Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 89

При частих змінах князїв на київськім столї та при частих перемінах у відносинах тих підручних князїв Київщини, вічно міняли ся й київські волости: викроювала ся волость для певного князя, повставало мале князївство; забирав ся він по якімсь часї, се князївство тратило свою окремішність; з'являв ся новий князь, якого треба було „надїлити”, — для нього викроювали волость зовсїм де инде. Постійних якихось волостей, що все бували б в ролї осібних князївств, можна сказати, не було. Тільки Погорина, ся київська причіпка, особливо часто служила волостию для ріжних київських підручників, і се вплинуло на те, що вона відокремила ся вкінцї від Київщини й прилучила ся до Волини. Зрештою, розложивши княжі волости в Київщинї в тім порядку, як часто котра була княжою волостию, ми дістанемо такий ряд : Погорина, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Канїв, Котельниця (з Божськом, Межибожем і ще двома містами), Овруч, Корсунь, Богуслав, Бужськ, Мозир, Корчеськ, Котельниця (сама одна), Михайлів, Полоний 11). Більша половина в сїм рядї, почавши від Овруча — бували тільки по одному разу осібною волостию, і се власне може показати, як не було якоїсь постійности в істнованню тих волостей. Тому, розумієть ся, вони й не могли відокремити ся.

Більшість сих волостей, як ми бачимо, лежать на території Полянської землї. Се пояснюєть ся двома причинами: роздаючи волости підручним князям, аби мати їх до помочи, київські князї зовсїм природно, садовили їх у найблизшій околицї Київа. З другого боку князї, особливо ті, що мали якісь надїї на київський стіл, уважали то за певну точку гонору — мати „часть в Руській землї”. Се теж було одною з причин неподїльности Київщини, бо полянській території трудно було подїлити ся вже з огляду на її тїсні границї, за її ж границями княжі волости в Київщинї (з виїмкою Погорини) викроювали ся дуже рідко.

Більш або меньш тїсні звязки з Київом сих волостей в часи істновання в них осібних князїв залежали від тих мотивів, котрі приводили до їх утворення. Коли се нпр. була волость призначена київським князем свойому сину або иньшому підручнику, покликаному до помочи, то, розумієть ся, тїсні звязки сеї волости з Київом майже не ослабляли ся. Подібно було, коли київський князь давав якомусь сарацї бездомному князю якусь волостку на якийсь час. Инакше було, коли дїлено Київщину між кількома претендентами; але й тодї сьвідомість неподїльности Київської землї впливала на певну солїдарність, бодай часом. Так ми бачили, що Сьвятослав Всеволодович і Рюрик, подїливши Київщину, почували ся до обовязку пильнувати спільними силами „Руської землї”, без ріжницї, чия то мала бути пайка — Сьвятослава чи Рюрика. Рюрик запитав раз Сьвятослава, як він гадає, чи йти походом сеї зими на Половцїв, чи тільки стерегти землю, і Сьвятослав висловив ся проти походу; тодї Рюрик сказав, що він би в такім разї пішов на Литву, „але Сьвятослав з незадоволеннєм відповів: брате й свате, як ти підеш з своєї отчини в своїх справах, а я знову піду за Днїпро в своїх справах, то хтож з нас лишить ся в Руській землї?” і тим перебив дорогу Рюрику 12)

Історичні обставини зробили з Київа не тільки полїтичний, але й духовний, культурний центр давньої Руси. Початки такого значіння виходять за границї докладнїйших історичних відомостей. Ми можемо нпр. догадуватись, що в сфері матеріальної культури Київ міг уже й скорше нїж в Х в. стати важним, або навіть головним огнищем для східньої Европи, судячи по звісткам про торговельні й культурні зносини його з тодїшнїми сьвітовими огнищами сїєї культури. Але наші відомости й археольоґічні матеріали не йдуть назад далї кінця Х в., а головний розцьвіт київської культури, судячи по тому що ми маємо, ми повинні покласти на XI-XII в. Се той час, коли в давнїй Руси переважає вже рішучо вплив византійської культури й головно під її впливом, хоч і не виключно, розвиваєть ся руська культура й штука.

