Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 25

22) Такі гадки бачимо вже у Арцыбашева (ПовЂствованіе о Россіи І с. 182), потім у Максимовича (III с. 262: „Первымъ началомъ или зерномъ запорожскаго казачества были наши Тмутарканцы); потім підтримав їх Голубовский (ПеченЂги с. 200)

ОБЯСНЕННЯ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ. КОЗАКОВАННЄ ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ І КОЗАЦЬКЕ ІМЯ: КОЗАЧИНА ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ: ДАВНІСТЬ ЯВИЩА, АНАЛЬОҐІЇ В СТАРОРУСЬКІМ ЖИТЮ. ТЕРМІН „КОЗАК” — ЙОГО УЖИВАННЄ У ТУРЕЦЬКИХ НАРОДІВ В XIII-XV ВВ.; ПЕРЕНЕСЕННЄ МІЖ СЛОВЯН, КОЗАЦЬКЕ ІМЯ В ПАМЯТКАХ XV В.; РІЖНІ ЗНАЧІННЯ СЛОВА „КОЗАК” — РОЗБІЙНИК, СВОБІДНИЙ, БЕЗДОМНИЙ ЧОЛОВІК, СТЕПОВИЙ УХОДНИК, ДОБИЧНИК-ПАРТИЗАН; КОЗАЦТВО ЯК ЗАЙНЯТЄ, А НЕ СУСПІЛЬНА ВЕРСТВА АБО ҐРУПА В ПЕРШІЙ ПОЛ. XVI В.

Коли ми хочемо собі здати справу з походження козачини — як і коли вона зародила ся, як розвивала ся й формувала ся, ми повинні докладно розріжняти ріжні сторони сього питання. Мусимо відріжняти козачину як побутове явище і як певну орґанїзовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розріжняти козачину як явище, і її термін, з яким вона спеціалїзуєть ся і кристалїзуєть ся.

Козачина як явище, побутове, знане нам з часів староруських. Своє козацьке імя в тім матеріалї, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV в. А формуєть ся в певну суспільну верству протягом цїлого XVI в. і певні орґанїзовані форми й певне правно-признане значіннє дістає аж на переломі XVI і XVII в. І тільки з кінця XVI в. про козачину можна говорити як певну суспільну ґрупу, орґанїзацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. и.

Як явище побутове, ті прояви українського житя, які в XVI в. стають нам звісними під технїчною назвою „козацтва”, — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого, хлїборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеть ся, все в нових і нових формах, в нових відмінах на тійже території України. І коли полишимо на боцї часи давнїйші і будемо тримати ся тільки історичних часів нашого народу, ми на кождім кроцї будемо стрічати ся з попередниками української козачини XVI в. І сї стенові бродники, українська людність Чорноморя, вибита з обставин культурного, оселого житя кочовим потоком, віками спожитя серед кочових орд приладжена до обставин сього трівожного, півдикого житя, загартована й воєвнича, а заразом неминучо здичіла, пересякнена елєментами турецького кочового житя. Сї „Берладники'', „вигонцї галицькі” й иньші ріжноіменні чи безіменні промисловцї, що ходили на рибу й на иньший промисел в низини Дунаю, Днїстра, Днїпра, Дону, готові серед сих промислів кождої хвилї перетворити ся в воєнну дружину, щоб відбити ся від ворожого нападу чи самим вдарити, пограбити купцїв чи иньших промисловцїв, або пустити ся походом в глубину краю 1). І близше — на пограничах оселої кольонїзації з степами — ся погранична людність українська на Посемю, на переяславськім пограничу, Поросю й Побожу, воєвнича, завзята, готова дати відправу однаково всякій степовій напасти, і всяким претенсіям княжої власти чи боярської адмінїстрації. Сї „Куряне, славні вояки — під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані”, як їх описує Слово о полку Ігоревім — „дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (завсїди) натягнені, сагайдаки відчинені, шаблї вигострені — вони. скачуть як сірі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави” 2). Сї „чернигівські билї” з словянськими й турецькими іменнями, що „без щитів з самими ножами за халявою однім покриком проганяють ворогів, звонячи в прадїдівську славу”. Ті Поршане, ще за Володимира Вел. „нарубані” з ріжних країв і провінцій Київської держави, й пізнїйше складані з ріжних преріжних елєментів, з яких трівожне житє, очевидно, висївало найбільш тверді, загартовані на воєнну трівогу части, — що держали ся тут серед періодичних спустошень, перемішані з кочовою чорноклобуцькою людністю, приладивши ся до сусїдства і пожитя з сими турецькими елєментами, в вічній боротьбі присвоївши собі манєри і практики віковічного ворога ,,поганина”. Все се прототипи козачини, — теж побутове явище, яке на переломі XV і XVI в. здобуває собі імя „козацтва”.

