Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 88

З своїми полїтичними змаганнями київська громада виступила виразно і дуже рішучо по смерти Всеволода Ольговича. Вона закликала Ізяслава Мстиславича, виразно стала по його сторонї проти Ігоря і запевнила йому побіду. Але устояти ся з Ізяславом показало ся далеко труднїйше: окрім Ольговичів з претензіями на київський стіл виступили молодші Мономаховичі (Юрий), а з ними в союзї був галицький Володимирко і Половцї. Перша комплїкація особливо не подобала ся Киянам; як вони готові були помагати Ізяславу на Ольговичів, так знову бажали, аби відносини між самими Мономаховичами були якось полагоджені, й рішучо не хотїли входити в сю боротьбу; очевидно, вона здавала ся їм занадто небезпечною. Взагалї, коли виявила ся уся тяжкість і небезпечність сеї боротьби, у київської громади пропала всяка охота до рішучого мішання. Її полїтичною девізою стає — не ризикувати і як найменьше взагалї влазити в княжу боротьбу: „коли силенъ будеши, а мы съ тобою, а нынЂ не твоє веремя”, „сила єго велика, а у тебе мало дружины — пойди прочь” 3 ), сї слова Киян, адресовані тому ж Ізяславу, вповнї поясняють нам сю полїтику не-анґажовання. Оден тільки раз, в 1151 р., коли їх вибранець Ізяслав мав о стільки значні сили й так упорядкував ся, що справа його не виглядала ризиковною, Кияне енерґічно виступили по його сторонї, ухваливши, що цїла громада має йти на війну: „нехай ідуть усї, хто може хоч палицю в руки взяти”. По нещасливім же кінцї сеї боротьби за київський стіл — зруйнованню Київа 1169 р., київська громада показує ще меньше інїціативи, ще меньше активно виступає.

Така мала інтензивність полїтичної дїяльности київської громади, могла мати ріжні причини. З одного боку — показало ся, що завдяки полїтичній традиції Київа відокремленнє Київської землї йде далеко труднїйше нїж усякої иньшої, що боротьба ся далеко більш скомплїкована. По друге — для Київа як для торговельного міста, взагалї для київської аристократії всяка війна була особливо тяжка, бо била по кешенї, й тому громада передовсїм бажала спокою, за всяку цїну. По третє — таки й сили сеї громади були не великі. Вона розпоряджала силами самої тільки Полянської землї, дуже невеликої, — силами Київа і його пригородів; київські ж „волости” аннекси, не залежали від київської громади, від київського віча, а безпосередно від князя тільки. Деревська земля як з одного боку не показувала нїяких змагань до самостійного полїтичного житя, так з другого боку показує повний індіферентизм до полїтичних змагань київської громади і не бере нїякої участи в її житю. Оден однїський раз маємо тут нїби прояв участи, але й то непевний: коли 1151 р. Ізяслав Мстиславич, на заклик Київської землї, йшов відбирати Київ від Юрия, бачили ми по дорозї стрічі в Дорогобужу, Корчеську, Мичську; люде виходили часом з церковною процесією, часом просто в депутації, заявляли свою радість з причини приходу Ізяслава й називали його своїм князем 4 ). Подібним способом і київські громади заявляли свою участь в полїтичних справах. Але сї депутації з міст погоринських і деревлянських з'являли ся тодї тільки, як Ізяслав із своїм значним військом приступав під певний город, хто зна — чи не робило ся се просто для охорони города від можливих прикростей 5).

Полуднева Київщина була в значній мірі залюднена Чорними Клобуками, що теж не входили в круг впливу київського віча: се була чужа домішка, що не чула обовязку, як київські пригороди, тримати ся ухвал свого „города”. В серединї XII в. Чорні Клобуки, що правда, тримають ся разом з Киянами, хоч і фіґурують осібно: „Руська земля і Чорні Клобуки”, як говорить про них лїтопись. Але в другій половинї столїтя вони більше пильнують уже своїх інтересів, часом тримають ся нещиро („льстять”), часом тримають ся зовсїм противних князїв, і тим розумієть ся тільки ослаблюють силу київської громади. Так нпр. за часів боротьби Мстислава Ізяславича за Київ, тимчасом як Кияне тримали ся його, Чорні Клобуки „льстили”, а деякі з поміж їх попробували піддержати проти нього Володимира Мстиславича 6 ). Трохи пізнїйше знову бачимо, що частина Чорних Клобуків тримаєть ся Мстислава, але не щиро, частина ж стає по сторонї Ростиславичів 7 ); в рішучу хвилю — київського погрому 1169 р. Чорні Клобуки теж „льстяху подъ Мстиславомъ” 8 ).

Що навіть і з поміж пригородів у Вишгородцїв бачимо натяки на певну емуляцію з Київом, або принаймнї брак тїснїйшої солїдарности, я вже казав.

