзі навіть не підозрює, як я на нього зараз гнию. Наче останній бомжара, він затягується недопалком, плює на асфальт (аж гидко дивитися) і підкидає свої тупорилі слова до розмови Бідона і Мишки, по-ідіотському смикаючи головою.

Ми стоїмо посеред вулиці, як повні придурки, куримо й харкаємо, нагло зиркаємо в обличчя випадкових людей, які сахаються од нашого сміху. Впадаю у меланхолію, від якої не знаєш де подітися — лише б не стовбичити на місці.

Від нудьги закурюю другу. Повз нас проходить дві мантелеии, придивляюся до їхніх облич — два алігатора в коротких спідничках. Одна з них, із золотим зубом у верхньому ряді — певно якась ганька з приміського колгоспу — намагається люб'язно посміхатися до Бідона, а Булавка як на зло це помічає й нищівно над ним знущається «дивись, яка в неї задниця! — якраз для тебе».

— Хочу грати в більярд. Ідем у більярдну, — озивається Мишка. Вона на кілька днів з Циркулем кудись була пропала (певно, знову трахалися, як ненормальні), через що ми почали переживати, чи не трапилося з ними лихо, адже Тюля просив, щоби всі трималися купи, не повзали по одному, бо можна отримати по макітрі. Запитую про них у Васі, той сміється і каже, що їздили в якийсь Богом забутий колгосп — коцати[9], як не як, сезон, старенький, почався, уявляєш — вони привезли бинти чорнющі, як смола!

— Так валимо в більярдну? А? — запитує Тюля.

— Там Варений зі своєю паланкою, — каже Бідон і одразу ніби соромиться своїх слів, ніби вони виявили його слабкість і легкодухість. Згнітившись, несміливо обводить поглядом присутніх і невиразно бурмотить слова виправдання, що це він сказав просто так, на всяк випадок, бо мало що може трапитися, а тому треба бути готовими.

На ньому зупиняються погляди присутніх і Бідон ще більше занепадає духом, нагадує велику гумову надувну кулю, з якою поступово виходить повітря.

— Ти боїшся? — посміхається Вася, дивлячись йому в очі. Підходить до нього на кілька кроків і майже втикається своїм носом в обличчя Бідона. Вказівним пальцем водить перед його очима, дає йому в лоба щигля і голосно регоче. Бідон незадоволено бурмотить собі під носа, а Вася нагло зупиняється перед ним, мало не наступаючи йому на ноги, нахиляється до його вуха і шепоче (всі чують) «сцикун, на».

— Заткнися! — відступає Бідон на кілька кроків. — Я тільки сказав, що вони там можуть бути, дебіл! Краще знати, ніж не знати. Да? Скажи йому, Професор…

— Правильно, — підтримую Бідона. — Треба бути до всього готовими. Так спокійніше буде, і взагалі…

— Ми приготуємось, — вставляє Тюля, розминає долоні, від чого в них хрускотять кістки. — Візьмемо все необхідне. Господи, і хай збудеться воля Твоя! Амінь. Я йду за своїм надійним другом.

— А може без обрізу обійдемося? — звертаюся до нього. Він повільно обертається до мене й здивовано зводить брову:

— Ти чьо? Я патрони візьму, як на кабана.

— Правильно — як на кабана, на! — регоче Вася Булавка. — Тим підарам повідстрілюємо пісюни. Сучяри, на! Смерть іде до вас! — кричить він, від чого присутні сичать на нього, щоби поводився трішки тихіше. — Мало не забув, серед тих паскуд є один маленький — зі шрамом на щоці — ця сука, на, любить загостреною спицею колоти, носить її у маленькій флейті. Майте на увазі. Але ми їх, на, зробимо! Я вже бачу, як ми їх валимо. — Він починає скакати, розмахувати руками, імітуючи бокові удари по супротивнику.

— А може, підемо кудись в інше місце. У більярдній постійно накурено, нема чим дихати, — несміливо озивається Рома, скоса поглядаючи на Тюлю, який на неї понуро дивиться й мовчить.

— У більярдну не дихати ходять, — знову сміється Вася і закидає голову. — А ви чули, що два дні тому брати Яйця програли штуцер зелених! При-дурки, на! Грали повністю вбитими — дьорнули афганки і похапали киї, один із них уявив себе Бубкою із шестом на чемпіонаті світу, бігав по більярдній, як ненормальний, на, стрибав, поки не зламав кий, а інший v той час спустив усе бабло, на, ідіоти!

4

До мене приходить нестерпна самотність, найменше наближення іншої людини дратує і викликає подразнення. Відчуваю, як у мене вужчає лоб. Здригаюся при кожному грубому й надто голосно сказаному слові, які тривожать мою тишу, як удари блискавки. Тягне додому — читати історію. Кортить бути самому, тільки думати.

Рома.

Шєт!

Я знову її згадую…

Мені здається, що вираз мого обличчя, мій тужливий погляд, який час від часу несміливо тягнеться до Роми, — видає той неспокій, якому я зараз підкорений.