Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 31

«А щоб тебе тітка трясла!». Помочі особливої від Інституту Пастера він не дістав, окрім відомих порад та відомих ліків, ще в цьому бракувало сили науці, але

відклалася в пам’яті сумбурна розмова з одним уче- ним.

Жвавий, невсидющий, він то руками рвучко жес- тикулював, то хилитався з боку в бік при розмові, а як не робив ні одного, ні другого, то брови вверх- вниз кумедно рухав, навіть вуха, як засміється було, повзли чомусь назад і до голови щільніще тулилися.

Не хворобу ліками треба міняти й гнітити, а людину сперш змінювати, – крутив Іванов голо- вою так, мов була вона слабесенько припасована. – Схрестити мавпу з людиною і перемогти спадкову схильність до болячок – ось що насамперед чинити... Тимошенко чував, що Іван Ілліч в заповіднику Асканія-Нова схрещував диких і домашніх тварин,

зебру й осла, зубра й корову, але щоб людину...

Зараз же, як відтоді спливло два десятки літ, окрім цього спантеличило Тимошенка й інше:

А хіба вас, пане професоре... товаришу про- фесоре, – заїкнувся було, мов від наглої гикавки, не відаючи, як правильно тепер величати. – Я читав... Хіба вас совіти не встрелили?

Та-а-а, – махнув рукою професор, зневажливо розтягуючи оте «а». – Я писав листи Луначарсько- му, набридав іншим наркомам, – і все марно. Тільки добра душа Горбунов, керуючий справами Ради ко- місарів, почув мене наостанок. Дав він десять тисяч доларів, але наказав: «Ти мені виведи не напівмавпу якусь, а кмітливого бійця революції!» Ходімо ж бо, похвалюся...

І потяг Іванов Тимошенка за руку, як неслухня- ного школяра. Вони йшли вздож залізних кліток, за якими виднілися дивні якісь, зарослі шерстю істоти: то вже не мавпи були, але й ще не люди, вже без хвос- та, та ще прямовисно стояти навіть не здатні;  одні

підстрибували, немов вітали Івана Ілліча, що звично, як і цього разу, приходив із повнісіньким кошиком бананів, а деякі, видавалося, кидали ненависні по- гляди, в яких застиг весь сум далеких  тисячоліть.

Я поділив їх на класи, немов у школі, – похва- лився було Іванов і дістав з-під бананів дзеркало, очевидно, із шліфованого металу. – Оце перший клас, полюбуйтеся.

І він кинув у клітку дзеркало, яке вправно впій- мала істота: сперш, зиркнувши на власний відбиток, злякано зашипіла і шерсть на потилиці загрозливо настовбурчилася, а врешті гребнула щомоці від себе назад, мов хотіла, аби забрали ту дивовижу.

А тепер перейдемо в наступний клас, – поті- шався Іван Ілліч і кинув дзеркало у сусідню клітку.

Істота, себе забачивши, не збиралась лякатися, вона вереснула весело і стала корчити писок, зго- дом, побавившись, затулила лице долонями і взялася крізь пальці по-злодійському сама за собою підгля- дувати, а врешті, ставши на голову, дивувалася пере- вернутому геть світові...

Шкода, що предків приматів цих важко вчити розмови, – журився було Іван Ілліч. – Ніяк не  да- ється їм слово, хіба вигук – так вже в них горлянка влаштована. Звуків тридцять від сили хіба здола- ють... Та не біда, заговорити з ними куди простіше мовою жестів – своєрідний сурдопереклад для них посильний...

І тут Іванов рвучко підняв розкриту долоню до лоба і гаркнув командирським бувалим:

Будь готов!

Волосаті істоти в клітках раптово на ноги схопи- лися та випросталися, як могли, і дружно всі руки до перенісся гуртом піднесли – геть як Іван Ілліч.

Шкода, що вимовити не здатні оте піонерське

«Завжди готов!» – гордість і втіха вихлюпнулися на лице Іванова, і він, запишавшись, не став таїтися від Тимошенка:

До річниці революційної товаришу Горбунову в знак вдячності першу їх сотню пошлю... Це навіть ліпше, аніж пролетарі: без забобонів мови, націй або кордонів, без жалю й ностальгій, і прапор чер- воний понесуть у світи...