Вже зваживши те саме, що Київ був найславнїйшою столицею, куди в XI-XII в. лїзли князї з ріжних династий, щоб на „золотім столї київськім” коронувати свою полїтичну кариєру, далї — що се був центр релїґійного житя, найбогатша збірка церков і монастирів, осїдок найпишнїйшої аристократії й плютократії, — ми моглиб зміркувати, що тут мусїла найбільше розвинути ся штука й артистичний промисл. І се потверджуєть ся й письменними звістками, а ще більше — археольоґічними памятками. На полї церковного будівництва (сьвітське стояло зовсїм на другім пляні) иньші землї не тільки що рівняти ся, але й наближати ся не могли до Київа, що до ґрандіозности, численности й богацтва його архитектурних памяток. Далї — коли порівняти всї ті останки старої штуки XI-XII в., привозної й місцевої, знайдені в Київі — з одного боку, і знайдені по всіх иньших землях Руської держави — з другого, то бачимо, що сума всїх останнїх не дорівняє київським ріжнородністю та богацтвом. Очевидно — тут було головне огнище, головний торг, найбільший попит на сей артистичний промисл, і його набільший, живий музей.

Кінець XII в. і навіть друга його половина була в тім переломом. Я вкажу на дрібний нїби, але дуже характеристичний симптом. До середини XII в. кождий важнїйший князь бажає полишити в Київі якусь памятку по собі, по своїм князюванню. Кождий київський князь ставить свій патрональний монастир — по свому християнському імени. Менші князї ставлять часом церкви, або роблять значнїйші жертви до вже готових церков. Останнїй з київських князїв, хто поставив у Київі свій патрональний монастир, був Всеволод Ольгович; по нїм поставили ще Сьвятослав і Рюрик церкви на княжих дворах. В XIII в. князї вже не старають ся лишати по собі памятку в Київі, противно — вони розтягають з Київа та Київщини зібране там добро. Вістуном сього був Андрій Юриєвич, що викрав чи забрав славний образ з Вишгорода до Володимира. Король Данило будуючи катедру в Холмі, позабирав образи з Київа, з фамілїйного монастиря св. Федора, і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва” 13). Не казати вже хиба про грабованнє київських церков і домів під час погрому 1169 р. і пізнїйших.

З росповсюдненнєм христіянства Київ став релїґійним центром Руси і центром церковної управи. Цїлий час до середини XIII в. він був осїдком зверхника руської церкви — митрополита; тут поставляли ся епископи для всїх земель Руської держави і в дуже значній, навіть в переважній масї вони брали ся з Київа ж. Так еп. Симон на початку XIII в. числив таких епископів, що вийшли з самого лише київського Печерського монастиря, на 50 мужа. Особливим центром був Київ для монашества: число монастирів, яке ми знаємо в Київі, далеко перевисшає суму всїх иньших, які ми знаємо по иньших землях XI-XII в. Розумієть ся, тут мусимо числити ся з припадковістю наших відомостей, але що Київ був головним огнищем монашества, його митрополїєю, се не підлягає сумнїву. При аскетичнім характері тодїшнього християнства і особливім поважанню чернецтва се й надало Київу значіннє „руського Єрусалима”, яке він задержав і доси. Спеціально Печерський монастир, що вже в XI в. уважав себе взірцем і митрополїєю всїх иньших руських монастирів 14), служив тою всеруською сьвятощею, що оповивала своєю авреолєю й цїлий Київ. Не тільки звичайні люде, але й особи з ріжних княжих династій приїздили в Київ, щоб постригтись або просто дожити тут віку в сусїдстві сьвятинь — як Сьвятослав Давидович, як жінка Глїба минського, як сестра суздальського Всеволода Ольга і т. и. 15).

Таке ж виїмкове становище займав Київ і в старій книжности. Переважна більшість письменників XI-XII в. так чи инакше звязані з Київом. З анонїмної лїтератури, переховані в нинїшнїх копіях, в півнїчних землях, безперечно, є теж велика маса матеріялу звязаного так чи инакше з Київом 16).

Нарештї ще в однїй сфері староруського житя Київ відограв важну, виїмкову, хоч і не так примітну ролю — в сформованню старого руського права. Не може бути сумнїву, що як раз звичайове право Київщини і передовсїм київської громади, як громади „города”, міродайного для його пригородів і провінцій, та рішення київських князїв і сусїдів лягли основою староруської кодіфікації права, що мала значіннє потім для цїлої системи земель Руської держави, а пізнїйше послужила основою кодифікацій в. кн. Литовського і Московської держави.