Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 96

На просторони між Десною й Днїпром пограничними городами Чернигівщини від Переяслава були городи в области Остра 12), з котрих знаємо місце Бохмача (теп. Бахмач) і Білої вежі (коло верхівя Остра) 13), так що тутешню границю можна класти на вододїлї Остра і полудневих Днїпрових притоків. Одначе Остерський городок, инакше Юрїв городок — тепер Остер, на устю Остра в Десну, не належав до Чернигова. Не належала здаєть ся й надднїпрянська скрайка між Десною й Днїпром, як я вже згадував. Як крайні чернигівські осади знаємо тут Лутаву і Моровійськ на Деснї 14); як на правдоподібну границю можна вказати на тї болота, звані Видра, що впадають тут у Десну (колись то була ріка).

Уложивши ся в сї границї Чернигівське князївство не переживало особливих територіальних перемін. Дальша територіальна історія його сходить на сї два моменти: з одного боку — невдатні заходи чернигівських князїв для своєї розмноженої династиї захопити иньші волости, по за Чернигівською землею, з другого боку — Чернигівське князївство, завдяки розмноженню династиї, дїлить ся на дуже зложену й розгалужену систему дрібнїйших князївств. Я насамперед огляну полїтику чернигівських князїв в XII-XIII в., заразом історію їх династиї, що привела землю до того роздроблення, а потім перейду до огляду тієї системи столів і волостей в Чернигівській землї.

Як ми вже бачили, перший чернигівський князь Сьвятослав осягнув був перше місце в руській полїтичній системі, але здобутки сї були не трівкі, і в результатї його узурпація Київа привела до того, що у синів його відібрано й Чернигівщину. Не вважаючи на співчутє землї, Сьвятославичам, властиво — Олегу, що головно вів сю боротьбу, тільки по двадцятьлїтнїй боротьбі удало ся вернути собі батьківщину, і то головно тільки завдяки свому союзу з Половцями. Але й вернувши її, вони зістали ся в другорядній полїтичній ролї, служачи підручниками київських князїв — з початку Сьвятополка, потім Мономаха, князя з молодшої лїнїї. Пізнїйше внутрішня боротьба в чернигівській династиї — Всеволода Ольговича з Ярославом, здавало ся, ще більше ослабила чернигівських князїв, бо вмішала київського князя у внутрішнї чернигівські справи, і Чернигівищна понесла навіть територіальні страти (утрата Посемя). Заразом розмноженнє династиї (в другій ґенерації Сьвятославичів було вже пятьох князїв) ставило перспективу ослаблення землї через роздробленнє.

Але та внутрішня боротьба, висадивши на перше місце Ольговичів серед иньших чернигівських лїнїй, як раз забезпечила Чернигівщинї знову визначну полїтичну ролю. Всеволод Ольгович, зміцнивши своє становище в Чернигові, використав нагоду реваншу — вмішав ся у внутрішню боротьбу Мономаховичів, потім перейшов до самостійної боротьби з ними і здобув назад Посемє, а слїдом заявляє претензії на Київ, і дїйсно по смерти Ярополка засїдає на київськім столї. Потрапивши при тім задержати при собі спору пайку своїх чернигівських земель і притягнути до себе Мстиславичів (здуривши їх обіцянками), Всеволод, як його дїд, знову зайняв перше місце в руській полїтичній системі і надїяв ся задержати Київщину і першенство на Руси в своїй династиї на далї.

Сього не удало ся. Чернигівська династия не здолала прилучити Київщину до своїх волостей. Але вірна традиціям Всеволода, вона від тепер аж до повного упадку Київа, до половини XIII в., нїколи не залишає претензий на Київ, і кождий „старійшина” чернигівської династиї має своєю метою — вийти в кінцї на „золотий стіл” київський. Заразом се стає головною точкою в чернигівській заграничній полїтицї. Справа не була так легка. Чернигівські князї мали против себе по перше — київську громаду, що була їм ворожа насамперед тому, бо вони перебивали дорогу її улюбленій династиї — Мстиславичам, а окрім того не симпатична і з иньших причин — через союз з Половцями, недбалу управу і т. ин. Та київська громада, як ми вже бачили, активністю не визначала ся. Острійшу боротьбу треба було все видержати з сими Мстиславичами, що уважали Київщину своїм удїлом, орудували досить значними силами і переважно визначали ся особистими здібностями. Тим часом чернигівські претенденти володїли не дуже вже великими чернигівськими волостями, їх сили залежали від солїдарности свояків, котрих приходило ся притягати ріжними обіцянками та помочи половецьких орд, котрими вони зміцняли свої сили. Але головним союзником їх була внутрішня боротьба серед Мономахової родини: з початку боротьба Мстиславичів з молодшими Мономаховичами, потім молодших Мстиславичів з своїми стриями, Ростиславичами.

