Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 10

Окремо від інших Голіцин не тримався, проте в боротьбу з «тридцятками» все ж не встрягав. Казав: нейтралітет, навіть назвав себе «нейтральною Швейцарією». Товариство не надто від того потерпало. Був Лев Голіцин слабосильний, блідий, намагався обходити бійки та інші небезпеки стороною. Але цінність Левка була не в маханні кулаками.

Нащадок дворян займався дрібного торгівлею.

Справді, суща Швейцарія — країна бізнесу та банків.

Дідівський годинник, який Лев домовився продати Юркові, був не єдиним його товаром. Ніхто з тих, хто вчився з Голіциним, не міг розгадати цієї загадки: звідки йому вдається роздобути потрібні, а часом — недосяжні для гімназистів речі. Наприклад, театральний бінокль, ніби й старовинний, але майже новий. Чи справжній морський кортик, не підробка китайська. Гімназисти часто купували в нього все це, тим паче, що правив недорого за речі, які мали солідний вигляд поряд із сучасними комп’ютерами.

Мода зараз така пішла.

Юрко — лише учень восьмого класу. Йшов у ногу з модою, намагався від інших не відставати. Тим більше, речами Голіцин торгував справді гарними й оригінальними.

Цього разу Левко збирався продати Глібові Стороженку з їхнього класу важкого китайського бовдура. Так називалася порцелянова статуетка, яка зображала старого китайця в квітчастому халаті із зібраним у кіску волоссям на маківці. Він дивився, хитро примруживши око, одну руку впирав у бік, другу тримав перед собою, виставивши піднятого вгору пальця. Кисть цієї руки була єдиним рухомим елементом забавки. Торкнеш — і палець хитається туди-сюди, ніби мудрий китайський мандарин каже, дивлячись на тебе: «Ай-яй-яй!», чи, навпаки, схвалює власника: «Ох, як добре, тебе не обдуриш!»

Стороженко давно хотів мати таку забавку. Цікавився східною боротьбою, побачив таку в клубі, на столі вчителя — сенсея — і загорівся. А надто, коли дізнався, що це старовинна річ, яка тримає в собі всю мудрість, потрібну для науки.

Стороженко хотів бути мудрим. А Голіцин ніби імпульс отримав, не інакше. Гліб ледь усти подумати, а Лев уже тут як тут із фотографією бовдура на своєму мобільнику.

Зустрітися домовилися в комп’ютерному класі після уроків.

Перша зразкова справді могла пишатися цим класом: спонсори обладнали його за останнім словом техніки, завезли сюди все найновіше, постійно щось міняли й модернізовували. Їхнім класом могли користуватися учні інших шкіл, якщо треба було провести якусь велику спільну роботу Саме зараз тут готували скайп-конференцію: мали спілкуватися одночасно польські та німецькі старшокласники, планували спільну міжнародну учнівську конференцію, представляли свої розробки освітніх програм. Кращі поїдуть у Європу на місяць, то ж Перша зразкова ставилася до таких речей дуже відповідально.

Стороженко не збирався проводити оборудку з Голіциним десь інде. Всюди могли зайти цікаві А тут, у комп’ютерному, сторонніх нема. Двері незачинялися — у це крило гімназії сторонні взагалі не заходили. Тут звикли: порядок та серйозне покарання стримує від порушення правил надійніше, ніж найміцніший замок.

У класі Гліба не дуже любили. Хоч ніхто неміг пояснити причини. Може, тому, що Стороженко зовні трохи нагадував щура. Передовсім — витягнутим гостроносим обличчям і очима, які постійно бігали, не зосереджуючись ні на чому довший час.

Проте особливої шкоди від Гліба так само не помічалося. Знав не менше за інших, але й не більше. Дозволяв собі встрягати лише туди, де напевне не могло бути поганих наслідків. Пояснював — сенсей не дозволяє, сильний воїн нібито уникає сутичок, бо йде своїм шляхом. Хтось вважав: Стороженко так пояснює власне боягузтво. Інші вважали його обережним. Та одна річ все ж вирізняла хлопця серед інших: хвороблива акуратність. «Або зубрило, або підлабузник», — ось як казали про таких. Зважаючи на скромні навчальні успіхи Стороженка і нейтральне ставлення до нього вчителів, жодне з визначень не підходило.

Скупий зануда. Не інакше.

