Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 13

- Я - Гончар, - тихо відказав Олесь Терентійович. - А ви хто?

З “Правди України” той рекомендований матеріал ми так і не передрукували.

- Сподіваюсь, ім'я Гончара вам відомо, - казав я тоді. - А чи пригадаєте хоч прізвище того секретаря, що викликав “на килим” О. Гончара?

Назвати напевне прізвище того набундюченого секретаря, що зібрався повчати Олеся Терентійовича, ніхто з членів бюро райкому, звісно, не ризикнув. Зате мені почали говорити щось на зразок “знаємо, бачили таких - пишуть одне, а в житті й побуті зовсім інші...”

Пліткарські витребеньки, піднесені до рангу політики, не могли зародити сумніву хоча б тому, що багато відомих літераторів, які стояли біля джерел створення Народного руху, бували на камінь - каширській землі. Зустрічі з колективом редакції газети і поза редакційними стінами, спілкування з людьми, талант яких знала і шанувала вся Україна, давали змогу газетярам не опускатися до рівня, визначеного, скажімо, старовижівським райкомом.

Щодо конкретного “наїзду” бюро на Юрія Мушкетика та Володимира Яворівського, то якраз вони бували в Камені-Каширському - приїжджали порибалити та попрацювати якнайдалі від міської штовханини.

Домовившись з керівником держлісгоспу, відвіз я київських гостей на Біле озеро, що на кордоні з Білоруссю, на лісову дачу. Відвіз, розмістив, повечеряли, поспівали - та й поїхав собі додому. А через день гості знов у редакції.

- Невже риба закінчилася?

- Та ні, - сміються гості. - Риба є, але гедзі - як собаки: як Мушкетик ловить, то Яворівський з веслом стоїть, гедзів б’є...

Перевіз я письменників на озеро Добре, і відтоді літератори та художники з Києва уподобали цей унікальний куточок. І не тільки про риболовлю йшлося на березі цього лісового озера, де вода чиста, мов правда...

А у тому, якими шахрайськими методами діяли партійні органи супроти демократичної інтелігенції, мені не раз доводилося переконуватися на власні очі.

Раз на два-три роки редакторів районних газет з усієї України та Молдавії збирали в Києві у Вищу партійну школу при ЦК Компартії України на своєрідні курси підвищення кваліфікації. І ось під час чергового заїзду бачу оголошення, що о 14.00 в актовому залі школи відбудеться зустріч з кандидатами в народні депутати СРСР Володимиром Яворівським та ще якимось полковником. Як же було не піти.

О         чотирнадцятій годині перед заповненим залом у президію сідає полковник з довіреними особами і працівники Шевченківського райкому партії. Представник райкому відкриває зустріч і, надаючи слово полковнику, повідомляє, що Володимир Яворівський і його довірені особи на зустріч не прийшли і вже по цьому шановні виборці можуть судити, наскільки чужі їхні інтереси для В.Яворівського.

Залом прокотився насторожений шумок.

З півгодини полковник розповідав, як він убивав людей у В’єтнамі та Єгипті, і запевняв, що не менш достойно представлятиме киян у Верховній Раді СРСР. А по завершенні оповіді на трибуну піднявся чоловік, що був довіреною особою Володимира Яворівського.

- Вибачте, люди добрі, виборча комісія офіційно повідомила нам, що ця зустріч почнеться на годину пізніше, - сказав представник і передав у зал документ. - Ось це повідомлення.

Можна уявити обурення залу, коли виявилося махлювання, адже усі розуміли, у чиїх руках перебували тоді “незалежні виборчі комісії".

Володимир Яворівський не запізнився на зустріч ні на хвилину. Спокійна і виважена, образна й аргументована мова швидко знайшли цілковите розуміння людей.

Однак не всіх: наперед підготовлені райкомівські “шпики” вискакували з провокаційними запитаннями, чіплялися до особистого життя Володимира Олександровича, а іноді й відкрито ображали кандидата.

- Не дивуйтеся,- заспокоював обурених виборців уже сам Володимир Олександрович. - За все моє життя на мене не вилили стільки бруду, скільки за два місяці передвиборної боротьби.

А для мене особисто стало зрозумілим: старі сили, аби втриматися, не зупиняться ні перед чим.

