Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 11

Хрещені гроші подарують. Перекрию.

Юрко знову торкнув ліктем Голіцина.

— Бери, бери. Добре, що цей жук хоч тепер відразу платить.

Обмін грошей на товар відбувся. Тут же, при всіх, Лев розплатився з Мартинюком.

— Тримай, Шпало. Отак ведуть справи ділові серйозні люди.

Мартишок сховав гроші і перестав удавати з себе держиморду. Усміхнувся вдоволено, усмішка йому пасувала.

— Ось і казочці кінець, Стороженко. Наступного разу ми прийдемо по борг. І вже потім — інші замовлення.

— Теж мені — дворянин, — вишкірився Гліб.

Він навмисне став на мозоль Голіцина. Той часто бідкався — займається не тим, вчиться не там, і взагалі, нещаслива їхня родова гілка. Всихає, не інакше. Хоча не скаржився, вірив — усе стане на свої місця, життя налагодиться. Але не любив, коли про це нагадували сторонні. Та ще й з наміром образити, як ось Стороженко.

— Поговори мені тут, — буркнув Левко.

— Ну, поговорю. Що хочу — те й кажу. Хто хоче — той слухає.

Цю манеру Стороженка знав не тільки Юрко. Коли тому доводилося чимось поступатися, завжди поводився задерикувато. Заводитися з ним ніхто особливо й не хотів. Але тут у повітрі запахло серйозною сваркою. І Юркові встрягати в неї не хотілося. Бо жодну зі сторін він підтримувати не збирався, адже за будь-яких розкладів неодмінно лишиться винним.

— Гайда, — сказав Юрко, поклавши руку Голіцину на плече.

Вони повернулися з наміром іти геть.

— Е-гей! Назад!

Трійця дружно обернулася на різкий оклик Стороженка.

Той тримав у лівій руці бовдура, а в правій — відірвану рухому руку з виставлений пальцем.

— Брак! Ти шахрай, Голіцин!

Тепер три пари очей дивилися на Гліба.

— Ти сам відірвав, дурню, — спокійно відповів Голіцин. — Для чого смикав?

— Воно клеєне! Ти його на клей посадив!

— Ну, приклеїв. Відбилося, буває. Але ж річ справжня, цінна. Сам присобачиш знову. Можу тобі клей міцний підігнати.

— Поверни гроші!

Стороженко замахнувся, жбурнув у Голіцина відірваним шматком порцеляни.

Мартишок зловив «кулю» на льоту.

Далі полетіла злощасна статуетка.

Її зловив уже Юрко. Двома руками — мов баскетбольний м’яч під час гри. Стиснувши порцелянового бовдура, він став між супротивниками.

— З дороги, Туряниця! — вереснув Гліб. — Хай віддасть гроші! Там дві сотні! І ти віддавай, Шпала!

— Хто тут Шпала! — ревнув Мартишок. — Що тобі віддавати, нещастя!

— Ви всі ще пошкодуєте! — не вгавав Стороженко.

Голіцин дивився на нього й криво осміхався. Бліде лице при цьому лишалося незворушним.

— Цікаво, що ти один нам усім трьом можеш зробити?

— Не буди в мені звіра!

— Звіра? В тобі? Якого? Пацюка? Щурі — вони теж звірі.

— Краще не зли мене, дворянин недороблений!

Дарма він так сказав. Цього разу Голіцин образився, і втратив не лише контроль над собою, а й обережність.

Про обережність не відразу зрозумів.

Вихопив у Юрка перше, до чого рука дотяглася — невеличку, але таки замашну статуетку.

Замахнувся і жбурнув її в Стороженка.

Злість додала сили, кинув, мов із гармати стрельнув зарядом артилерійським.

Стороженко не менш спритно нагнувся, ухиляючись.

За спиною, на стіні, кроків шість, не більше, висів величезний монітор, з нього мали транслювати міжнародну конференцію.

Завтра.

Не направляла б руку Голіцина лють, то нічого б і не сталося.

Але він докинув.

Китайський бовдур влетів у середину крихкого монітора. За інших обставин розбився б сам, однак сьогодні день, мабуть, такий, — не їхній.

Розсипалися на друзки шматки порцеляни.

А важкенька підставка зробила тріщину в моніторі. Закон підлості скинув його з кріплення на стіні, і монітор упав за законом бутерброда — екраном донизу.

За таке виключити з гімназії мало. Тут компенсацією грошовою пахне.

Чималою. Не кажучи про скандал.

Розділ одинадцятий

Тут на гімназистів чекає нелегке випробування

Завмерли усі четверо. У приміщенні наче грім чворохнув.

