Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Маруся Богуславка

Куліш Пантелеймон

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Маруся Богуславка - Куліш Пантелеймон - Страница 3

Изменить размер шрифта:

«І не турбуй мене,

І не дратуй мене

Ти мріями своїми!

Сі безземельники —

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.

ІІ

З моря вертаються,

Знов пропиваються,

Знов ходять без сорочки.

Хай їх цураються,

З ними не знаються

Отецькі чесні дочки.

ІІІ

Бо за п'янюгами

Та волоцюгами

Орда сюди вганяє,

І не одно у нас

(Скажемо в добрий час)

Село від них палає».

«Я довідався, чого се,

Козаки охочі

Пропивають у шинкарки

Нащадки жіночі,

І дзижчать, мов злющі оси,

І гудуть шершнями,

Будять нас посеред ночі

Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо

Та й велике сталось:

На Цоцорі безголов'є и

Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний

За Дністро й охочих, —

Обізвалась купа сивих

Та підпарубочих;

А середні загукали,

Мов базар жіноцький:

«Нехай знає-пам'ятає

Ясний пан Жовковський

Як пани нам на Вільшанці

Леєстри писали,

Козаків старих до плуга,

До коси вертали»…

«Як же, злющі, одібрали

Із Цоцори вісті,

Миттю до коша зібрали

Тисячу і двісті». —

«Які ж вісті, мій панотче»? —

«Дикі, жено мила!

Розметала нас, мов клоччє,

Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана

Великорозумну,

Що всю Русь обороняла

Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця

У Стамбул страшного,

І висить вона в воротях

У царя гнівного». —

«Ох, мій Боже»! —

«Не лякайся:

Се не все ще горе,

А ось лихо, що зібрались

Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,

Пити да гуляти,

А нас кляті азіати

У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,

Здобич прославляти,

А ми – той Стамбул завзятий

Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,

В хижих єзуїтів,

Та й попавсь в криваві лапи

Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,

Так сі людське тіло,

Та ще й дякуй, мов за добре,

За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми

Значка-комишина:

Се заслужена попівська

Плата-роківщина.

Повтикають комишини,

Ратища по дворах

Та й шукають на горілку

Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься…

Хто не йде на море,

Приймай мовчки від гультяйства

І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!

Де ж шукати правди?

Всюди кривда, лжа, тіснота,

Всюди повно зради».

І оглянув піп, зітхнувши,

Божники з богами:

Мріють мовчки чудотворці

Попід рушниками.

«Знаєш що, моя Палазю?

Тяжко нам тут жити,

Харцизякам, мов болячці,

Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,

Кажуть, і правдивий…

Править нею цар побожний

І благочестивий.

Haші предки проти хана

Їй допомагали,

Козаки ж царю з ляхами

Тяжко допікали.

Чув я, в Києві говівши,

Дехто з України

До Москви втікати хоче

При лихій годині.

Бо докучили вже нашим

Ниці єзуїти,

А до гурту їх пристали

Ще й вовки-уніти.

Хоч і топлять запорожці

Клятих супостатів,

Та аби в них по коморах

Скрині жакувати.

Хочуть наші займанщини

У царя просити,

Щоб козацтва й жидовини

В села не впустити[1].

Позбуваймо всю скотину

І стару хатину,

Та втікаймо, покіль цілі,

У царську країну,

Бо я бачу, не бувати

Правді тут між. нами,

Покіль буде панувати

Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою

Б'ється і воює,

Її оком позирає,

Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,

Сон мені приснився:

Що Дніпро під зимню пору

Широко розлився.

Ох, розлився не водою,

Кров'ю він людською,

І козацтво наше плавле

По крові з ордою.

О святії чудотворці!

Умоліте Бога,

Щоб ся кров не покропила

Нашого порога».

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнами

На лиман із моря,

А вже люде дознавали

На Вкраїні горя.

Вже кругом палають села,

Гонять скот, отари…

Людський плач і голосіннє —

Під самії хмари.

Кинувсь піп з дяком у церкву,

Слізно Бога просять,

А піддячі не співають,

Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небі

З усіма святими:

Мабуть, люде прогнівили

Вчинками лихими.

Налетіла з Криму буря

На село щасливе:

Гумна палять, хати граблять,

Ясирять, що живе.

І по-нашому говорять,

Хвалячи Аллаха,

Що ясир сей їм дарує

Лицар-сіромаха[2].

«Не схотів, – мовляють, – з панством

Вийти на Цоцору,

А метнувся на купецтво

Проти договору.

І Аллах, защитник правди,

Покарав невірних:

Оддав їх нові осади

В руки правовірних.

І Аллах, гонитель зради,

Подав з неба голос:

Попалив огнем осади

Ще й на нивах колос.

І Аллах, помститель кривди,

Простер з неба руку,

І пійшли гуртом єхиди

У ясирну муку.

Через лютих людоморів

І благих карає:

На Цонорі, мов на морі,

Хляби одверзає.

Позирнувши в ті безодні,

Сліпнуть ваші очі,

Обіймає і хоробрих

Пополох жіночий.

І Зулуш, кому в лицарстві

Рівного немає,

Головою наше царство,

Порту прославляє…»[3]