В результатї від часу до часу чернигівським старійшинам таки удавало ся засїсти на київським столї. По Всеволодї Ольговичу се удавало ся Ізяславу Давидовичу (аж трома наворотами, між 1155 і 1161 р.), Сьвятославу Всеволодичу, що теж кількома наворотами засїдав у Київі і в останнє, на підставі компромісу просидїв від 1181 до 1194 р., потім сидїли в Київі Всеволод Сьвятославич (теж кількома наворотами, між 1207 і 1214 р.) і Михайло Всеволодич (перед Батиєвим походом).

Але се були здобутки більше морального характеру. Не кажучи за Ізяслава Давидовича і Михайла, що тільки хвилево сидїли на київськім столї, — Сьвятослав і його син Всеволод опанували Київ якось тривкійше тільки на підставі компромісів, подїливши ся Київщиною з иньшими претендентами і зіставши ся майже при самім лише Київі. Таким чином, здобуваючи Київ, вони задоволяли тільки свою амбіцію — стати на першім місцї в княжих кругах на Українї, старшиною Руси, але територія Чернигівщини з того не розростала ся, тим більше, що нїхто з тих князїв не міг числити навіть на той київський стіл і малий київський округ: його здобувано силою, при нагодї, кождий раз на ново, без можливости передати в спадщину не то що його, але навіть і права до нього.

Так само не збільшив собою чернигівських волостей і Великий Новгород, куди почавши теж від часів Всеволода Ольговича попадали від часу до часу, і навіть досить часто, чернигівські княжичі на стіл. Новгородський стіл в сї часи вже не мав у собі нїчого певного, становище князя залежало від ґруповання партий в Новгородї й було дуже хистке, так що князї (що в другій половинї XII в. приходили головно з трох династий — ростово-суздальської, смоленської й чернигівської) міняли ся раз у раз, і не могли числити на новгородську волость.

Від останньої чверти XII в. полїтика чернигівських князїв стає більш скомплїкованою. До тепер вона, як я казав, була головно звернена на Київ, бо тут була волость, котру можна було здобути, і полїтичний центр руської системи, що давав свому князю першенство між князями. Отже чернигівська полїтика до тепер, можна сказати, звернена фронтом на захід. На східних границях Чернигівщина не мала особливих клопотів: і Ростово-суздальське князївство, і Муромо-рязанське були досї другорядними силами, при тім ростово-суздальські князї були союзниками чернигівських князїв у боротьбі з Мстиславичами. Але в другій пол. XII в. Ростово- суздальське князївство виростає на найбільшу полїтичну силу і забирає зовсїм під свій вплив рязанських князїв. З тим на самій границї Чернигівщини встає нова сила, репрезентанти котрої дуже завистно й пильно слїдять за змаганнями чернигівських князїв до першенства. При тім інтереси суздальських князїв в ріжних місцях стрічали ся з чернигівськими: і на окськім пограничу, де були якісь спірні землї, і в Новгородї, де міняли ся князї з обох династий, і в Київі, де хотїли загнїздити ся чернигівські князї, тим часом як суздальські пильнували ослабити впливи й значіннє Київа, і т. д.

Сьвятослав Всеволодич, змагаючи ся до першенства „в Руській землї” почув сю емуляцію Суздаля і в 80-х рр. попробував побороти ся з ним: почала ся боротьба на рязанськім теренї, потім перейшла на новгородський 15), але Сьвятославу дуже скоро прийшло ся скапітулювати, тим більше, що вів заразом боротьбу на два фронти — з Ростиславичами за Київ, і з Всеволодом суздальським, — мусїв мовчки признати те становище, яке заняв суздальський князь, відступити йому Новгород, признати його впливи в Рязани і помагати йому своїми полками 16).