Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 67

Зимою — десь при кінцї 1200 чи 1201 р. — Роман ходив на Половцїв, пограбив їх кочовища і взяв богато здобичи. Сучасний візантийський історик Никита Хонїят, згадуючи про сей похід (бо він примусив Половцїв залишити грабованнє візантийських земель), каже, що окрім половецьких нападів Романа до сього походу спонукав ще вплив митрополита 19), але вартість сеї звістки досить сумнївна. Закінчивши сим подвигом свій побут в Київщинї, Роман вернув ся в свої західнї волости.

Тодї Рюрик віджив. Він відновив свої зносини з Ольговичами, післав по Половцїв і на самім початку 1203 р. 20) напав з Ольговичами і „всею Половецькою землею” на Київ. Чи був тодї в Київі Інгвар і чи пробував він боронитись, лїтописи не кажуть; в них згадуєть ся тільки один з Володимиричів Мстислав, що дїйсно міг мати від Інгвара або й Романа порученнє „стерегти” Київа. Але розумієть ся, він не мав сил оборонити його, і Київ взято без клопоту.

Місто пограблено без милосердя: і Поділ, і Гору, церкви й монастирі. Половцї забирали в неволю людей. З чужоземних купцїв взяли тільки контрибуцію; за те церквам не було помилування: обдирали ікони, забирали посуду, одежі й книги. Суздальська лїтопись навіть дає розуміти, що ся руїна була гірша як 1169 р., бо каже, що такого нещастя і „взятя” не було в Київі, від коли охрещено Русь; але се правдоподібно фраза, бо в обох разах руйновано Київ без помилування, однаково з участию Половцїв, і навіть сама руїна описуєть ся в подібних словах. Цїкава тільки одна відміна: на сей раз повели Половцїв грабувати Київ Рюрик і Ольговичі, ті самі, що так завзято бороли ся з ними тому кілька лїт, і на чолї Половцїв, що грабували разом з ними Київ, стояв той самий окаянний Кончак і Данило Кобякович 21).

Се була пімста Рюрика Киянам за їх „зраду” — що покинули його й перейшли до Романа. Собі задержати Київ супроти сил Романа й його союза з Всеволодом та й супроти настрою Киян до нього Рюрик не міг надїятись, і не знати навіть, чи лишив ся він у Київі по сїм погромі, бо слїдом бачимо його „дома”, в Овручу. Дїйсним, властивим автором сього другого київського погрому був Всеволод, зручно посваривши Романа з Рюриком. Нема нїчого дивного, що він, як каже Суздальська лїтопись, „бувши боголюбивим і милосердним”, дуже легко пробачив Рюрику сю руїну Руської землї: прецїнь власне його метою й було понижати Київ і ослабляти.

На вість про київську руїну Роман поспішив ся в Київщину. Відновлений союз Рюрика з Ольговичами й Половцями був для нього небезпечним, та й Київ він хотїв держати в залежности від себе. Самим Київом для себе, ж ми вже бачили, він не інтересував ся. „Руська земля”, що з таким одушевлевнєм і довірєм була піддержала його в боротьбі з Рюриком, мусїла розчарувати ся гірко і пожаловати даремної руїни, яку накликала вона останнїм проявом своєї полїтичної активности.

Приступивши до Овруча, де тодї сидїв Рюрик, Роман пообіцяв передати йому Київ з тим, аби він відстав від Ольговичів і Половцїв і присягнув на союз з Романом і його тодїшнім союзником Всеволодом. Рюрик пристав на се, й дістав назад Київ. На се згодив ся і Всеволод. Від тепер Київ мав зіставати ся під подвійною опікою нових полїтичних центрів і їх репрезентантів — Романа і Всеволода. Так треба розуміти тенденційне оповіданнє Суздальської лїтописи, де Роман каже Рюрику присягати Всеволоду й його синам і просити у нього Київа, а від себе обіцяв „молити” Всеволода про те ж; з рештою в тих переборщеннях значіння суздальського князя і раболїпности иньших князїв, перед ним проявляєть ся все той же „суздальський стиль” північного лїтописання.

