Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 11

Щодо документів. В юних роках я чув від батька, що на горищах "сірого" і "білого" будиночків у Колодяжному було дуже багато старовини (мундирів, зброї, документів), але під час переходів армії у 1915 і 1920 рр. все це було спалено, знищено. Пам'ятаю, що і я (7-8 років) з колодяжанськими хлопцями грався пістолетами (Лесі Українки - казав мій батько, дідовими), також кинджалами (кавказькими - Лесиними), шпагами і шаблями, "трикутними шляпами " і мундирами, мабуть, часів Вітчизняної війни 1812 року. Декілька разів Колодяжне евакуювали, я пригадую, що в 1915 році все наше "добро" (розповідь матері Наталії Григ), тобто коні, худоба і челядь, помандрувало до Полтавщини, до якогось родича Приходька (пам’ятаю його бороду) недалеко від Миргорода. Усе населення Колодяжного тоді виїхало до Кузнецька Саратовської губернії. Оповідали, що серед окупаційних військ Австро - Угорщини були люди, які цікавилися архівами в Колодяжному, це, мабуть, були українці ("січові стрільці").

З тих усіх фрагментів, які згадують нині, з розповідей фрагментарних і випадкових мого батька можна було б написати книгу. Мої батьки були досить активні соціалісти і ліберали, які тими справами давнього минулого мало цікавилися. Мій батько, правда, казав, що ми походимо зі старовинного сербського роду, згадував якось пращура - князя Стефана Косача, який після битви на Косовому полі з турками емігрував до Польщі, був там прийнятий “нобілітованим” (1399 р., про це можна найти в югославських енциклопедіях, також у польському біографіч. словнику (давніші видання)) і нагороджений навіть за бойову участь у війнах з татарами і турками великими посілостями в Білорусі, Литві, на Сіверщині. Ця галузь Косачів була до імператорської Росії лояльна і навіть доходила високих посад. Один Косач був губернатором у Казані чи в Сибірську, інші служили офіцерами в Петербурзі у гвардійських полках - Преображенському, Ізмайлівському, Семеновському. Якась галузь цього роду брала участь у національно-культурному відродженні Білорусі - наприклад Марія Косач у 50-х роках XIX ст. Розповідала Валентина (Косач) Болдирева у Києві, що вона ще в дитинстві застала багато портретів на Стародубщині й Новгород-Сіверщині. Ми були на Чернігівщині, у Стародубі, в 1916 році, я тоді був хворий на кір, мати моя мала контакт з Косачами тієї сім'ї, розповідала, що через їхню твердолобість з ними люто розправилися під час громадянської війни, як з держимордами-поміщиками.

Як Ви, напевно, знаєте, Драгоманови (з роду яких е Олена Пчілка, мати Лесі Українки і мого батька) були обіднілі дворяни, в них у Гадячі був дімок (навпроти замку, де Виговський підписував з поляками умову 1668 року) і невеличка посілість над Пслом. Петро Косач збудував там будинок і заснував Зелений гай, де збиралась українська літературна еліта 1905-1917рр. Косачі стосунково були багаті (сіверські, полтавські, волинські і київські). З роду Драгоманових були декабристи і "ліберали ”. Мастків купити вони не могли, Антон і Петро Антонович були лояльними чиновниками царського режиму, і тільки під впливом Олени Пчілки (Ольги Петрівни з роду Драгоманових) Петро Антонович схилився до "ліберально-українського" табору. Постійно матеріально підтримував М.Драгоманова за кордоном, його журнал (участь у київській "Громаді ").

Щодо Запруддя, то воно належало до так званого ключа посілості Косачів (чернігівських, стародубських, волинських і мглинських). Генерал Антін Косач, мабуть, за участь у приборканні польських повстань 1830- 31 і 1863рр. зміг дешево купити ковельський ключ, яким у XVI ст. володів емігрант із Москви князь Андрій Курбський. Мабуть, знаєте:

…Князь Курбский от царского гнева бежал;

С ним Васька Шибанов стремянный...

Дороден был князь, конь измученный пал...

