Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Маруся Богуславка

Куліш Пантелеймон

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Маруся Богуславка - Куліш Пантелеймон - Страница 2

Изменить размер шрифта:

ДУМА ТРЕТЯ

«І не кажи мені,

І не турчи мені:

Не хочу слухать-знати,

Щоб за нелюбого

Да товстогубого

Марусеньку віддати». —

«І не проси мене,

І не гризи мене:

Шкода про се й казати,

Щоб із злиденником

Та безземельником

Марусеньку звінчати.

III

І батько, й дід його,

І рід, і плід його

Се все було ледащо:

Бо козакуючи,

Статки гайнуючи,

Позводились нінащо».

Так старенький із старою

День у день сварився,

А козак із їх дочкою

Тайкома любився.

Була гарна вбога панна,

Краля-королиця:

Як ясна зоря, рум'яна,

Як сніг, білолиця.

Народила мати доню —

Мов намалювала;

Надала їй щастє-долю,

Щоб біди не знала.

А біда не за горами,

Ходить проміж нами…

Очі з чорними бровами

Миготять сльозами.

Миготять, мов блискавиці,

З-під густої тучі,

Як стоїть коло криниці,

Свою долю ждучи.

«Не ходи вже, доле й воле,

Вранці до криниці:

Продають мене за поле,

За важкі червінці». —

«Ні, покіль на небі зорі

Місяця стрічають,

Покіль на безкраїм морі

З вітром хвилі грають,

Товстогубу не придбати

Чорних брів дівочих!

Завтра будемо єднати

Козаків охочих,

І полинемо з вітрами

На безкрає море,

І поробимось панами,

І забудем горе.

Побудуєм собі пишні

Хати на помості,

І вчащатимуть велишні

До нас дуки в гості.

Оксамити, златоглави

Будемо носити,

Килимами крити лави,

Меди-вина пити.

Бо мене старшим обрали

Над всіма старими,

Щоб на море я човнами

Вилітав, мов крильми.

А у мене – як заграє

Моречко з вітрами,

Мені духа підіймає

Вгору, мов руками.

Грають, грають-примовляють

Кобзарі великі:

Будуть грати-примовляти

По всі вічні віки.

О, се дивна кобза – море!

Дивні в кобзи й струни!

Як заграє, відчиняє

Предковічні труни.

І виходить з них лицарство,

Що на морі билось,

Більшою, ніж пишне панство,

Славою покрилось.

І я, Маню, буду славен

Проміж лицарями,

Проміж дуками-панами,

Проміж кобзарями.

Будуть Левка Кочубея

По Вкраїні знати,

І під струни про Мурея,

Що він бив, співати.

Будуть Левка Кочубея

Знати й за морями,

Споминати, мов Енея,

Перед королями.

Бо Левко твій до султана

Знайде шлях-дорогу

І всю шатами зодягне

Україну вбогу.

Бо Левко твій бесурмена

Спліндрує-зруйнує

І самого королеві

В'язнем подарує».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

І весела, і щаслива

Мріями коханка,

І ясніша уродлива

Весняного ранка.

Як на світі любо жити,

Милого любити,

З його мислями навіки

Душу й серце злити!

«Чи ти чуєш, паньматусю,

Що Левко говорить?

До твоєї він Марусі

Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,

Гонище безкрає,

Що, мов житом добре поле,

Золотом сіяє.

Каже милий, що здобуде

Здобич нам велику;

Златоглав носити буде,

Покіль його й віку.

Каже милий, що ми будем

Жити-панувати,

І величні з нами дуки

Знай бенкетувати». —

«Моє щастє, моя доня,

Радуюсь від серця,

Що мені на старість доля

Молода всміхнеться.

Буде мати в вас сидіти

Хоч коло порогу

Та на вас обох гледіти,

Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости

Шарувати-мити,

Аби в панській високості

З вами й їй пожити». —

«Ні, до тебе ще й над нього,

Мамо, прихилюся,

Що з козаченьком ззирнуся,

До тебе всміхнуся.

Будеш павою, матусю,

В парчах походжати

І в шовки свою Марусю,

В жемчуги вбирати».

ДУМА П'ЯТА

Старосвітська кров козацька

В ветхих жилах врала:

Попадя поклони клала,

Всіх святих благала:

Козакові помагати

Турка воювати,

Кораблі його прокляті

На пожар пускати.

«Ти ж, владичице небесна, —

Слізно промовляла, —

Що на полі і на морі

Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом

Байдаки козацькі,

Розбивай небесним громом

Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,

Сукна, златоглави

Козакам подай у руки

Для своєї слави!»

Старосвітська кров шляхетська

В ветхих жилах врала,

І в попа противні думки

З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити

Його предки вчили,

Рідну землю боронити

Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько

З жінкою сварився,

А погримавши, журився

Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса

До Кузьми святого

З-під його густого вуса

Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба

Против азіатства,

Та цурався, мов Ереба,

Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,

На слова Левкові

Дав із жінкою в розмові

Присуд козакові: