Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 148

— Звідки ти знаєш? — здивовано спитав Роран. Вона підморгнула йому з-під краю шолома:

— Я багато чого знаю.

Спитати ще щось Міцний Молот не встиг, бо на них знову посунули ворожі солдати. Роран скрикнув, прикрив плече щитом і рушив уперед. До нього приєдналися знахарка, коти-перевертні, а також Хорст, Мандел і ще кілька воїнів.

— А де твій молот? — прокричала Анжела, вправно орудуючи своєю закривавленою зброєю.

— Загубив! Я впустив його!

У цю мить за його спиною хтось заволав від болю. Роран зиркнув через плече й побачив, як Бальдор стискає обрубок своєї правої руки. Сама ж рука лежала на землі.

Роран кинувсь до нього, на шляху перестрибнувши через кілька трупів. Хорст був уже біля сина, відбиваючи атаку солдата, який відрубав Бальдорові руку.

Міцний Молот миттю вихопив кинджал, відчикрижив чималий шмат плаща вбитого солдата й міцно перев’язав ним обрубок Бальдорової руки, зупиняючи кровотечу. Знахарка швидко стала навколішки поряд з ним.

— Можеш йому допомогти? — спитав Роран. Вона заперечно похитала головою:

— Тут ні. Якщо я скористаюся магією, то можу його вбити. Але якби ти зміг якось витягти його за межі міста, то, може, ельфи й урятували б йому Руку.

Роран не знав, що робити. З одного боку, у нього було надто мало воїнів, щоб відправити когось із Бальдором. Та з другого — якщо Бальдор залишиться без руки, на нього чекає дуже важке життя...

— Якщо ти не врятуєш його, я зроблю це сам,— сказав Хорст.

Роран мовчки пригнувся, ухиляючись від величезної каменюки, яка просвистіла в нього над головою і вдарилась у передню стіну будинку, розкидавши навсібіч уламки цегли. Усередині будинку хтось скрикнув.

— Ні, ти потрібен нам тут,— відповів Роран, трохи постояв, а тоді покликав до себе старого шевця Лоринга й одного ургала.— Швиденько відведіть його до ельфійських цілителів,— наказав він, підштовхуючи до них Бальдора, який уже встиг підняти свою руку й заховати її під кольчугу.

Ургал спершу сердито забурчав, потім грюкнув мечем по щиту й сказав із таким сильним акцентом, що Роран ледь зрозумів його:

— Я залишусь! Я битимусь!

Міцний Молот підійшов до нього впритул, схопив за ріг і притягнув його голову до себе:

— Ти робитимеш те, що я накажу!.. До того ж, це дуже важке завдання. Захищай його — і ти прославиш і себе, і своє плем’я.

Очі ургала зблиснули.

— Прославлю? — спитав він, ніби протискуючи звуки крізь великі зуби.

— Прославиш! — запевнив Роран.

— Тоді я зроблю це, Міцний Молоте!

Роран полегшено зітхнув, коли вся трійця рушила до зовнішньої стіни, намагаючись не натрапляти на ворожих солдатів. Він іще більше заспокоївся, помітивши, що назирці за ними пішла кішка-перевертень у людській подобі — дівчина з розпущеним волоссям крутила туди-сюди головою, принюхуючись до повітря.

Та спостерігати за Бальдором і його супутниками було ніколи, бо ворожі солдати знову пішли в наступ... Роран страшенно не любив битися списом, але вибору не було. Сутичка швидко закінчилась, і на деякий час на вулиці запанувала тиша. Міцний Молот знав, що так буде недовго. Тому він сів на поріг якогось будинку й спробував хоч трохи відновити дихання — втома, як морська хвиля, набігла на все його тіло. Навряд чи він зміг би ще довго витримати, не зробивши при тому фатальної помилки. Роран сидів, часто й важко дихаючи та дослухаючись до криків, що долинали з боку зруйнованих головних воріт Урубейна. Із того суцільного гамору важко було збагнути, що там відбувається, але, судячи з усього, варденів відтіснили назад, тому що звуки, здавалося, трохи віддалилися. Та навіть зараз Роран добре чув, як тріщали кістки його воїнів під ударами булави лорда Барста.

Міцний Молот змусив себе встати. Зробити це було важко, та якби він сидів іще довше, м’язи взагалі перестали б його слухатись. І щойно Роран звівся на ноги, як на те місце, де він сидів, хтось спорожнив свій нічний горщик.