За певні заслуги та одверті листи до царя Івана Грізного польські королі (Сигизмунд, Август і ін.) Курдському надали у володіння Ковельський ключ маєтків, тобто райони (нинішні) Вижви, Уховецька, Несухоїж, ковельської Вербки (де є могила Курдського), Любитова, Волошок, Будищ, Ратна і т.ін. Після нього ці всі посілості належали польським магнатам, які після невдалих повстань царський уряд за невелику оплату роздав українським, російським і польським поміщикаи (і чиновникам), які б виявилися лояльними в часі приборкання польської ірріденти. З цієї спадщини Курдського, наданої польськими королями, Косачам припало чимало земель, лісів і т.ін. Оскільки мій батько Микола Петрович був єдиним сином, мої тітки, як і мати їхня (Олена Пчілка, Ольга Петрівна), надали йому безконтрольну повновласність над усіма посілостями на Волині, Полтавщині і Київщині (у Києві будинок на Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксагапського)). З того всього залишилося небагато, бо родина була велика (“действительный статский советник ”, згодом чиновник при генерал-губернаторстві і мировий суддя, Петро Антонович був примушений позбутися багатьох посілостей (зокрема ковельського і стародубського ключів). Багато витрат треба було реалізувати з уваги на недугу доньки (Лесі Українки), яка лікувалася у Берліні, Парижі, Сан-Ремо, Єгипті, Криму і т.ін., та допомагати численним родичам, що жили за кордоном.

Мій батько Микола П. від хвилини закінчення Політехнічного інституту, будучи уповноваженим сестер, змушений був їм допомагати. Я ще все дуже слабо пам'ятав, але згодом справа була актуально дедалі більше. Коли в 1921 році Західна Волинь на підставі Ризького договору (1921 р.) відійшла до шляхетської Польщі, ми були наражені весь час на переслідування, труси, арешти, всілякі можливі докучання були з боку польської адміністрації. Уявіть собі, що мій батько, народжений у Колодяжному, до кінця життя не мав польського громадянства. У1922 році, коли були вибори до польського парламенту (сейму і сенату) і український список (т.зв. “16-ка", плюралістична) пройшов поголовно на українських землях (крім Галичини, яка бойкотувала тоді вибори), мій батько, М.П., був кандидатом на сенатора, і цю кандидатуру уневажнили, тому що мій батько “не був польським громадянином ". Потім, з моїм визріванням, в юнацькому віці це ще збільшилося, бо мене багато разів заарештовували, як учня Академічної гімназії у Львові, а згодом як студента Варшавського університету. Отже, наша родина належала завжди до " неблагонадежных ”.

Про це докладніше окремо. Факт той, щ з уваги на родинні витрати (крім своєї сім’ї, було ще шість-сім членів із родин, яких треба було утримувати) Петро Антонович, а потім мій батько Микола П. були змушені продати інші, менш важливі посідання, тобто Запруддя, Залісся, Луцьк, Будище (Станницю і Кониківщину - ліси), Волошки і т.ін. включно (за польських часів) з Колодяжним. Не кажемо про чернігівські й полтавські посілості, які, само собою зрозуміло, під час революції і громадянської війни просто “самоліквідувалися”.

Тепер щодо Запруддя. Вище я згадую, що економіка зруйнувала Косачів: трохи через надмірні витрати “не по бюджету", трохи через природну “безалаберність” (наприклад, у мого батька Миколи П. по 15- 18 нахлібників, не кажучи про втискання його різними іншими людцями. Моя мати, коли приїздила до мене до Львова, тих нахлібників заставала і розганяла). Може, просто тому, що він ніколи не хотів і не вмів займатися приватною економікою, а тим більше земельною власністю (дорученою йому проти його волі), щодо ліквідації якої в найближчому часі - він завжди очікував соціальної революції історичного масштабу - він ніколи не мав жодного сумніву.

Про Запруддя я чув і знав у дуже юних літах, але вже постфактум, коли ні Запруддя, ні Залісся, ні багато з інших косачівських посілостей (мастка, хутори, лісні ділянка і просто вкладені в чуже поземелля ужиткові одиниці (напр., Присливське біля Волошок Ковельського новішу; Зелений гай над Пслом і т. ін.) вже були давно закладені, продані, орендовані. Коли мені було 12-14років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вона пропали) із Запруддя. Вона ще тоді не була за моїм батьком (вчилася в Києві, у пансіоні, разом із сестрою батька - Ізідорою Косач, звідси їхнє знайомство, але зберігала ці фотографії; батько був в останніх класах гімназії або вже в політехніці - отже, це роки приблизно 1902-1910. Там зняті великі товариства, якісь святкування, з'їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і в Запрудді.