Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 26

Козак — чоловік свобідний, нїкому не підлеглий, над яким нема анї власти, анї екзекутиви. „Вільний козак” стало орґанїчним понятєм в пізнїйшім козачім житю. В тім же очаківськім епізодї, правительство польське, спихаючи з себе всяку відповідальність, писало, що згода не може бути порушена „своєвільством і злочином розбійників, котрих провідниками були московські піддані, а решта люде не оселі в державах королївських, і за ними пішла вся наволоч; вони не мають постійних осель і живуть в степах як дикі звірі, живлять ся з грабунку, нїчиїй власти не підлягають, і через те не легко таких людей ловити й карати” 15). Правительство Баторія на всякі скарги татарські й турецькі на козаків повторяло, що „то купа людей з ріжних народів, які ходять самопас, не мають нї постійного пробутку, анї певних законів, анї якоїсь власти над собою 16).

Козак — взагалї чоловік бездомний, неоселий, неприкаянний, без певного зайнятя. „Окромъ осилихъ бояръ и мещанъ бываютъ у них прихожиє козаки” — читаємо в ревізії черкаського замку 1552 р., по вичисленню оселої людности міста. Подібно при Канїві, на закінченнє реєстра, де вичислені бояре, міщане, слуги, вояки, люде панські й монастирські: „А окромъ того бываєть там людей прихожихъ, козаковъ неоселыхъ — а бываєтъ ихъ не ровъно завжды, але яко которыхъ часовъ” 17). „Козаків, людей неоселих, прихожих нїколи не держати по селах довше трох днїв, і коли козак прийде до кого і коли буде відходити, все село повинно про се знати, бо від таких дїєть ся по селах богато шкод і злодїйства”, постановляє пізнїйша ревізія кремінецька, і уставляє, що як би хто пустив до свого дому „такого козака, неоселого чоловіка”, не повідомивши громади, або так само випустив, або перетримав над три днї, і за той час стала ся б кому шкода, — то він має за те відповідати 18).

Зайнятя козака люстрації 1552 р. описують так: „Козаки которыє домовъ тамъ въ Черкасахъ не мають, и тыє дають старосте колядки по шести жъ грошей и сена косять єму по два дни на лете толоками за єго стравою и за медомъ; а которыи козаки не отходячи у козацътво на поле ани рекою у низъ, служатъ въ местехъ в наймехъ бояромъ або мещаномъ, тыи старосте колядки давати ани сена косити не повинни” 19). Першу фразу можна розуміти на двоє: що під козаками треба розуміти неоселих людей, в противставляннє міщанам, або що були такі козаки, що мали доми й тому розуміють ся в катеґорії міщан, а тепер мова про неоселих (при широкім значінню слова „козак” обидва толковання вповнї будуть на місцї, як ще побачимо). Сї неоселі козаки або ходять на свій козацький промисел, „у козацтво” в степи й низ, або служать за наймитів в містї. Се друге теж важне, бо відтїнює те понятє бездомного, пролєтарського характеру козацтва, яке вище я зазначив; але перед усїм характеристичне для нашого козака перше — його козакованнє в степах, яке роскриваєть ся в дальших понятях.

Претвич, виправдуючи в своїх записках партизанську війну з Татарами, пише: „що до лягання на полю між шляхами, яке зветь ся козацтвом 20), — то вийшовши на степи за дуброви там такі болота, що як би й чотири чоловіки йшло, то не може закрасти ся, бо на болотах всюди їх можна вислїдити — і такою службою на степах між шляхами трапляло ся минї часом не допустити Татар в землю королївську, а часом підстеріг, як вони йшли в землю королївську, підстерігав і побивав” 21). Так отже ще в серединї XVI в. ,,козацтво” було технїчною назвою для степової партизанської війни, підстерігання ворога в степах, щоб при нагодї його ,,улузати”, як казали. (Се розуміннє „козацтва”, як бачимо, сходить ся дуже близько з тим, в якім се слово вперше приходить в наших памятках — в значінню варти, сторожі). „Козацтво” люстрації 1552 р., очевидно, ширше понятє: „іти у козацтво” в нїй, очевидно, означає не спеціально тільки степове розбиваннє чи пограничну війну, а степовий промисел взагалї — рибні й звірині лови і нерозлучну з тим партизанську війну. В такім більше спокійнім характері степових промисловцїв виступають перед нами козаки в однім з найранїйших звісток, в уставній грамотї м. Київа 1499 р.: „Которыи козаки зъ верху ДнЂпра и съ нашихъ сторонъ ходять водою на низъ до Черкасъ и далЂй, и што тамъ здобудуть, съ того со всего воєводЂ десятоє мають давати; а коли рыбы привозять зъ верху або зъ низу просолныи и вялыи до мЂста кіевского, тогды маєтъ осмъникъ воєводинъ то осмотрЂти и обмытити и маєтъ на городъ взяти онъ бочки рыбъ по шести грошей, а отъ вялыхъ рыбъ и свЂжихъ десятоє” 22). Тут козаками звуть ся степові промисловцї, навіть прихожі люде з Полїся, що ходили на уходи й вертали ся потім з рибою й иньшими продуктами уходницького господарства.

