Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 12

На фотографіях були (як пояснили мені пізніше, також тогочасні українські діячі - Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші. Через Запруддя (як і через Колодяжне) переходили, довго не затримуючись, діячі революційного руху, агентатчики, які діяли в усій Росії, в Києві, Криму і т.ін. Далеко пізніше (під кінець 20-х років) батько мій розповідав про постійні наїзди і труси жандармерії й показував мені місце в Колодяжному (над ставком) і в Запрудді, де нашвидкуруч було закопано прокламації, революційну літературу, між іншим, "Іскру”. Я розкопав це місце в Колодяжному, але там були тільки трухляві скравки паперу.

Я гадаю, що Запруддя належало до Косачів десь з 80-х років до перших років XX cm ., тоді коли діти Ольги Петрівни і Петра Антоновича були ще в ранній юності. Після революції 1905 року вони вже зовсім не були на Волині її на Поліссі. Леся в міру розвитку недуги перебувала за кордоном або в Криму, мої батьки і сестри Лесі Ізідора (Дора) - у Києві, Ольга (Лілія) Кривенюк-у Петербурзі, Оксана Косач (Шимановська) - у Швейцарії. Усіх треба було фінансувати.

Запруддя продали десь 1907-1908 роках. Залісся, Замлиння... - це, мабуть, назви урочищ, які залишилися в пам'яті. Багато років тому мій батько, коли ми були в Луцьку, показував будинок, де жили Косачі, казав, що варто було б поїхати у Запруддя, де він провів юні роки, але це не здійснилося.

Картини Олени Пчілка ‘‘Краєвид Волині”не пам’ятаю, імовірно, цей малюнок, як і інші, був у Зеленому Гаю. Олену Антонівну Косач - Приходько, діяча "Народної волі" пам'ятаю, бачив у Києві, мабуть, у 1917році, вона була дуже сувора і різка, і ми (діти і онуки) її боялися.

Щодо прототипів до "Лісової пісні" можу підтвердити: про це іноді говорила в родині, і батько навіть розповідав про того чи іншого жителя - "чудака" в Колодяжному, що його знала Леся. Пам’ятаю, до моїх батьків заходили гості, жителі із Запруддя, Скулимо, Несухоїж, Уховецька, і довго бесідували з ним. Були там матроси, що брали участь у повстаннях на Чорному морі, герої громадянської війни.

З природи речей, очевидно, мої спогади раннього дитинства фрагментарні й заімлені. Краще пам’ятаю роки 1917, 1918, 1919... Але це вже була інша доба. Я перебував тоді у бабуні, в Гадячі, потім у Києві з матір’ю, потім у Сарнах, у фронтовій смузі, у Житомирі і наприкінці - під кормигою вже шляхетської Польщі в Ковелі й Колодяжному, хоч там бував тільки на вакаціях, бо вчився у Львові (Перша академічна гімназія) і у Варшаві (на юридичному факультеті).

У Камені-Каишрському я був у 1933 році один день, краще сказати, одну ніч. Ми з товаришем ховалися від польської поліції (після трьох років тюрми вдалося на деякий час вийти на волю, але апеляційний суд наказав нас розшукати і негайно арештувати). Ми дібралися з Ковеля до Каменя й ночували у місцевого учителя, знайомого, доброї людини (прізвища не згадаю), а вранці з Ратна виїхали до Львова, де декілька тижнів переховувалися. У червні того ж року я нелегально перейшов кордон Чехословаччини. З того часу живу за кордоном, нині - в Америці. "Сузір’я лебедя" (Нью-Йорк, 1984) - це, власне, роман про Косачів напередодні першої світової війни, рік 1914.

Шановні друзі, працівники музею!

Мені відомо, що Ізідора Косач-Борисова, яка проживала до смерті в Нью-Джерсі, пересилала до музею Лесі Українки свої записки, можливо, там є більше про Запруддя. Також Ольга Косач-Кривенюк (моя тітка, але я з нею, як і з тіткою Дорою, не маю зв’язку через політичні розходження) залишила спомини, здається, навіть вийшли окремою книжкою, плюс книга листування з Лесею Українкою. Цю книгу я передав до Києва.

На жаль, я не міг вам дати нічого особливого, а на деякі запитання не зміг відповісти. Це ж були не мої часи.