Але кінець кінцем Роман з Рюриком таки не помирили ся. Зимою Роман вчинив похід на Половцїв знову. З ним ходив Рюрик, Ярослав Всеволодич, що сидїв у Переяславі, і ще деякі князї. Похід дуже удав ся, і князї забрали богато невільників, худоби, але закінчив ся він зовсїм несподївано. Вертаючи ся Роман з Рюриком мали якісь переговори в Треполю, мали „дати порядок з волостями, відповідно до заслуг кождого для Руської землї”, як каже лїтопись 22), a скінчило ся воно тим, що Роман ухопив Рюрика, відіслав з своїм боярином в Київ і казав його силоміць постригти в черцї. Казав також постригти його жінку й доньку — свою жінку, а синів — Ростислава й Володимира забрав з собою в Галичину 23). Чи посадив він кого в Київі, чи зіставив його просто собі, лїтопись не каже 24). Але Всеволод, що, розумієть ся, нерадо бачив таку самовластність Романа, і зріст полїтичного значіння його, уступив ся за своїм зятем Ростиславом, а заразом, правдоподібно, упімнув ся, чи посередно чи безпосередно за свої права теж розпоряджати Київом. Наслїдком того Роман випустив Ростислава з братом з неволї й посадив Ростислава в Київі. Але вплив Романа був і далї о стілько сильний в Київщинї, що Рюрик до смерти Романа не відважив ся скинути з себе накиненого чернецтва, хоч у Київі й сидїв його власний син. Разом з тим Роман упорядкував свої відносини й до Ольговичів: вони присягли на союз з Романом і Всеволодом.

Таким чином дві тодїшнї головні полїтичнї сили — Роман і Всеволод поставили під свою спільну опіку й впливи князїв середнього Поднїпровя. Тим самим уставляла ся нова система полїтичної рівноваги. Роман в нїй мав ту вигоду, що віддавав під догляд Всеволода своїх ворогів на сходї й мав вільні руки для своєї західньої полїтики. Від Ольговичів він, певно, виміг, що вони зрікли ся своїх плянів на Галичину, а Київщину поставив у певну залежність від себе. Але простояла ся нова система дуже недовго. Лїтом 1205 року Роман пішов походом на Польщу, з невідомих нам близше причин, і наложив головою під Завихостом, в червнї 1205 25). Все змінилося відразу.

Примітки

1) Є в тім оповіданню певні характеристичні подробицї житя. Вернувши ся до Київа хорий, він об'їздить фамілїйні сьвятощі — поїхав до Вишгорода, на гріб свого батька, потім до фамілїйного монастиря св. Кирила, і вже потім не міг виїхати з двору через слабість. Діставши вість, що ідуть до нього свати з Царгорода по внуку його Офімію, він післав на стрічу київських бояр. Сили його упадали все гірше, і язик „отемнївав”. В сьвітлїйшій хвилї спитав він княгинї, коли буде Маковеїв, коли ”пішов до Бога” його батько. Княгиня сказала, що в понедїлок, і він відповів: „о, не діжду я вже того''. „Княгиня, думаючи, що він бачив якесь видїннє, стала розпитувати його, але він не відповів, сказав тільки: я вірую в одного Бога”, і казав себе постригти в чернці та післати по свата Рюрика”. Був, характеризує при тім лїтописець, „князь Святославъ мудръ, в заповЂдехь Божнихъ ходя и чистоту телесную свещева, и черноризскій чинъ и ерЂйскій любя, и нищая милуя” — Іпат. с. 457.

2) Що Всеволодове поступованнє по смерти Сьвятослава було інтриґою, се зрозуміли вже давнїйші дослїдники (Карамзїн II с. 61, Соловйов II с. 542, Бєляєв Разсказы І с. 262, Іловайский I с. 277), хоч і не пробували осьвітити його в цїлости. Так і в Никоновській компіляції (II с. 23) воно представлено інтріґою: „сія же глаголя Всеволодъ и извЂтъ творя”; коли се додаток компілятора, то і в такім разї він інтересний як доказ його розуміння Всеволодової полїтики. В своїй Історії Київщини (с. 256 і далї) я дав деталїчну аналїзу полїтики Всеволода, і тут відповідно до неї оповідаю сї факти.

3) „И бысть межи ними распря велика, и рЂчи, и хотЂша межи собою востати на рать”.

4) „Рече митрополить Рюрикови: „княже! мы єсмы приставлены в Руской землЂ от Бога востягавати васъ отъ кровопролитья! аже про се ся прольєть крови крестьянской в Руской землЂ, ажь єси далъ волость моложьшему во блазнЂ предъ старЂйшимъ я крестъ єси к нему целовалъ, а нынЂ азъ снимаю с тебе крестноє цЂлованнє и взимаю на ся, а ты послушай мене: возма волость у зятя у своєго, дай старйшому, а Романови даси иную в тоє мЂсто”. Іпат. с. 460.

5) Певно в великій битві на Мозґаві в вереснї 1195 р.