Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 32

Шарль де Голль, що зверхником став тимчасового уряду, нівроку теж замахнувся: пошматувати Ні- меччину на автономні кавалки, західний кордон, не церемонячись і не вагаючись, – по Рейну, Саар пе- редати Франції, над Руром контроль хай пасе між- народна спільнота.

Одних вояк злість, мов біль зубний, раптом низ- не, іншим помста не дасть заснути, аж доки очі чер- воніти не стануть та різати почнуть і пекти, – то все на рівні чуток, балачок і пересудів було. Ідеї ж мі- ністра фінансів Сполучених Штатів Генрі Морген- тау ширилися і сприймалися серед люду знаючого і люду, якому дозволено знати. Ця земля, яка двічі за півстоліття трясла континент і весь світ, немов грушу, не повинна більш бути сама собою: прилеглі території мають Франції відійти, Рейнська область і Рур хай стають міжнародною зоною, принаймні навпіл слід розрубати Німеччину; індустріальна досі країна перетвориться з часом на край полів та пасовищ, навіть термін химерний вигадали: пасто- ралізація. І заїкнутися ніхто не повинен про крупну індустрію, тож руки вмілі й працьовиті тут здебіль- шого зайві, в еміграцію їх... Навіть, подейкували якось, на таке погодився Черчилль.

А що ти як економіст маєш сказати, як обраху- вати майбутнє так, щоб діти, які тут виростуть, не знали кривди через батьків та дідів, що підпалили світ, як обрахувати прийдешнє, аби новій твоїй батьківщині від мороки неминучої відбудовної не збиток, а користь якаcь була?

Ні, думав Тимошенко дивлячись, як повз нього двоколісним візком, наче рикша, віз дрова, покрек- туючи і щомоці пружачись, старий чоловік з давно неголеною сивиною, – на тих дровах, напевне,  хо-

тів щось поїсти зготовити; ні, думав Тимошенко, не можна лишати отак країну з подібними рикша- ми. І з жінками, які переходили вчора його само- го і безсоромними жестами, благально дивлячись очима, в яких незрушна мерзлота вічна, пропо- нували себе у ліжко за банку консервів. Має бути якийсь механізм помочі, який добрий для всіх, – і його розрахунки як вченого-економіста повинні також знадобитися. Вже поважний, здається, на- уковий наробок, ще 1923 року видрукував моно- графію на базі власних лекцій «Вчення про світове господарство», трохи раніше – «Світовий ринок», а в наступні часи – «Картелі і трести», «Проблеми і розуміння конкуренції», «Світове сільське гос- подарство  і  криза»,  «Сільськогосподарська  Росія і проблеми пшениці», «Аграрна політика Росії та війни» та чимало інших робіт з-під пера зійшло. Шелесту наробило дослідження «Роль сільсько- господарських коливань в діловому циклі» – свої дослідження не на пісочку він ґрунтував, а на по- важній теоретичній базі, рясно супроводжуючи прикладами зі світової економічної практики. Не- дарма ж, хоч і дискутував, але все ж мусив визна- ти відомий економіст Е. Гансен, що дослідження Тимошенка є найкращими в галузі.

І не важить, як називатимуть ці розрахунки, – пла- ном Айзенгавра чи Маршалла, важить, щоб спрацю- вали випробувані кредитні та інші механізми, при тім поле фермера десь у Філадельфії не залишиться яловим чи вростатиме бур’янищем, коли тут неймо- вірна черга за дармовим обідом…

Такі ж неймовірні черги на зупинках громад- ського транспорту, а те, що бачив Володимир Про- копович на залізничних вокзалах, нагадувало йому

призабуті картинки далеких сімнадцятого чи вісім- надцятого років – поїзд обліплений весь, наче ко- махами, людом: під загрозою життя загубити одні висять на підніжках, інші на вагонних дахах примос- тилися дивом, навіть зовсім уже не молоді, паровоз і той весь мурашнею людською вкритий…

Схопився вітер, і закрутив раптово стовп пилю- ги з піску, сажі та попелу, найголовнішого витвору люду за останні пекельні роки…