Якщо Вам треба буде б ще якісь причинки до історії Косачів, радо допоможу, чим зможу. Пишіть.

З щирим привітом і повагою

Юрій Косач

Адреса: Yuri Kosjaz

668 Wate Street

apt . 1-D

New York, N. Y. 10002

USA

P.S. Якщо бажаєте, вище написане можна надрукувати в котрійсь із газет Волині, очевидно, прокоректувавши. Може, для декого це буде цікаво.

Юрій Косач

***

Цей лист, як і низку важливих і цікавих матеріалів, редакція підготувала спільно з Камінь-Каширським краєзнавчим музеєм, його директором Василем Михайловичем Кмецинським - чудовою людиною, талановитим літератором, істориком-краєзнавцем. Лист Юрія Косача для мене пам’ятний тому, що саме він дав початок новій, добрій справі - відновленню Запрудянської церкви. “Радянське Полісся” опублікувало серію блискучих (анітрішки не побоюся цього слова, певен, що такої ж думки найзнатніші літературознавці), істинно блискучих матеріалів академіка Івана Денисюка (тоді ще просто доктора філології) і Тамари Борисюк про долю родини Лесі Українки на Камінь-Каширщині. Відразу ж виникла ідея на базі закритої, напівзнищеної церкви створити музей історико-етнографічного напрямку. Кілька публікацій, кілька виступів на поважних зібраннях, підтримка літераторів і - о чудо! - гроші на реставрацію церкви вдалося вибити. Пам’ятаю, як удвох із тодішнім головою колгоспу Петром Васильовичем Ващуком відмикаємо заржавілий замок і, обережно ступаючи по прогнилій дерев’яній підлозі, викидаємо з церкви... ящики з-під помідорів.

З реставраційними роботами вдалося справитися відносно швидко. А далі все було так, як і мало бути. Жителі Запруддя поставили питання руба: влада у нас забирала не музей, а церкву, і віддати повинна церкву. Керівництво району на сільську сходку “провести правильну політичну лінію” послало мене і заввідділу пропаганди райкому партії М.В.Стадника. Лінію провели точно: як гласив протокол, сходка одноголосно висловилася повернути людям церкву. На моїй пам’яті це чи не єдиний випадок (боюся, що єдиний), коли радянська влада повернула відібраний храм відбудованим.

Стривай, дорогий читачу. Чи не звів я наклеп на радянську владу? Невластиво було їй повертати церкви. А може, то повернула храм запрудянцям Леся, її діяльна і нескорена душа? Повернула у знак вдячності за гостини в цьому неповторному краї, адже саме звідси, із запрудянської землі, як засвідчили дослідження академіка І.Денисюка, не меншою мірою, аніж із досі відомих джерел, беруть початки образи невмирущих героїв “Лісової пісні”, саме тут Олена Пчілка записала колядки і щедрівки. Тож, в’їжджаючи у Камінь-Кашпрський район, шановний читачу, попроси бодай подумки благословення у цього храму, в якому звучала тиха молитва Лесі Українки, її мами та родини, сім’ї Лисенків, Івана Франка і Старицьких, і ще багатьох, чиї імена вписані величними літерами в історію народу, літерами, що не змеркнуть ніколи, не вигорять і не вицвітуть, хіба сяятимуть ще яскравіше..

***

Районні газети, принижені й безправні, затуркані й упосліджені, у ті часи під диктовку райкомів партії дописувалися до неймовірного. Стало притчею творіння одного автора зі стровижівської газети “Сільські новини” проте, що І.Драч,В.Яворівський, Б.Олійник... прагнуть крові. Важко було запідозрити, що освітній та інтелектуальний рівень керівництва Камінь-Каширського райкому партії так уже вище стрибнув за старовижівський.

Пам’ятаю, коли на бюро райкому мене довго й нудно силували передрукувати якесь паскудство з органу ЦК “Правди України”, на адресу керівництва Спілки письменників пролунала фраза:

- Хто вони такі?

Я змушений був нагадати членам бюро випадок, що став легендою.

Після опублікування роману “Собор” О. Гончара викликали в Центральний Комітет Компартії України.

- Ви хто такий? - грізно піднімався з-за столу секретар ЦК.