Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 9

Щоки гімназиста палали.

Ніколи не міг уявити рідного батька таким завзятим, запеклим і переконливим брехуном. Це ж треба — собак він любить!

Та не соромно було гімназистові через те. Щоки пашіли від гордості за тата. А тато тим часом підсумував:

— Ви хочете позбутися бульдога.

Я

хочу мати собаку. Ви зараз позбавили мене зайвих клопотів. Хоча дружина моя буде проти собаки.

Знову неправда! Юрко аж закрив долонею

рота, щоб не зойкнути. Нічого, він збереже цю таємницю. Не розбовкає мамі, як тато її щойно оббрехав для користі справи.

— Мене думка моєї дружини в подібних питаннях ніколи не цікавить, — відрізав Раєвський. — І, як я розумію, ви прагнете бути чесним і не брати грошей за задоволення.

Відповіді гімназист не почув.

Тихо прочинилися ще одні двері, і звідти не вийшла — випливла невисока миловидна жінка,

вдягнена для виходу.

Вона зупинила погляд на гімназистові, котрий підслуховував під кабінетом. Побачила, що той аж присів з переляку. Приклала пальця до вуст. Чи підморгнула, чи здалося, не так важливо: почувши наближення кроків зсередини, Юрко зайцем відстрибнув туди, де мав би зараз стояти. А жінка опустила руку, знову стала серйозною, суворою. Кивнула, вітаючись із гостем, — чоловіки саме вийшли.

— Моя дружина, Лізина мама. Любов Гнатівна, — сухо відрекомендував її Раєвський, і тут-таки запитав, наче не цікавлячись, а вимагаючи звіту: — Ти готова? Ми вже їдемо.

— Саме хотіла спитати, чи скінчив ти свої справи.

— Усе склалося на добре, Любо. Будь ласка, гукни сюди Лізу. І хай візьме свого пса.

Жінка вийшла, і на її повернення чекали мовчки. Лізу вона привела за руку, і дівчинка, ніби розуміючи, що бульдога забиратимуть дивилася куди завгодно, лише не в бік вітчима та прибулих. Бульдог, наче нічого й не сталося підбіг до Юрка, ткнувся носом йому в йому в ногу і дружньо гавкнув.

— Бачу, тут панує гармонія, — на лиці Раєвського не ворухнувся жоден м’яз, він повернувся до Лізи, однак говорив, дивлячись на її матір: - Дівчина дала оголошення в Інтернет. Вона порушила правила. Але результат цих дій — пропажа знайшлася.

— Джентльмен залишиться? — тихо цвірінькнула Ліза.

— За інших обставин я погодився б. Але тепер мушу накласти обмеження. Без кишенькових грошей моя підопічна бути не може. Тому вона залишиться без собаки.

- Як...

Раєвський завбачливо підняв руку, даючи знак: це ще не все.

— Ми з новими господарями домовилися, що пес житиме в них удома. Але ти матимеш змогу гуляти з ним тоді, коли ось цей хлопчик... — він клацнув пальцями у бік гімназиста.

— Юрій, — нагадав Туряниця.

— ... хлопчик Юрій буде вигулювати тварину. Звісно, в присутності твоєї тітки. Нехай ваша дружина телефонує моїй. Жінки швидше узгодять такі речі, як спільна прогулянка дітей. Гадаю, таке рішення — справедливе. Все ж таки собаку Лізі подарував хрещений. І дівчинка теж має право гратися з ним.

Цим радник міністра Раєвський дав зрозуміти: тему для себе і всіх присутніх закрив назавжди.

А Юрко з Лізою обмінялися колючими поглядами.

Доведеться ділити собаку на двох. От же ж халепа!

Розділ дев’ятий

Тут гімназист нудиться новим життям, тому радіє навіть дрібній пригоді

Кілька наступних днів Юрко в усій повноті відчув на власній шкурі наслідки батькового рішення, котре той назвав соломоновим. Гімназист уже знав, що «соломонове» означає виважене і часом дотепне вирішення складної ситуації. Як приказка про ситих вовків та цілих овець. Тільки ж все одно не доп’яв остаточно, чим доведеться жертвувати.

А прийшлося утискати власний час.

Бо чим займався молодший Туряииця, коли не робив уроків? Варіантів мав щонайменше два.