— Убивці! — крикнула в нього над головою жінка, після чого з гуркотом зачинились віконниці.

Роран мовчки знизав плечима й повів своїх воїнів до найближчої поперечної вулиці, переступаючи через закривавлені мертві тіла. Невдовзі вони зупинились — повз них прожогом мчав переляканий ворожий солдат. Він тікав від зграї котів-перевертнів.

Роран посміхнувся й рушив далі. Та за мить він знову зупинився. Від центру міста назустріч їм бігла купка рудобородих гномів.

— Готуйтесь! — закричав один із них.— За нами по п’ятах ідуть солдати! їх там, мабуть, кілька сотень!..

Роран озирнувся назад, на порожню поперечну вулицю.

— Може, ви відірвались...— почав він, та відразу ж замовк, бо в цю мить із-за рогу будинку з’явились червоні плащі. За ними ще й іще. Солдати заполонили вулицю, немов полчище червоних мурах.

— Назад! — закричав Роран.— Назад!

«Треба знайти місце, щоб сховатись,— подумав він.— Але де?» Зовнішня стіна була надто далеко, а всі будинки довкола надто малі, щоб мати внутрішні двори.

Так чи інакше, Роран і його воїни побігли вниз по вулиці. Стріли засвистіли довкола них. Аж раптом різкий біль пройняв спину Міцного Молота вище поясниці. Здавалося, хтось встромив туди великий залізний лом. Роран спіткнувся й упав. Та вже за мить біля нього була знахарка. Вона щосили смикнула щось до себе — Роран скрикнув. Біль почав потроху вщухати.

— А твоя кольчуга досить міцна,— сказала Анжела, показуючи йому стрілу із закривавленим наконечником. Знахарка відкинула її геть і допомогла Роранові звестись на ноги.

Заскреготавши зубами, Міцний Молот рушив до свого загону. Він так-таки й не бачив місця, де можна було б зайняти зручну оборону, тим часом ворожі солдати підходили все ближче й ближче. Вибору не було.

— Стій! — закричав Роран.— Шикуйсь! Ельфи — на фланги! Ургали попереду й по центру!

Сам він став на своє місце біля воїнів спереду — поруч із Дарменом, Альбричем, ургалами та одним рудобородим гномом.

— Отже, ти той, кого називають Міцний Молот? — спитав гном, пильно вдивляючись у ряди ворожих солдатів.— Я бився разом із твоїми земляками у Фартхен Дурі. Для мене велика честь битися пліч-о-пліч з тобою.

Роран буркнув щось невиразне. Зараз йому треба було молитися, щоб бодай устояти на ногах.

А ворожі солдати були вже поруч. Вони пішли в атаку, відтісняючи Рорана та його воїнів назад. Міцний Молот уперся плечем у щит і щосили наліг на нього. Мечі та списи зблискували в щілинах між щитами. Роран відчув, як щось ковзнуло об його бік — добре, що там була кольчуга.

Ельфи та ургали робили свою справу бездоганно. Вони доволі швидко врізалися в ряди супротивника й звільнили місце для того, щоб Роран та його воїни могли орудувати зброєю. Гноми так само намагалися не відставати. Краєм ока Роран побачив одного з них — той примудрявся бити солдатів по ногах і в пах, змушуючи багатьох падати.

Однак солдатів Імперії було надто багато. Доводилось відступати крок за кроком. Навіть ельфи не могли стримати лавину людей, хоч вони робили все, що могли. Отіара, ельфійська жінка, з якою Роран говорив за міською стіною, замертво впала — стріла вп’ялася їй прямо в шию, чимало інших ельфів були поранені. Та й сам Міцний Молот отримав кілька ран: у верхній частині правої литки був глибокий поріз, другий чималий поріз був на правому ж таки стегні — чийсь меч ковзнув під край кольчуги, шию він боляче подряпав власним щитом, а на внутрішній частині правої ноги була колота рана, яка, на щастя, обійшла артерії. Годі вже й казати про численні синці. Словом, Роран почувався так, наче хтось, не шкодуючи сил, побив добрячоіо ломакою все його тіло, а потім двійко незграбних вояків використали його як мішень для кидання ножів.

Кілька разів він виходив з передньої лінії, щоб хоч трохи перепочити й перевести подих, та вже за якусь мить знову повертався до бою.

Минуло не так уже й багато часу, як Роран побачив, що солдатам Імперії вдалося виштовхати його воїнів на площу перед розгромленими воротами Урубейна. Тепер вороги були не лише попереду, а й позаду.