Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 149

Він кинув погляд через плече — ельфи й вардени відступали під натиском лорда Барста і його солдатів.

— Праворуч! — закричав Роран, показуючи в той бік закривавленим списом.— Ближче до будівель!

Воїни, котрі вишикувались за ним, із неабиякими труднощами посунулись трохи вбік, до сходів великої кам’яної будівлі, перед якою був подвійний ряд колон, високих, немов дерева на Хребті. Між цими колонами Роран побачив відкритий арочний прохід. Він був такий великий, що крізь нього запросто могла б пройти Сапфіра, а то й Шруйкан.

— Нагору! Нагору! — скомандував Роран, і люди, гноми, ельфи й ургали побігли за ним до вершини сходів. Там вони розташувались за колонами і зайняли оборону. Тепер відбиватися від ворожих солдатів було значно легше. Із цієї вигідної позиції, що височіла десь футів на двадцять над землею, Роран нарешті побачив поле бою. Імперія майже відкинула ельфів та варденів назад, до зяючого пролому в зовнішній стіні.

«Здається, ми програли»,— подумки сказав Міцний Молот, і його ледь не охопив відчай. Але переживати було ніколи, бо солдати в червоних плащах знову пішли на штурм. Роран відбив ворожий спис і щосили вдарив його хазяїна в живіт. Той полетів униз по сходах, зваливши з ніг іще двох своїх товаришів.

У цей час одна з баліст на стінній вежі метнула в лорда Барста спис. Та за кілька ярдів від лорда спис просто спалахнув вогнем, умить перетворившись на попіл. Цього вкритого панциром чоловіка не брало ніщо.

«Ми повинні за всяку ціну вбити його»,— вирішив Роран. Якщо Барст загине, солдати Імперії, швидше за все, розгубляться, і їхня впевненість зникне. От тільки досі ані ельфи, ані кулли не змогли його зупинити. Хто ж може це зробити? Хіба Ерагон?

Міцний Молот продовжував битися, але час від часу кидав погляд на велику, вкриту панциром постать лорда. Можливо, щось підкаже йому, як можна здолати цього здорованя? Аж раптом Роран помітив, що Барст ішов, трохи накульгуючи, так, наче йому дошкуляла стара рана на лівому коліні чи стегні. А крім того, здавалось, він рухався трохи повільніше, ніж раніше.

«Отже, його сили не безмежні,— подумав Роран.— А може, не так його, як Елдунарі».

Та в цю, мить якийсь ворожий солдат налетів на нього з мечем. Роран спершу відбив меч, а потім різким рухом підняв щит і вдарив солдата в щелепу з такою силою, що той упав замертво.

Міцному Молоту перехопило подих. Рани зовсім знесилили його. Він відійшов за одну з колон й обіперся об неї спиною. Потім закашлявся й сплюнув. То була кров. Мабуть, щось прикусив собі в роті. Принаймні він сподівався, що це було саме так. Страшенно боліли ребра. Здавалося, що якесь із них зламане.

З боку варденів долинули голосні крики. Роран виглянув із-за колони й побачив королеву Ісланзаді та одинадцятеро інших ельфів. Верхи на конях вони пробивались до лорда Барста. На плечі королеви сидів її білий ворон. Він каркав і  розправляв  крила, щоб краще триматися на своєму рухливому сідалі. Ісланзаді тримала в руці меч, а інші ельфи були озброєні списами. їхні прапорці, прикріплені поряд із наконечниками у формі листя, майоріли на вітрі.

Роран ухопився за колону, відчуваючи, як у душі починає жевріти іскра надії.

— Убийте його! — тихо сказав він.

Тим часом Барст не зробив ані руху, щоб уникнути ельфів. Він стояв і чекав на них,. широко розставивши ноги й тримаючи булаву та щит так, наче йому й не треба було захищатись.

Бій на вулицях потроху вщухав. Нарешті всі завмерли, і кожен повернувся в той бік, щоб побачити, чим закінчиться поєдинок.

Двоє ельфів, які їхали попереду, спрямували вперед списи, і їхні коні стрімко перейшли в галоп. Було видно, як сильні м’язи тварин заходили ходором під лискучими шкурами, коли вони мчали, долаючи коротку відстань, що відокремлювала їх від Барста. На якусь мить здалося, що Барст неодмінно впаде. Хто ж може витримати удар такої шаленої сили?