Домовившись зі своїми гімназійними приятелями, котрі жили поруч, міг вибратися в парк Шевченка, де все, скільки Юрко себе пам’ятав, старші чоловіки грали в шахи. Там у гімназистів був свій столик, де вони влаштували невеличкий шаховий клуб. Єдине — іноді доводилося довгенько чекати своєї черги, а стежити за чужими партіями й грати їх за когось не в Юрковому характері. Тож якщо бачив, що до сутінків не зіграє, прощався і йшов геть.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

Була інша розвага: змагатися в баскетбол із «тридцятками». Так називалися сусіди і вічні супротивники зі школи номер тридцять. Історія протистояння Першої зразкової й «тридцятки» творилася просто на очах Щойно гімназія урочисто відкрилася й оголосила себе зразковою, гурт старшокласників тридцятої школи перестрів «зразкових» гімназистів. Гарячі голови почали з’ясовувати спершу на словах, хто на чиїй території і хто крутіший. Потім перейшли до діла, про бійку показали в усіх новинах, а дівчата — вболівальниці з обох ворогуючих таборів — виклали фото й відео в Інтернет. Потім прибрали все з інтернету за згодою сторін, і тоді сталося щось нечуване. Представники обох навчальних закладів — і вчителі, і делегати від учнів — зустрілися на нейтральній території — у залі Палацу творчості, й домовилися: бійок більше не буде, натомість мірятимуться знаннями та вміннями. Тобто, починаючи з четвертого класу, учні можуть домовлятися й викликати один одного, а ще краще — команди, на будь-які змагання. Від танцювальних конкурсів до футбольних матчів. Отак і вирішуватимуться суперечки.

Традиція тривала восьмий рік і закріпилася намертво. Юрко входив до баскетбольної команди своєї гімназії. Восьмикласники з «тридцятки» саме запропонували серію товариських матчів, команди вже зіграли «два-два», готувався вирішальний двобій. Збиралися зійтися в понеділок, Юрко ще раніше попередив батьків, та раптом тато поцікавився:

— Ти ж не капітан команди, так? Є ким тебе замінити?

— Незамінних нема. Сам постійно кажеш.

— Не мої слова, але золоті, — погодився тато. — Доведеться тобі поки що від усього цього відмовитися. Думаю, хлопці зрозуміють. Не зрозуміють — поясниш.

— А що я маю пояснити?

— Тепер ти не належиш собі, — розвів руками інженер Туряниця. — Більше відповідальності, сину. З собакою сталося, як сталося. Ми все зробили правильно. Проте за Джентльмена відтепер і назавжди відповідаєш ти, Юрію.

— Так я ж не проти. Тільки що саме робити треба?

— Все! — відрізав тато.

Мама пояснила детальніше:

— Гуляти — це головне. Годувати, мити за ним, прибирати. Не дивись, що англієць. Собака — він на те й собака, щоб не завжди поводитися в квартирах по-джентльменськи. За собою бульдоги не прибирають. І не можуть отак самі

втекти

на гульки, коли заманеться. Отже, тепер твій вільний час належить Джентельменові.

Хотів би заперечити — а нема як. Батьки мають рацію, нічого не скажеш.

Так Юрко прив’язав своє подальше життя до собачого повідка.

Мусив прокидатися раніше, аби виводити Джентльмена надвір. Дорогою додому заходив до м’ясної крамниці, де мама завжди купувала м’ясо і домовилася за обрізки для пса, видаючи хлопцеві на це гроші. Потім — знову вигулювати бульдога, вже на ніч. Добре, хоч поки не треба виконувати іншу обіцянку: робити це спільно з тим дівчиськом, Лізою, та її противною бонною. Але й цього не уникнути.

Любов до тварин вимагає жертв. Такий висновок зробив для себе Юрко.

Єдина втіха — за всіма новими клопотами віддалилася історія в покинутому домі на Подолі. Та й Чорна Рука про себе не нагадувала. Хоч гроші зберіг.

Спершу Юрко терпів, зціпивши зуби. А потім, лише за якихось три дні, звик. Увесь цей час він, дивуючись власній дисциплінованості, відразу після занять біг додому. Не хотів лишати бульдога без уваги.

А тоді Левко Голіцин попросив затриматися після уроків, бо мав до однокласника важливу, як сам сказав, справу.

Взагалі-то він називав себе Левом. І нащадком дворянського роду.

Його батьки так нарекли. Записали «Левом». Але ровесники вперто кликали його Левком, на український копил, що хлопчину спершу неабияк дратувало. Але згодом сприймав «Левка» як гімназійне прізвисько.