Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 33

Ця волинкова музика, думалося Степану Проко- повичу, здавен тутешній люд супроводжувала, вона з ним була, коли йшли збирати врожай чи на рибал- ку гуртом вирушали, як сідали за ткацький верстат чи гостям відчиняли широко двері: музику складали століттями невідомі музики, в спадок внучкам від мудрих бабусь пісня ця переходила...

«Стривай, – сам собі дорікнув Степан Прокопо- вич, – а може, брати твої справді рацію мають: як би не пінився той технічний прогрес, як би не при- тлумлювала якась митрополія чужу пісню і слово, а вони однаково дивом життя збережуть і зійдуть колись, як оте зерня з прадавнього глечика, що невідь

скільки спало в землі, а як настав його час, то пус- тило негадано врешті зелений паросток?

Світ створений – такий розмаїтий, такий барвис- тий, – і не існує геніальнішого художника, аніж Все- вишній. У гордині своїй безконечній ще пробували наці той світ підстригти під одну німецьку гребінку, як розказував брат Сергій, юберменшів навіть тужи- лися було клонувати, що з конвеєра мали сходити, мов болти чи гайки; з іншого боку, в не меншій гор- дині намірилися мавпу з людиною було схрестити… Зараз ще одні, клянучись прогресом, знову всіх тою старою гребінкою під один манір зачесати думають, навіть вигадавши слівце доволі прехитре «глоба- лізм»…

Чи ж не посміється Всевишній і з цих, як з усіх по- передніх, з Вавилонської вежі ще починаючи?»

А забава мужів поважних, між тим, ставала ще шпаркішою, до танців «кейлі», що звично вико- нувалися на народних вечірках, додавались куди складніші – «хайланд», що неабиякої вправності потребували…

Cтепан Прокопович дивувався разючій несхо- жості між вулицями та будівлями Глазго, присипа- ними пилюгою провінційності, і вдачею люду на сьогоднішній забаві. Душа цього люду противилася і боронилася провінційній занехаяності, – невипад- ково і тебе, Тимошенка, як вченого відшукали ген- ген за океаном. Не може бути занехаяною земля, що дарувала світові Вальтера Скотта і Вільяма Воллеса, Роберта Бернса і Роберта Стівенсона, Адама  Сміта і Артура Конан Дойля. Стривай, це ж бо про ще од- ного славетного шотландця, короля Роберта Брюса, читав тобі колись брат Володимир з Лесі Українки, про короля, якого так суворо застерігали піддані:

Коли ти серед панських розкошів Продаватимеш люд свій панам, Ми самі боронити потрапим

Ті права, що належаться нам.

А коли ти англійській короні Віддаси королівство своє, – Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увінчали, Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш, Проти тебе повстанемо ми.

Ні, король Роберт Брюс не відступився від люду свого, марними були застереження – та й не зміг би він відступитися саме від люду, що гідність свою бо- ронити уміє…

Раптом Степан Прокопович аж здригнувся: за- звучала до болі знайома пісня, мало не з дитинства знана; слів шотландських він, звісно, не міг розі- брати, але в мелодії, безперечно, не помилявся. Так, то вона, – «Їхав козак за Дунай…» Так, то про того славного відчайдуха, що

Свиснув козак на коня, – Зоставайся, молода.

Я приїду, як не згину, Через три года…

Які вітри цю пісню занесли аж сюди, в неблизь- кі шотландські краї, чи якими ріками та морями   до-

пливти могла? І тут спала на пам’ять оповідь брата Сергія, що один час був комісаром УНР на Слобо- жанщині, про чудернацького слобожанського коза- ка Семена Климовського. То він, філософ, поет, му- зика, автор поважних трактатів, став і автором пісні цієї. Вона переходила з покоління в покоління, дола- ла кордони держав, видозмінювалася стосовно душі та характеру народу іншого, звучала мовою чеською і болгарською, німецькою і французькою, долетіла і до Шотландії. Німецький письменник Георг Коль ще в першій половині століття дев’ятнадцятого взявся слідами проїхати славетної пісні, а коли при- був в Україну, то дивувався вельми, як мало тут зна- ють про легендарного свого земляка…

Ти, Степане, якось відбився було від свого краю, хай і не з вини власної, але душа його, пісня давня, здолавши луки й поля, рівнини і гори, ліси й переліс- ки, неймовірним, немислимим чином знайшла тебе навіть тут, у такій неблизькій Шотландії, наздогнала і нагадала ненав’язливо про себе: чи відцурався зем- лі своєї, чи ще  пам’ятаєш?