Коли ми читаємо на останнїх сторінках Київської лїтописи припадком поданий нам образ сього пороського житя — сих сміливих, але безцїльних наїздів на Половцїв, диктованих тільки бажаннєм „сайгатів”, здобичи, — видумуваних самою пограничною людністю з сих мотивів, а чинених місцевими молодшими князями в супереч бажанням князїв старших, розважнїйших полїтиків. Коли слухаємо вирази невдоволення сих „старійшин Руської землї” на сї наїзди на половецькі кочовища, — бо се лупленнє половецьких веж і стад викликає тільки, як реванш, нові напади половецькі, — і заразом чуємо те співчутє, яке викликала в пограничнїй людности, в дружинних кругах ся безконечна погранична війна, де так приємно було застукати бісурман серед їх нападу на Руську землю, чи при поворотї, з здобичею, де небудь на тяжкій переправі, на порозї степів, або заїхати десь несподївано половецькі кочовища, забрати „колодники, и кони, и скота, и челяди и всякого полону” — ми чуємо себе в обставинах пізнїйшого XVI в. А слїдячи рух сих пограничних громад Побожа против князївсько-дружинного режіму XIII в., їх піддаваннє Ордї, щоб виломити ся з під власти князїв, — чуємо прототипи козацької полїтики кінця XVI, XVII-XVIII вв., її вічної опозиції державному ладу й суспільному режіму Польщі, її союзів з Кримом і Портою й змагань в сих турецько-татарських силах знайти опору против шляхетського режіму Польщі, против централїстичної полїтики Москви.

В XV в. сї старі прояви українського пограничного, свобідного і трівожного войовничого житя здобувають технїчну назву козацтва. Назва знов таки стара: в турецькім світї вона здавна означала вояка, при тім легкого і малоцїнного, так би сказати — низшої катеґорії. В словнику половецькім з 1303 р. знаходино слово козак в значінню передової сторожі: понятям сторожа, варта відповідають половецькі слова ,,караул”, „козак” 3). В татарськім світі, з яким Українї прийшло ся житя в такій близькій стичности в XIII-XV вв., козак має значіннє чоловіка свобідного, незалежного, воєнного авантурника, але знов таки низшої катеґорії — волоцюгу, партизана, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого 4). В такім значінню — досить широкім, непевнім і не легкім для докладнїйшого означення, се слово переходить до сусїдньої, людности, яка мала дїло з степовиками — в кримські міста на Україну і в Великоросийські землї. В приписках на синаксарі XII в. міста Сурожа (Судака) знаходимо записку, очевидно сучасну, про якогось молодика Алмальчу, вбитого „козаками” в 1308 р. 5); очевидно козаки — тут кримські чи степові розбійники, татарські чи якісь иньші. В статутах кримських ґенуезьких кольонїй 1449 р. не раз згадують ся козаки з Кафи й иньших ґенуезьких міст, чи то з місцевих вояків (т. зв. орґузіїв — кінної полїцийно-воєнної сторожі при консулї м. Кафи), чи з иньших людей, що займали ся добичництвом — забирали чи переймали (interceptio) у Татар худобу й ріжну здобич 6). На великоросийськім пограничу, в Рязанській землї, першу звістку про свійських, рязанських козаків, як легке військо, стрічаємо в р. 1444 7), але в пізнїйшім лїтописнім оповіданню, так що автентичність сього терміна для 1440-х років не безсумнївна (в документальнім матеріалї що до Рязанської землї ми про них зачуваємо тільки в перших роках XVI в.) 8). На Українї документальні, вповнї виразні згадки про козаків свійських, українських, маємо з 1490-х років, а меньше ясні натяки — з 1470-х років. При тім одначе в звістках, які дотикають України, і в иньших сучасних слово „козак” (казак), „козацтво”, „козаки” уживаєть ся в ріжних значіннях, які передають ріжні відтїнки сього понятя.

Козак — степовий розбійник, добичник. З одного часу ми маємо дві таки згадки, що являють ся заразом найстаршими слїдами уживання козацького імени на Українї. Під 1469 р. Длуґош записує: „велике татарське військо, набране з утїкачів, розбійників і вигнанцїв, яких звуть вони своєю мовою козаками, під проводом заволзького хана Маняка, трома віддїлами напало на землї Польської корони” 9). В 1474 р. громада м. Кафи заносила своїм зверхникам скаргу, що кілька років тому пограбували в степах великий караван їх купцїв „розбійники й козаки”. 10) з земель в. кн. Московського, і на се вони не дістали нїякої сатисфакції, а навпаки своєвільство і сміливість „сих розбійників і иньших сусїднїх зросла до того, що майже що дня чинять пребагато шкоди Кафинцям” 11). В обох оповіданнях імя козаків безпосередно прикладаєть ся до добичників неукраїнських 12), але заразом вони натякають досить виразно, що назва козаків прикладала ся широко до ріжного роду степових добичників (convicini nostri, як їх називають Кафинцї). Тим поясняєть ся фразеольоґія актів з кінця XV і початків XVI в. Хан напр. скаржить ся в 1492 р. в. кн. Олександру, що Кияне і Черкасцї розбили під Тягинею татарський корабель; а в. князь відписуючи повідомляє, що він поручив трусити „козаків” 13). Отже „козаки” — се ті Кияне і Черкасцї, які промишляють в степах розбиваннєм. Півстолїтя пізнїйше, виправдуючись перед турецьким правительством в справі пограблення Очакова козаками, польське правительство подібним же способом поясняло, що се зробили ,,прокляті ті розбійники, люде неоселі, що тягають ся по степах” 14).