Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Маруся Богуславка

Куліш Пантелеймон

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Маруся Богуславка - Куліш Пантелеймон - Страница 4

Изменить размер шрифта:

ДУМА СЬОМА

І чує се немов крізь сон старенька,

І трусяться у неї руки й ноги.

Тремтить, як лист, Маруся молоденька,

Поблідли щоки й губи у небоги.

«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —

Промовив бородатий татарюга, —

Тепер ходитиму я ввесь у злоті:

Се падишаху Роксолана друга,

Гаремне божество, відрада у турботі».

Спасибі, кобзарі, вам за співаннє

Про дивну красоту, якої звіку,

Мовляли, бачити і без коханнє

Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!

Я серцем віщим чув, що тільки в нашій

Співочій серед сліз гірких пустині

Так народиться, чого ще очі

Людські не бачили на Україні.

І серце привело мене д' оселі очей.

III

Попаде! З радощів тобі признаюсь»

Що я – твій брат Івась. Мене вхопили

Січовики в ясир, і я збираюсь

Давно побачить сей куточок милий,

Сю старосвітську низькорослу хату,

Де ти мене, маленького, учила,

Як слухать матері, коритись тату,

Де мати няньчила мене, пестила,

І спатки на руках односила в кімнату». —

«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш

Словами нас ти хижими й звичаєм?

Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,

Що й так уже душі в собі не маєш?

О! Як же се Господь із рук поганських

Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —

«Поганських, навісна? Ні, з християнських!

Бо не орда була то із-над моря

Набігла, а свої у башликах татарських». —

«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —

«Кажу тобі, попаде; повбиралось

Татарами козацтво. Гната Шую

Я й знав: бо вже не раз мені траплялось

Сидіти в нього на коні і в поле

З ним із села летіть по-запорозьки,

«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе

Нещасній матері, прибіг і «коськи»

Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —

«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці

Збирався цілий вік!» —

«Воно й не шкодить,

Як биті талярі бряжчать в кишеньці:

Такий-то й монастир скоріш знаходить». —

«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —

«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —

«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?

Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —

VII

«Не накладаю, ні! Бо я між ними

Немов на світ удруге народився

І думками про божество святими,

І правдою без хиби просвітився.

Аллах один; нема у нього роду.

Всесилен він, не требує підмоги;

Цурається мерзенного народу,

Що оббиває у царів пороги

І вносить прах земний в небеснії чертоги». —

VIII

«Коли ти думками святими справді

Там просвітивсь, то дай же нам зашиту

Від татарви у нашій рідній хаті,

Щоб не спліндровано нас, не побито». —

«О, ні! Нехай джавур горить-палає

Із ідольством своїм гидким, мізерним;

Нехай огонь зрадливих пожирає,

Що роблять кривди праведним, спасенним

І правовірникам серця возвеселяє»! —

«Мій братику!..» —

«Попаде! Нас навіки

Розділено з тобою. Ся хатина

Мені сестра й рідня; а ви, каліки

Умом, чужі мені, немов скотина». —

«Так хоч хатину пощади святую,

Де вмерла мати, по тобі журившись»! —

«Ні, я по-свойому її вшаную:

Мов дух, перед Аллахом засвітившись,

Нехай перелетить в обитель неземную!

Там сльози матері, як Божі зорі,

Засяють у мене перед очима,

Як серцем потону в блаженстві, в морі

Серед утіх, достойних серафима.

А на землі – земне…

Моя царице!

Сідай зо мною на коня-бахмата,

Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.

Нехай горить стара, мізерна хата:

Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

У попаді в очу позеленіло…

Дочка, татарин, божники з богами,

Усе пішло кругом і зашуміло,

Мов гай густий під бурею-вітрами…

Кудись вона біжить чи завірюха

Її на дикі крила підхопила

І мчить крізь полом'є та дим, і духа

У грудях бідолашних захопило

І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,

Лікарю людський останній!

Ти одна нам гоїш духа

В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати

В Богуславі людям очі,

Димом сховища сповняти

І душити крик жіночий.

Понагачувала трупу

Повні сіни коло хати

Та й пійшла живого лупу[4]

В дикім полі доглядати.

І забула про едину

Непридушену людину,

Мов у полі на роздоллі

Про нескошену билину.

Не билина в чистім полі

З-під коси твоєї встала:

Сирота стара в недолі

Пам'ять-розум утеряла.

Підвелась і по пустині

Диким поглядом блукала…

Опинившись на могилі,

Серед степу промовляла:

«Де се я, і що се з нами

Сталось-приключилось?

Ні світлиці, ні кімнати…

Се мені приснилось.

Се я сплю… О, як же серце

Тяжко замирає!..

Степ, могила… і криваве

Сонечко сідає.

У димах сідає сонце

Чи в кров поринає?

Вітер з полом'єм по полю,

Мов по морю, грає.

Ні села кругом, ні духа…

Скрізь галки літають,

І собаки, мов на звіра,

Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась

Серед України?

Потонуло все, почезло…

Нігде ні хатини!

О, невже б то се татаре

Наших позаймали,

Села й ниви попаливши,

У полон погнали?

Ні! Під дзвоном королівським

Сплю я на могилі…

Чи то ж люде, як горіли,

В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь…» —