А Юрко подумав: справді, краще б грім. Усе ж безпечніше, ніж свідоме псування майна Першої зразкової гімназії. Інші гімназисти теж розуміли, що тут відбулося.

Може, й знайшли б якийсь вихід разом. Та першим очухався Стороженко і показав приклад, який інші наслідували, не думаючи, машинально.

Зірвавшись з місця, виставивши плече вперед і відштовхнувши Мартишока, він кулею вилетів з кабінету. Не змовляючись, троє інших погнали за ним, скупчившись у дверях і заважаючи один одному. Уже коли збігли на перший поверх, зупинилися, відсапались, і одночасно спохопилися: забули зібрати шматки бовдура — головний доказ злочину.

— Скалки, — просичав Голіцин.

— Зараз, — мовив Мартишок і подався назад.

Та не минуло й хвилини — збіг донизу, витер змокрілого лоба, пояснив товаришам:

— Пізно. Туди вже прибиральниця зайшла.

— Ой! — вирвалося в Стороженка, і тут же його погляд пронизав Голіцина: — Це ти! Це через тебе!

— Хто мене дражнив! — парирував Лев, хоча його провина, нехай і мимовільна, була очевидна навіть йому самому.

— Скажи ще, для чого я нагнувся!

— Ти мовчатимеш, — мовив Голіцин, спробувавши опанувати себе. — Ми всі домовимося мовчати. Нас у тому класі ніхто не бачив.

Закріплюючи домовленість, Левко простяг назад отримані гроші. Трошки подумавши, тицьнув назад зароблену двадцятку і Стьопа Шпала. У Юрка не було ані копійки, крім того, що мама видала на кістки для собаки. Він не мав права відкуповуватися ними, а те, що відбувалося зараз, інакше, ніж спробою відкупу, не можна було назвати. Та все ж вичавив із себе:

— Я принесу гроші. Завтра. Знайду.

— Принось, — поблажливо кивнув Гліб, ховаючи срібляки. — Тільки в разі чого вони не допоможуть.

— Кому?

— Нікому! — випалив Стороженко. — Не вирішують гроші нічого. Як зберуть усіх, як почнуть допитувати! Кому охота брати на себе таке?

Як мене вирахують, усіх закладу! Не тільки тебе, Голіцин! Усіх трьох!

— Стукач! — рявкнув Мартишок, стиснувши схожі на маленькі гирі кулаки.

— Ось зачепи, посмій! Першого викажу! Ти в монітор статую кидав!

- Не я!

— Ось це директорові скажеш сам! Викажеш Голіцина! Хто з нас тоді стукач, га? Чи, може, на Туряницю вкажеш? Ти візьмеш чуже на себе, чистоплюю?

Юрко витримав погляд.

— Краще смерть, ніж зрада.

— Ох, як красиво! У книжечках своїх начитався, розумнику?

Тепер замахнувся Лев. Але Юрко перехопив руку, затримав і ледь стиснув.

— Не треба. Так його скоріше вирахують. За синцями.

— А чого! Бити ворога його ж зброєю! — зупинити розлюченого Голіцина вже було важко. — Скажемо всі троє: натовкли Стороженкові пику, бо зловили на гарячому, в комп’ютерному класі! Нас ще й похвалять!

— Не годиться, — відмахнувся Юрко. — Оббріхувати цього щура не хочеться, навіть себе чи тебе рятуючи.

— Отак! — підспівав Стороженко. — Щур я чи не щур, а доведеться вам платити мені за мовчання! Ти, — палець націлився на Левка, — списуєш мені все, що я тобі винен. Ти, — палець перемістився на Мартинюка, — вибиватимеш гроші для мене з того, з кого я скажу. Не тут, не будемо палитися! У «тридцяток»! А ти, — тепер палець дивився на Юрка, — чекай, поки щось для тебе придумаю. І не дай Боже, щоб мене взяли за шию! Відразу всіх назву, скопом! Будете знати, як знущатися!

Крутнувшись на підборах, Стороженко швидко подався геть

Мартишок не стримався, плюнув услід.

— Тьху! Здох би ти, щуряко.

— Від плювків твоїх не здохне, — зазначив Голіцин. — Без жартів, колеги. Він же не триматиме язика.

Чув раніше Юрко вислів про дамоклів меч, який зависає над головою. І аж тепер зрозумів, як воно — постійно відчувати небезпеку. Навіть підняв голову і глянув на стелю — так, начебто гострий меч і справді висів угорі.

Лунко відбилися швидкі кроки завгоспа. Побачив уже, за мить почнеться.