***

У другій половині вісімдесятих років, коли демократичні процеси пробивалися вже на світ білий з такою невідпорною силою, як зелена трава навесні крізь зачерствілий асфальт, Полісся ще довго залишалося своєрідним червоним поясом. Це було улюблене пасовище номенклатури, де вона зі стовідсотковою гарантією отримувала “одобрямс” на всі свої забаганки. З однаковою байдужістю і тупим нерозумінням люди, мов механічні ляльки, піднімали руки за все, що накаже і напише начальство. Інакше, певно, і не могло бути: підневільне, кріпацьке життя селянина, для якого напівалкоголік бригадир вважався за царя, міністра і верховного головнокомандувача, і таке ж підневільне життя найпотужнішого загалу інтелігенції на селі - учительства, яке деградувало (то ж не вина, а біда!), “оселянювалося”, втрачало будь - який інтерес до культурних цінностей. На щорічних учительських конференціях центральним, найболючішим майже завжди було питання про те, чи цього літа колгоспи дадуть сіно для педагогів, чи ні?

За таких умов на перших, відносно демократичних виборах до Верховної Ради Української PCP 1989 року від Камінь-Каширського та Старовижівського районів волинська правляча еліта висунула кандидатом у депутати секретаря обкому партії. Розрахунок відомий (“одобрямс", вважали, у кишені).

Крайова Рада Народного руху спинилася на кандидатурі П.І.Віцяка, тодішнього завоблздороввідділу. Довіреною особою кандидата в Камінь-Каширському районі Павло Іванович запропонував бути мені, і я цю пропозицію прийняв.

У день виборів на окрузі діяло два виборчих штаби: офіційний - державний, і наш - демократичних сил. Від обох штабів на кожній виборчій дільниці перебували довірені представники, виїжджали машинами для надання допомоги, чітко через кожну годину збиралися оперативки про хід голосування . Основну ношу роботи винесли в нашому окрузі медичні працівники. І не тільки через те, що кандидатом був обласний шеф. Думається, насамперед тому, що медики, як частина інтелігенції, менш залежні від чиновницького апарату, мали високий професійний і освітній рівень, були глибокошановані у народі й не байдужі до своєї долі й долі своїх дітей.

Досі пам’ятаю, як жінки-лікарі відчайдушно боронили справедливість, коли у них на очах, нахабно порушуючи закон, - “офіційні” члени дільничних комісій показували стареньким сільським бабусям, як треба голосувати за секретаря обкому.

…Далеко за північ, коли вже остаточно переконалися, що перемогли, члени демократичного штабу, втомлені й щасливі, побрели по домівках - навіть не випивши сповна заробленого келиха вина.

Наступного дня з'ясувалося: райком настільки був певен у перемозі, що замовив у місцевому ресторані шикарну “побідну” вечерю. Однак великий розрив у кількості голосів позбавив шансів навіть на махлювання - і пропав апетит, і пропала вечеря.

- Вони замовляли, а з'їсти повинні були ми, - тішилися в нашому гурті. І одностайно визнали: це було єдиною нашою помилкою за всю передвиборну боротьбу.

Депутат П.І.Віцяк увійшов у Народну раду й тісно співпрацював із усіма демократичними силами в парламенті, а люди на Поліссі з подивом побачили, що вони аж ніяк не гвинтики, не привідні ременяки, не “трудові ресурси”, а таки люди, думка яких, якщо об’єднатися, важить дуже багато і може змінити життя.

Був момент, коли демократичним силам у районі довелося особливо сутужно. Причиною чергового загострення стало будівництво нового райкому партії. Люди особливо озлобилися на цю затію, бо у місті не вирішувалося багато нагальних проблем. А партфункціонери вішали мешканцям району локшину на вуха, мовляв, райком будується за партійні внески.

- У лікарні хворі та породіллі через нестачу місць лежать у коридорах. У неприпустимо перевантаженій школі діти навчаються в три зміни і сліпнуть. А тут будується помпезний палац на жменю працівників. З таким самим купецьким розмахом будується облвиконком у Луцьку,-закінчив я свій виступ на районній партконференції і сів на своє місце. А біля мене один з керівників району, порядна і совісна людина, смик! - і відсунувся інстинктивно якнайдалі вбік. Боже милий, подумалося, навіть пристойних людей “зашугали” уже на рівні підсвідомості.