Але ельфійські списи так і не торкнулися Барста. Його захисні закляття зупинили наконечники на відстані витягнутої руки — списи розсипались на дрібні трісочки. Аж тепер Барст підняв свої булаву й щит. Він ударив ними по головах коней, ламаючи їм шиї. Коні впали мов підкошені, а ельфи-вершники, перекидаючись у повітрі, зіскочили з них.

На двох наступних ельфів чекало те саме. Як і їхні попередники, вони зламали свої списи об захист Барста й позлітали з коней, коли ті попадали під ударами лорда.

Тим часом восьмеро інших ельфів на чолі з Ісланзаді встигли розвернути своїх коней. Тепер вони кружляли навколо Барста, націливши на нього зброю. Четверо ельфів, які побували на землі, оголили мечі й обережно рушили на Барста. Лорд засміявся, але все-таки підняв щит, готуючись до їхньої атаки. У цю мить на сховане під шоломом обличчя Барста впала смужка світла, і Роран навіть здалеку зміг роздивитись його. Воно було широке, з густими навислими бровами й випнутими вилицями. Цей лорд чимось нагадував ургала.

Четверо ельфів уже оточили Барста й одночасно напали на нього з різних боків. Один меч лорд відбив щитом, другий — булавою, а мечі двох ельфів, які нападали ззаду, зупинив його захист. Барст знову засміявся й підняв над головою свою булаву.

Ельф зі сріблястим волоссям блискавично шугнув убік — булава лорда просвистіла повз нього, не завдавши шкоди. Ще двічі Барст пускав у хід свою смертоносну зброю, і двічі ельфам вдавалося тікати. Хтось інший на місці лорда вже оскаженів би від люті, але Барст був цілком спокійний. Згорбившись, він прикрився щитом і чекав, як печерний ведмідь чекає на того дурня, який би ризикнув поткнутися в його лігво.

У цей час група ворожих алебардистів, яка стояла за колом ельфів, із криками кинулась на королеву Ісланзаді та її воїнів. Королева на скаку підняла над головою меч. Це був сигнал. Варденські лучники миттю вкрили нападників цілою хмарою стріл.

Роран аж скрикнув від захвату, а Барст, скориставшись нагодою, все ближче й ближче підходив до тіл чотирьох убитих ним коней. Нарешті він став між ними так, що опинився наче за стінами низенької фортеці. Тепер атакувати Барста ельфам стало куди складніше.

«Розумно»,— подумав Роран і насупився.

Ельф, який стояв прямісінько перед Барстом, знову пішов в атаку, викрикуючи щось прадавньою мовою. Здавалося, Барст на мить завагався. Це додало ельфові сміливості, і він підійшов ближче. Аж раптом лорд зробив блискавичний випад уперед, завдавши булавою страшного удару. Бідолашний ельф замертво впав на землю.

Усі ельфи зойкнули.

Троє з них, що все ще атакували Барста, стали робити це обережніше. Вони продовжували кружляти довкола лорда, час від часу підбігаючи, щоб завдати йому удар. Судячи з усього, королеві Ісланзаді уривався терпець.

— Здавайся! — закричала вона, і її голос луною пішов по вулицях.— Нас усе одно більше. Нехай які ви сильні, та рано чи пізно вам прийде кінець. Ти не можеш перемогти, людино!

— Не можу? — з подивом сказав Барст. Він випростався й кинув на землю свій щит.

Жах охопив Рорана. «Тікай!» — подумки вигукнув він.

— Тікай! — крикнув Міцний Молот уже вголос. Та було надто пізно.

Барст присів, ухопив за шию мертвого коня й, піднявши його однією лівою рукою, пожбурив у королеву Ісланзаді. Якщо вона й говорила щось прадавньою мовою, то Роран цього не чув, але він добре бачив, як Ісланзаді підняла руку — тіло коня зупинилось у повітрі, а потім важко впало на бруківку. Ворон на плечі королеви хрипко каркнув.

Однак Барст на те не дивився. Тільки-но кінська туша полетіла вбік королеви, він підхопив свій щит і кинувся до найближчого ельфа-вершника. Якась піша ельфійка — жінка з червоною стрічкою на плечі — навідліг ударила лорда в спину, але Барст навіть не звернув на це уваги.

На рівній місцині ельфійська кіннота, ясна річ, випереджала Барста, але в обмеженому просторі між будинками та в щільній юрбі солдатів Барст був і швидший, і вправніший. Він щосили штурхонув плечем одного коня, зваливши його на землю разом із вершником, ударом булави вибив із сідла іншого воїна...