Отже козак на українськім Поднїпровю другої половини XV і першої половини XVI в. — се з одного боку неоселий, нїкуди не приналежний чоловік, в тім родї як ludzie lozni, гультяї польського права. З другого боку се чоловік такий, що незалежно від свого становища суспільного, — чи буде то чоловік неоселий, чи оселий міщанин, боярин, пан, — промишляє в українських степах і спеціально займаєть ся тут пограничним спортом, степовим добичництвом, а ще спеціальнїйше — практикує партизанську війну з Татарами. В анальоґічних значіннях се козацьке імя уживало ся в тім же часї також і серед Татар, де сим іменем називали ся вільні, неприкаянні вояки, степові добичники 23), і в світі великоросийськім, де крім свого пограничного воєнного козацтва — донського, стрічаємо козаків в ріжних місцях в значінню наємних робітників, промисловцїв і певних воєнно-служебних контінґентів 24); а навіть і на Білоруси і Литві, так далекій від татарського світу, були безземельні воєнно-служебні козаки з татарських осадників 25).

Нї в першім значінню — неприкаянного пролєтаріату, тим меньше в другім, добичницькїм, українське козацтво кінця XV і першої половини XVI в. не представляє з себе нїякої замітної, скільки небудь орґанїзованої суспільної верстви. З одного боку воно розпливаєть ся в тій рухливій хвилї уходників, що набігає з весною в поднїпрянські міста й уходи й відливає відси з кінцем степового сезону, розпливаючись по ріжних кінцях України; з другого боку воно всякає й непомітно переходить в місцеві суспільні верстви східно-полудневої України — особливо в міщанство. „В козацтво” ходять тутешнї міщане, селяне і навіть дрібне боярство; з „козаків” рекрутують ся „почти” служебників місцевих старост і державцїв. Козацтво і в сїм часї і довго ще пізнїйше — більше зайнятє нїж суспільна позиція, і тодї як про дїла, походи, зачіпки козацькі стогдом стогне в тутешній укра-їнській атмосфері, козацтва як суспільної верстви, як якихось „громад”, про які стільки писало ся в новій українській історіоґрафії, — не видно й не слїдно в нашім документальнім матеріалї довго-довго, майже до самого кінця XVII віку.

Поки що ми переконаємо ся про се, коротко переглянувши найстарші звістки про українську козачину, з кінця XV і початків XVI в.

Примітки

1) Пор. т. II 2 с. 520.

2) Пор. т. II 2 с. 331.

3) Codex Gumanicus bibliothecae ad templum Marci Venetiarum ed. Geza Kuun, c. 118. В сїм словнику на слово латинське даєть ся слово перське, потім слово або два або цїла ґльоса половецька. В данім разї маємо такий ряд: guayta — naobat — ghasal cosac. Ceредновічно-латинське guayta, у Дюканжа gaita — eхсubіае, vigil; перське naobat — як толкує видавець, значить сторожу (ехсubiае, custodia); ghasal, по його поясненню, зіпсована транскрипція karaul. Отже cosac відповідає словам варта, „караул”.

4) В турецькім словнику Радлова (Опытъ словаря тюркскихъ нарЂчій) читаємо: козак в мові джаґатайській, в діалєктах кримськім і казанськім — „чоловік вільний, незалежний, авантурник, волоцюга”, ein freier, unabhangiger Mensch, Abenteurer, Vagabund; в джаґатайсько-турецькім словарі Велямінова-Зєрнова — розбійник, der Rauber, Wegelagerer; козак дієслів в джаґат. — розбійничати, raubend umherziehen.