----- 33

В они    зустрілися    в    мальовничому    містечку Стреза, що в північній Італії, регіоні П’ємонт,

де писав свій роман «Прощавай, зброє!» Ернест Ге- мінгвей, – у московського професора Едуарда Іва- новича Григолюка була розкішна бібліотека вдома, і роман цей стояв на поличці кількома мовами.

Вони виросли з одного українського кореня, вони йшли вельми близькими шляхами науки, от тільки доля розкинула їх в такі різні географічні ши- роти. Степана Тимошенка світ визнав уже на той час батьком американської прикладної механіки, а на вислідах розрахунків Едуарда Григолюка будува- лися ракетні двигуни В. Глушка, злітали в космічні безкраї кораблі житомирянина С. Корольова.

Мова зайшла при зустрічі двох земляків про ви- дання праць Степана Прокоповича на батьківщи- ні – в домашній бібліотеці Григолюка, зібраною ним та мамою, викладачкою іноземних мов Марією Тимофіївною Шпак, стояли англійські, німецькі та інші видання праць Тимошенка, крім, звісно, росій- ською, а тим паче українською мовами.

– Якщо вже така проблема видання останніх ро- біт, то принаймні хоча б вартувало опублікувати статті, що колись, ще до еміграції, друкувались у Ро- сії, – драконівські цензурні рогатки не були нови- ною для Степана Прокоповича.

Коли повернувся в Москву Едуард Іванович, то звернувся з пропозицією до головного редактора Фізматдержвидаву Г. Рибкіна видати праці  члена-

кореспондента Академії наук СРСР з 1928 року Сте- пана Тимошенка.

Редактор обіцяв подумати, він думав тяжко, і ду- мало разом з ним видавництво років зо два. Тоді за- пропонували представити проспект видання, все тягнули та зволікали, а врешті відмовили. Через чо- тири роки від часу першого звернення надійшла по- вторна відмова.

Як тільки не викручувався Едуард Іванович, аби видати праці, цілковито не пов’язані з політикою, якої так боялися перестрахані чиновники від науки.

– У виданій на Заході книзі споминів Тимошенка, – переконував чиновників Григолюк, – окремі місця, звісно, можуть викликати роздратування. Але спри- чинені вони не антипатією до країни, а нерозумінням життя в СРСР після сорока п’яти років    еміграції.

Врешті через сім років таки вдалося домовитися про видання збірника, але побачив він світ лиш че- рез одинадцять літ, відколи Григолюк почав кло- потати. В Україні у видавництві «Наукова думка» двотомник праць з теорії пружності з друкарських машин зійшов через дванадцять років.

Здаватися  вже  почало,  що   отой   лід цензурно- го переляку таки зрушено: взявся Едуард Іванович клопотатися про видання «Роботи з питань вищої освіти» – величезний досвід Степана Прокоповича викладання в європейських та американських уні- верситетах міг би вельми знадобитися… Тим паче ідею підтримали найкращі фахівці.

Але тут почалися пригоди, які важко якоюсь логі- кою пояснити. Зданий рукопис, що складався з мо- нографії та шести статей, сперш добряче вилежався в московському видавництві «Вища школа», тоді по- радили забрати рукопис, і Едуард Іванович здав його

в «Вищу школу», у Київ. Звідти, зазнавши відмови, перекочовує праця в «Наукову думку» і нарешті – у видавництво Московського університету, де руко- пис за нез’ясованих причин… губиться. Неофіційно ж знайомі Григолюка казали, що перепоною стали окремі фрази про «вільне життя» під кремлівською зіркою – ті фрази хоч і зняли при перекладі, та все ж… Хоч і з мукою, але перші видані книги Степана Прокоповича вселили надію Григолюку, що вдасть- ся опублікувати вибрані праці в серії «Класики нау- ки». Ідею підтримали академіки П. Капиця, Л. Сєдов і В. Новожилов. Вони направляють колективного листа віце-президенту Академії наук СРСР О. Ви- ноградову, обґрунтовуючи потребу видання ювіле- єм: «В цьому зв’язку вважаємо доцільним публікацію до ювілейної дати вибраних праць С. П. Тимошен- ка в серії «Класики науки», редакційну колегію якої в даний час очолюєте Ви. Вважаємо, як редактора праць С. П. Тимошенка належить запросити члена- кореспондента АН СРСР Е. І. Григолюка, якому    і