Голіцин боявся, що Стороженко не заплатить. Подібне вже було кілька разів, і Лев скаржився: доводилося нести збитки, поки витрусиш із Гліба обіцяне. Через те й вирішив прийти на оборудку з компанією — так надійніше.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

Третім узяли з собою Степана Мартинюка. Цей був на голову вищий за будь-кого зі своїх однолітків, через що дражнили його Шпалою. Хлопець злився, спалахував миттю, і взагалі — любив махати кулаками з найменшого приводу. Ображався на все і всіх, навіть якщо ніхто ображати його й не думав. Зі Шпалою Юрко то бився, то мирився, то знову чубився, але Степан Шпала поводився так з усіма. Іншого разу Юрко добре подумав би, перш ніж іти кудись в одній із Мартинюком компанії. Але з дня останньої короткої сутички вже спливло трохи часу, і тепер восьмикласники знову приятелювали, ніби нічого й не сталося.

Голіцин, залучаючи Мартинюка, робив ставку на його грізний вигляд. В його присутності Стороженко навряд чи почне за своєю звичкою

ко

мизитися й варити воду. А Мартишок, розуміючи не надто тонкий розрахунок Лева, висунув умову, на яку в Юрка просто забракло б

нахаб

ства. За те, що стоятиме, мовчатиме, сопітиме

і

грізно зиритиме на Стороженка, дістане двадцять гривень.

Юрко ж не претендував на винагороду. Пішовз цікавості, за компанію. Це ж не займе багаточасу.

Так він собі прикинув.

Розділ десятий

Тут китайський бовдур зірве міжнародну зустріч

Покупець уже чекав сувору компанію.

Стояв у проході між столами, розставивши ноги й заклавши пальці за пасок штанів. Вирішив, що так здаватиметься войовничішим.

— Приніс? — запитав, виставивши гостре підборіддя.

— Принесли. Все є.

Голіцин витяг із пакета замотану в інший пакет статуетку. Розгорнув. Чотири пари очей побачили невеличкий, акуратно зроблений порцеляновий виріб. Задля кращої демонстрації Лев поставив забавку на долоню, підважив.

— Бач.

Палець Стороженка потягся до бовдурчика.

Голіцин відсунув руку, притримуючи цяцьку.

— Куди тицяєш?

— Спробувати треба. Товар перевірю.

— Товар — пристойний. Як кажуть на Подолі, самий цимес. Але покажи гроші спершу.

При цих словах Мартишок надув щоки, стиснув кулаки, очі його вирячилися й закрутилися.

Юрко, аби теж взяти участь і не стояти без діла, розвів руками.

— Такі справи, Стороженку. Жени монету.

— Мушу знати, за що плачу, — вперто стояв на своєму покупець. — Може бути не старовинна річ, а китайська підробка, яка не накопичила мудрості.

Юрко легенько штурхнув Голіцина ліктем.

— А він діло говорить.

Знизавши плечами, Левко витягнув статуетку перед собою.

— Дивись.

— Експертиза потрібна, — буркнув той.

— Чого? — вирячився на нього Лев, зиркнув на супутників, закликаючи їх бути свідками. — Ні, як вам, хлоп’ята! Експертиза йому!

— Може бути підробка, — правив своє Гліб.

Знаючи його впертість, Юрко підозрював — або справа піде в коло, або нічого не буде.

— Ходи сюди. Дивись.

Стороженко наблизився, знову хотів узяти бовдура, та Голіцин забрав річ, перевернув її, тицьнув пальцем на денце.

— Клеймо виробника. Фірма.

— По-нашому написано. Букви наші.

— Ти китайські ієрогліфи хотів? Звичайно, робили в Києві! Але сто років тому! Ось, бачиш?

Примружившись, Гліб довго й підозріло роздивлявся майстрову марку. Нарешті випрямився, зітхнув, мовчки поліз у кишеню штанів, витяг стосик купюр.

— Тут — як домовлялися.

Він тицьнув гроші Голіцину. Але той брати не квапився.

— За тобою ще борг.

— За що? — стрепенувся Гліб.

— Ну як! Гусяче перо, справжнє. Чорнильниця. Ієрогліфи писати, каліграфія. Сам замовляв. Думаєш, легко роздобути антикварне добро?

Мартишок насупив брови.

— Бери, що дають, — буркнув Гліб.

— Ти ба, який розумний. А решта?

— Чекав — то й ще почекаєш, — відрубав Стороженко. — Коли я не розраховувався?

— Затримуєш завжди.

— Але все віддаю! Ось день народження скоро.