Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 95

7) Іпат. с.240

ЧЕРНИГІВЩИНА: ЇЇ ВІДОКРЕМЛЕННЄ, ЇЇ ТЕРИТОРІЯ І ГРАНИЦЇ; ПОСЕМЄ. ЗМАГАННЯ ЧЕРНИГІВСЬКИХ КНЯЗЇВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, ЕМУЛЯЦІЯ З СУЗДАЛЕМ, ГАЛИЦЬКІ СПРАВИ. ДРОБЛЕННЄ ЧЕРНИГІВЩИНИ: ПОДЇЛ ДИНАСТИЇ НА ЛЇНЇЇ, „ЛЇСТВИЧНОЄ ВОСХОЖДЄНІЄ”; ЧЕРНИГІВСЬКІ КНЯЗЇВСТВА. ПОЛЇТИЧНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДИ; ВІЧЕ ЧЕРНИГІВСЬКЕ, СТАРОДУБСЬКЕ. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: РОЗВІЙ ДРУЖИННОСТИ Й ДРУЖИННОЇ ПОЕЗИЇ; ЛЇТЕРАТУРНІ ПАМЯТКИ; ЦЕРКОВНЕ ЖИТЄ; МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.

По Ярославовому подїлу Чернигівщина з сими своїми аннексами стала удїлом рода Сьвятослава Ярославича, і сей рід закоренив ся глубоко: поодинокі, дрібні княжі роди з сеї династиї зацїлїли тут, у східно-північній частинї землї, ще в XV-XVI в.

Уже Сьвятослав, видко, постарав ся загнїздити ся в Чернигові й уважав його своїм містом. Навіть здобувши Київ, заповів він себе перенести до Чернигова й поховати у св. Спаса — в церкві, заснованій першим чернигівським князем — Мстиславом, хоч сам у Київі збудовав свій патрональний монастир св. Симеона. І сї звязки навязані з Чернигівщиною Сьвятославом, дали себе знати зараз по його смерти: коли Всеволод захотїв заграбити Чернигівщину собі, місцева, сїверянська людність скільки могла противила ся сьому, всякими способами тримаючи ся і боронячи Сьвятославичів. Коли зараз по смерти Сьвятослава Олег прийшов в Чернигівщину, його прийняли тут без всякого противлення. Коли ж Всеволод прийшов добувати собі назад Чернигів, Чернигівцї замкнули ся, не пустили його й волїли терпіти все, нїж піддати ся йому. Всеволод попалив місто, люде повтїкали в замок і далї боронили ся, в інтересах Олега, хоч самого його в містї не було. А коли кільканадцять лїт опісля попробував був засїсти в Чернигові Мономах й боронити ся від Олега, ситуація в містї, очевидно, не була для нього добра, бо мусїв зараз скапітулювати. Два роки пізнїйше Мономах вибрав ся на Олега; на сей раз Олег не зістав ся в Чернигові, а замкнув ся в Стародубі, й тут знову людність боронила ся скільки сил, „бяху ся из города крЂпко”, і не вважаючи на тяжку облогу (изнемагаху люди в городЂ), тримала ся звиш місяць, поки Олег не рішив капітулювати 1).

Сї факти, сї тяжкі жертви людности в інтересах династиї Сьвятослава виразно показують полїтику, змагання тутешнїх громад. Бо хоч все се факти більш пасивного характеру, то не треба забувати, перше — як бідні і припадкові взагалї наші відомости, друге — що й таке пасивне підпираннє династиї було звязане з великими жертвами. Очевидно, земля бажала конче задержати ся при династиї Сьвятослава й при своїй окремішности під її управою. При тім не треба забувати, що власть Всеволода чи Мономаха мала би своїм наслїдком нову злуку до купи Переяславщини й Чернигівщини: очевидно, і того собі в Чернигові не бажали.

В значній мірі завдяки сїй підпорі зі сторони людности — пасивній в наших джерелах, але може далеко активнїйшій в дїйсности, Сьвятославичі в кінцї вибороли собі Сїверщину. Молодший Сьвятославич — Ярослав дістав Муромо-рязанську волость, старші два подїлили Сїверщину з її иньшими аннексами. Як був переведений подїл Сїверщини, лїтопись не каже, але знаємо, що Давид дістав „большеє княженіє” — Чернигів, а Олег мусїв дістати Новгород сїверський, і від тодї мусїв почати ся подїл землї на сї два головні князївства — Чернигівську і Новгородську волость 2), що держить ся й пізнїйше.