Не здужаючи виробити для себе свою династию і навіть не відважаючись дуже анґажуватись нею, київська громада мала ще меньше енерґії й відваги взяти управу землї в свої руки. Коли вона не могла мати князя, якого бажала, вона волїла мати якого небудь нїж нїякого. Не знати, що при тім тут впливало — потреба оборони, чи страх внутрішнїх розрухів. „Тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни одинъ князь у КиєвЂ” каже лїтопись 9 ), пояснюючи, чому Кияне в 1154 р. закликали до себе непопулярного Ізяслава Давидовича; вона додає, що при тім Кияне бояли ся Половцїв, але в усякім разї сей епізод найлїпше показує повну безрадність громади що до самоуправи. Можна подібних ілюстрацій знайти й більше — згадаймо хоч би, як київська громада стратила духа, втративши Всеслава під час повстання 1069 р.

Не бувши спроможною до самоуправи, громада не спромагалась і на якісь, по теперішньому кажучи, конституційні змагання. Ми не маємо слїдів змагань забезпечити для громади і віча певну участь в управі, певний вплив на адмінїстрацію, навіть змагань до зреформовання самої князївсько-дружинної управи. Полишаючи на боцї спеціальні жадання, що виникали з моментальної полїтичної ситуації (як нпр. жаданнє, щоб Ростислав зіставив Вячеслава при номінальнім князївстві), віче не спромогало ся на конкретнїйші бажання над те, що воно поставило Ігорю 1146 р.: аби він сам пильнував своїх аґентів і давав управу. Мати князя, щоб „бажав усїм серцем добра для Руської землї” 10) — се була альфа і омеґа полїтичних змагань київської громади. Знайти такого князя — се була панацея на всї біди: зложити все на такого князя, до котрого маєш довірє, і на тім заспокоїти ся — се був ідеал тодїшньої суспільности, від котрої, як бачимо, не далеко втїкла наша теперішня. Правда, сьому ідеалу слабо відповідала дїйсність; навіть популярні князї, як Ізяслав, використували сю популярність в інтересах своєї еґоістичної полїтики; иньші князї ще меньше оглядали ся на потреби й вимоги суспільности. Але на якусь орґанїзаційну роботу супроти сього суспільність не спромагала ся й мовчки корилась немилому князю, поки не наставала нагода „учинити лесть над ним”. Безперечно, неможливість сповнити елєментарне тодїшнє бажаннє — здобути улюблену династию, мусїло також не мало причинити ся до тої знеохоти людности до князївсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини, як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії, які бачимо тут у XIII в., хоч при тім не треба забувати, що вище описані полїтичні змагання ми мусимо головно класти на рахунок земської великоміської аристократії, тим часом як той автономічний рух бачимо головно по дрібнїйших провінціональних громадах.

При тих всїх застереженнях, що по части характеризують собою полїтичну дїяльність громади на Українї взагалї, Київщина одначе що до розвитку полїтичної дїяльности віча займає все таки перше місце на Українї. Почавши від першої революції — 1068 р. київське віче стає важним чинником полїтичного житя землї і бодай часами, в вигіднїйших обставинах, воно скидає князїв і вибирає нових або своїми запросинами акцептує їх кандидатури, укладає з ними умову — „ряд”, контролює їх полїтику, рішає справу війни, властиво справу участи громади в княжім походї, — і сї компетенції віча в значній мірі признавали ся князями. Важною хибою сеї вічевої дїяльности була тільки її припадковість, залежність від обставин, через котру вона все зіставала ся явищем нїби надзвичайним.

Виїмкова полїтична роля Київа, що не дала Київщинї відокремити ся в замкнене полїтичне тїло, мала ще иньший наслїдок: вона не дала Київщинї розбити ся на систему дрібнїйших князївств, як то було в переважній більшости земель Руської держави. Що правда, в Київщинї, як то ми бачили, роздавали ся волости ріжним князям досить часто, особливо від середини XII в. почавши, але ся практика мала тут свої відміни. Мотиви надавання були дуже ріжнородні. Часом се були близькі свояки — брати або сини київського князя, що хотїв їх мати поблизу чи то для помочи, чи то для забезпечення їм спадщини київського стола. Часом се були волости для ріжних молодших свояків, що не мали зовсїм волости або втратили її в иньшій землї, й київський князь, як патріарх династиї, почував обовязок заопікувати ся ними. Часом сї волости мали задоволити або нагородити тих, що помогли здобути київському князю його стіл, або мали на нього теж якісь права і претензії, так що приходило до компромісового подїлу Київщинн. Тої головної причини, що приводила до роздроблення иньших земель — розмноження місцевої княжої династиї та подїлу її на лїнїї та галузи, в Київщинї не могло бути, бо тут не витворило ся місцевої династиї.