Тимошенко неспішно йшов повз довгий ряд за- лізних кліток, як раптом у найближчій клітці воло- сата істота лапою змовницькою помахала:

Жлоб він, бананів шкодує, – упівголоса шепеля- вила, кривлячи писок на Іванова. – Сам він нафіг піде, і прапор отой йому в руки… Як навчимося літати, то додому ми втечемо, на береги рідної ріки Луалаба…

Аж тут де не взявся Мамчич, він гонорово марши- рував попереду цілісінької колони дітисьок років до чотирьох, дивовижно схожих одне з одним, немов ляльки з одного конвеєра; навпроти Іванова Мамчич спинився і вдоволено зареготав:

А, це ти старий алхімік... Сам мавпа і з мавпами возишся... Он в мене справжнісінька гвардія, двад- цять чотири клони: як підникнуть, то світ дибки по- ставлять..

«Та ви ж не такий, ви людина!» – хотілося кричати Сергію Прокоповичу, розуміючи всю несправжність марення, але чомусь не здужав, хіба ледь вустами був здатен поворушити.

Тим рогом чухайся, яким дістанеш, – взявся від- сварюватися Іванов. – Вилами по воді писане, що буде з твоїх слимаків...

Іванов ще балакав, жваво руками махаючи, тільки знов Тимошенкові перед очима слатись почав туман,

що густішав усе і молочне видиво дивне творив, чіткість обрисів Іванова розпливалася, як в роз- регульованому фотоапараті, врешті туман тьмянів і перетворювався в ніч, темну таку і щільну, що й голки у неї не встромиш...

Цього разу ніч була справжньою, густою і чорною, яку ледве проколювали слабосилі зірки; прийшовши до тями по вибухові бомб, Тимошенко відчув не- ймовірний холод: його почало трясти.

У двох кроках від нього без ознак життя лежав Мамчич, а поряд, руки розкинувши, Загірняк. Влас- не, його можна було пізнати хіба по одягу, бо навіть при світлі цих немічних рахітичних зірок замість об- личчя Загірняка було лиш криваве місиво.

Сергій Прокопович, долаючи біль у спині, – чи поранило, чи вдарило чимось,– поповз навгад, на розсуд випадку: втрапить на нову біду він чи поряту- нок зустріне. Він повз, свідомість втрачаючи і знову до тями приходячи, піт заливав очі, і немічні зорі від того зблискували всіма мислимими і немислимими кольорами.

Вдосвіта його підібрали біженці, що втікали на Захід від більшовицької армії, аби пошукати при- хистку на іншій планеті, яку нарече Улас Самчук Планетою Ді-Пі.

----- 31

І з сумом дивився Володимир Прокопович на місто, яке знав уже низку років і яке ані він, ані будь-хто інший тепер не здатен був упізнати: Берлін лежав переможений і упосліджений, власне, від ко- лишнього, більш ніж чотирьохмільйонного мегапо- ліса нічого не залишилося, хіба бляклий, затертий і

вицвілий з часом спогад.

Навпроти у напівлисому, всіяному ямами від сна- рядів та бомб, скверику, де стояло кілька дерев з об- рубаним осколками гіллям, обгоріла зенітка ціли- лася майже вертикально в порожнє небо, де вже не гули бомбардувальники чи винищувачі, хіба зрідка пролітали зграйки птахів, все ще сторожко трима- ючись у височині, подалі від тих химерних істот, які вміють влаштувати на місці колись затишного міста вогненне  пекло.

Якою ж ти будеш, доле цієї землі, – думав Воло- димир Прокопович, – землі, над якою хоч рідше те- пер знімаються ввись стовпи ядучого чорного диму, та все ж обсмаленої та обпеченої, в пору цвітіння та зеленого весняного буяння досі лиш чорно-білої?..

Тепер про це часто мова йшла в середовищі офі- церства американської адміністрації, колег Тимо- шенка. Голови найгарячіші, а ще в кого з рідні хтось загинув, могли докинути:

– Всю німчуру в Сибір, до союзників, запакувати.

Дві війни світових підпалити – то задуже.

Цих гарячкуватих не сприймали, звісно, але й не осуджували. Через третіх знайомих доходило, що думає та чинити гадає французький союзник.  Генерал