Давид пережив на кілька лїт Олега, що умер 1115 р. Коли умер Давид (1123), в Чернигів перейшов найменьший з Сьвятославових синів — Ярослав, по принципу родового старшинства. Але пять лїт пізнїйше син Олега Всеволод несподїваним нападом опанував Чернигів, побив Ярославову дружину, заграбив майно, а самого Ярослава пустив назад у Муром. Ярославу обіцяв поміч київський Мстислав, але з тієї помочи не вийшло нїчого 3). Ярослав мусїв лишитись при своїй Муромо-рязанській волости, й від тепер вона відокремлюєть в його родї, виходить з комплєксу чернигівських земель, а Ярославова династия перестає претендувати на чернигівські землї. Тим закінчило ся сформованнє Чернигівського князївства, чи властиво системи князївств 4).

Чернигівська земля, як вона тепер сформувала ся, обіймала в головнім басейни Сожі, Десни і верхньої Оки. Західньою границею уважав ся Днїпро 5), але в дїйсности границею міг він тільки уважати ся з грубшого. Вище я вказував, що скрайка лївого берега Днїпра коло Київа належала, правдоподібно, до Київщини, а вище Припети чернигівська границя переходила на правий бік, і Річиця і „иные городЂ мнози” належали тут до Чернигова 6). Як далеко „чернигівська границя сягала на північ на Поднїпровю, ми можемо судити орієнтуючись хиба тільки тим, що верхівя Сожі вже належали до Смоленська, бо зрештою між Річицею і крайнїм смоленським містом — Кописем по Днїпру не знаємо нїяких міст на певно. На лївім боцї Днїпра верхівя Сожі, Іпути, Десни належали вже до Смоленська — бачимо тут ряд смоленських волостей: Мстиславль на Вехрі, Прупой — правдоподібно Пропойськ на Сожі, Ростиславль — Рославль на Острі, Зарой — на Іпути, Ельна і Пацин на Деснї 7). Крайнїми чернигівськими городами, нам звістними, був тут Чичерськ на Сожі і Вщиж на Деснї.

На північнім сходї, Окою, висувала ся земля Вятичів далеко. Її границя не була тут певною, і се зрозуміло: в сїм напрямі йшла кольонїзація з славянських земель до фінських, і чернигівсько-рязанська границя могла бути не меньше конвенціональною, як чернигово-переяславська. Не диво, що за поокське пограниче йшли якісь суперечки між чернигівськими та рязанськими князями 8). Зі сторони Чернигівщини тут крайня, напевно нам звістна волость — се Лопастень чи Лопасна — очевидно на Лопастнї, правім притоцї Оки; крайня рязанська волость — Коломна, на устю Москви до Оки. Область самої Москви належала до Ростово-суздальської землї, тим часом як область р. Протви, другого притока Оки, належала до Смоленського князївства: тут така, або ще й більш конвенціональна і неясна границя, як у Чернигівщини з Рязанщиною, дїлила тут Смоленське князївство з Ростово-суздальською землею, куди також як до Рязанської ішла словенська кольонїзація в фінські землї. Таким чином чернигівські землї тут мусїли протягати ся узенькою скрайкою понад лївим боком Оки.

На правім боцї Оки крайнїй рязанський город — Ростиславль, на устю р. Осетра, збудований в серединї XII в. Далї на полудень знаємо тільки, що область р. Пронї належала до Рязани (город Пронськ на середнїй Пронї, столичне місто), а область р. Зуші (городи Мценськ, Новосиль) — до Чернигова. Уважаючи на пізнїйші звістки про напрям і область рязанської кольонїзації, з деякою правдоподібностю чернигівсько-рязанську границю можна і в давнїйші часи, в XII-XIII віках класти на вододїлї Дону й його притоків Пронї й Сосни з одного боку, Упи і Зуші — з другого. (В Дїдилові, недалеко Упи, звичайно бачать вятицький Дїдославль, але на се, окрім не дуже близької звукової подібности, доказів нема).

На полудню „Посемє” — землї по р. Сейму займали непевне, спірне становище між Чернигівщиною й Переяславщиною. За Олега Сьвятославича вони належали до Чернигова 9); потім, під час боротьби Всеволода Ольговича з стриєм за Чернигів, Посемє забрав Мстислав, і воно якийсь час лучило ся з Переяславом; Всеволод відобрав собі його доперва 1136 p. 10). Тутешня людність тягнула більше, здаєть ся, до Переяслава (маємо в такім дусї заяву Курян Ізяславу, що вони готові бити ся з Ольговичами, тільки не з Юриєм, князем популярним в Переяславщинї взагалї 11), але Посемє таки зістало ся при Чернигові. Воно й не диво: Переяславське князївство було дуже слабе й довго зіставало ся bonum nullius між князями, Чернигів же був далеко сильнїйший і легко міг задержати спірну територію. Крайнїм городом Посемя на полудневім сходї був Курськ, се було вже пограниче з степом, небезпечне й трівожливе, але кольонїзація хоч би й слабша, могла йти далї в степ, судячи з істновання города Донця в XII в. в басейнї верхнього Донця.