----- 32

С тепан Прокопович вулицями Глазго мандру- вав недовго, хоч вперше судилося тут по- бувати, і він, чого гріха таїти, полюбляв такі по- ходеньки: сірим та невиразним видавалося Глазго йому. Десь в інших європейських столицях королі розбивали розлогі парки, один одного тужилися перевершити, хто найрозкішніший палац збудує, а тут від тих королів хіба згадки на пожовклих сто- рінках давніх книг лишилися... Провінційність, немов оця червнева пилюга, повільно спадала на давні будівлі, яким у розкоші ні з ким тепер позма- гатися, осідав той пил провінційності на тротуари і скверики, видавалося, навіть на обличчя перехо- жих неспішних – колоніальна пилюга доволі схожа

у різних займанщинах різних  країн.

Степан Прокопович одержав листа від ректора тутешнього університету, просив ректор прибути на святкування півтисячоліття закладу, знаного на європейських обширах, хоч і не в столиці метро- полії сущого. А з побічних джерел  стало відомо, що Степана Прокоповича визнано почесним док- тором університету і хочуть вручити йому диплом. Тож тепер у Тимошенка найголовнішою морокою стало купити та пов’язати білого галстука, який не вельми-то пасував до звичного й зручного йому, але добряче поношеного піджака, що навіть витертими ліктями вже виблискував.

То була далеко не перша наукова відзнака Степана Прокоповича: якраз рівно сорок літ тому, в 1911 році, вручали Тимошенкові премію імені Д. Журавського

в Петербурзі. А ще була премія імені Салова, медаль імені Ворчестера Ріда Вагнера, імені Ламма від Аме- риканського товариства інженерної освіти, імені Леві від інституту імені Франкліна, Міжнародна ме- даль імені Дж. Ватта Британського інституту інже- нерів-механіків, Велика медаль від інженерів-докто- рів Франції... Звання доктора honoris causa присвоїв йому Лехайський університет зі Сполучених Штатів, Мічиганський університет, Цюрихський вищий тех- нічний університет, згодом долучаться до цього ряду Загребська і Туринська політехніка, Болонський університет… Тимошенко якось кепкував сам із себе, що на одному подиху назви всіх нагород своїх він не годен вимовити, бо ще, окрім згаданих, обраний до академій Американської, Польської, Французької, Італійської, Лондонського королівського товари- ства, є членом Наукового товариства імені Шевчен- ка, Української вільної академії наук, Академії наук УРСР, Спілки швейцарських  інженерів...

У Стенфордському університеті, майже синхронно з шотландцями, його іменем назовуть Лабораторію інженерної механіки. А через шість років Відділом прикладної механіки Американського товариства інженерів «на честь Степана П. Тимошенка, всес- вітньовідомого авторитета в галузі прикладної ме- ханіки, і пошанування його внеску як автора і вчи- теля» вирішать заснувати медаль його імені. Тої медалі удостоюватимуться щороку найвизначніші вчені у галузі, але першим одержить її, за одного- лосною ухвалою громади вченої... Степан Проко- пович. І запишуть у нагородному документі: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці». Так повелося, що на поважних наукових зібраннях Тимошенка стали

звати фундатором галузі, батьком американської прикладної механіки, – забулося вже, хто першим вимовив це, але ймення пристало і узвичаїлося.

А в Глазго тим часом нагородження тривало:

– Диплом почесного доктора вручається... – зву- чало в університеті зі сцени ім’я Степана Прокопо- вича, звучало вже звично.

Незвичне почалося по офіціозі, на заключному банкеті з’їзду.

«Шотландська незалежність давно забута, тутеш- ній люд англійцями став», – думалося Тимошенкові, коли бродив вулицями Глазго і чув лиш одну англій- ську мову.

Зараз же, заледве віддзвеніли бокали, відразу по вечері полинула така своєрідна шотландська народна пісня, а потім і в танок пішли поважні вчені – серед них вельми кумедно витанцьовував старовинний на- ціональний танець прем’єр-міністр Атллі, який теж удостоївся почесного докторського ступеня; при- слуга навіть посуд перестала приймати, задивив- шись на недавно ще таких поважних гостей.