Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 68

6) Се мусїло стати ся десь при кінцї 1195 р. Хронольоґія сих років Іпатської лїтописи певна, бо крім дат під 1194 р. (в оповіданню про смерть Сьвятослава), що дають можливість перевірки, вона стоїть у повній згодї з 1 Новг. і польськими хронїками (боротьба з Мєшком — Monum. Pol. hist. II с. 800, 835 й ин.).

7) Іпат. с. 459-461, 467-8.

8) Іпат. с. 469

9) Іпат. с. 463.

10) До Всеволода і звергають ся Ольговичі з відповідю на сей постулят.

11) ”Чему єси, брате, почалъ волость мою воєвати, а поганымъ руцЂ полнишь? а мене с тобою ничтоже росчло, ни язъ подъ тобою Києва ищю”.

12) Іпат. c. 465-7.

13) Іпат. с. 468-470. В Лавр. с. 392-3, справа представлена з становища Всеволода.

14) Прихильний Рюрику лїтописець широко переказує сї жалї його: „Свате! ти цїловав минї хрест на тім, що хто минї ворог, той і тобі ворог! Просив єси у мене волости в Руській землї, і я дав тобі, хоч і не мав їх забогато (не от обилия), а відібравши задля тебе від своєї братиї і мого зятя Романа. Він минї тепер став ворогом не через кого, а тільки через тебе! І ти як минї обіцяв ? — всїсти на коня і помогти минї. Натомість ти перевів те лїто и зиму, а тепер хоч і всїв, то як ти минї поміг і свою умову сповнив?... А минї з Ольговичами хиба була яка кривда? Вони не шукали підо мною Київа, але що ти був до них недобрий, то я був недобрий і воював ся з ними, і волость свою запалив (наразив на спустошення). А ти на чім був зі мною умовив ся, і хрест до мене цїував, того всього не додержав”... Іпат. с. 470.

15) Ширше в гл. VII.

16) Про се див. в гл. V.

17) Полн. собр. лЂтописей II c. 326.

18) С. 328.

19) Бонн. вид. с. 691.

20) Першого сїчня по новгородській лїтописи, другого в компіляціях володимиро-суздадьських, що опирають ся на незвістнїм нам архетипі з серією українських звісток початку XII в. (Здогади про сей архетип у Шахматова Общер. лЂтоп. своды гл. IV с. 152 — тут і про сю дату).

21) Лавр. с. 397-8, 1 Новг. с. 179.

22) „Мироположениє въ волостехъ (Воскр.: и ту было имъ и рядъ положити), кто како терпелъ за Рускую землю”.

23) 3 хронольоґією сих подїй знову маємо клопіт: в Суздальській лїтописи другий похід Романа на Половцїв і постриженнє Рюрика маємо під 1205 р., в Новгородській (2-ої ред.) — під 1203 р.; звістка про помиреннє Романа з Ольговичами (властиво — про їх присягу Всеволоду) в Суздальській повторена — під 1204 і 1205 р., і рішити, котра з сих звісток стоїть на відповіднім місцї, дуже трудно. Новгородська має тут теж плутанину (наслїдком мабуть вставленої під 1204 р. повісти про Царгород) і деякі звістки повторено, як нпр. про війну Ольговичів з Литвою — 1 Новг. 179 і 188. Таким чином виходить для сих подїй ваганнє між 1203 і 1204 р., і знайти між ними правдиву дату вдаєть ся минї неможливим, власне через те, що хронольоґія обох джерел непевна; порівнюючи звістку про війну Ольговичів з Литвою — 1 Новг. (1-ої ред., с. 179) з Суздальською (Рад. і Акад. код.), маємо ріжницю на 2 роки. Можна б прийняти 1203 р., здавши ся на новгородську, колиж бо її подвійні звістки не дозволяють вповнї на неї покласти ся.

24) Длуґош II с. 177 (під р. 1205), в сїй части взагалї богатий цїнними подробицями, зачерпненими з якихось руських, для нас страчених джерел, каже, що опорожнений київський стіл захопив Сьвятослав Мстиславич, але Роман не дав йому Київа, а посадив Ростислава. Дїйсно, у Мстислава Романовича був син Сьвятослав, хоч виступає він пізнїйше — був новгородським князем 1218 р. (1 Новг. с. 206-209); в Київщинї про нього не чуємо нїчого. Отже оповіджене у Длуґоша можливе, хоч і не зовсїм певне. Татїщев (III. 338) каже, що Роман посадив у Київі Інґвара, але се, правдоподібно, тільки здогад (досить правдоподібний) по анальоґії з попереднім.

25) Дата в польських хронїках — Monumenta Polon, hist. II. с. 800, 836, etc.. Лавр. с. 404-5 (під 1206 р.).

СМЕРТЬ РОМАНА І БОРОТЬБА ЗА ЙОГО СПАДЩИНУ; УСЬПІХИ ОЛЬГОВИЧІВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, КОМПРОМІС З РЮРИКОМ.

Полїтична система, уставлена Романом, упала з його смертию. На вість про смерть Романа Рюрик скинув з себе невільне чернецтво й сїв знову в Київі. Він відновив свій союз з Ольговичами, й вони постановили скористати з смерти Романа, щоб здобути його спадщину. Справа галицької спадщини взагалї від тепер довший час не перестає займати українських полїтиків.

Роман лишив по собі двох синів, з котрих старшому Данилу було тільки четвертий рік; Галичани присягнули йому як князю, але придушена Романом партія Ольговичів зараз знову підняла голову 1). Тому Ольговичі зараз по смерти Романа забрали ся до походу на Галичину; порозумівши ся з Рюриком і відновивши союз із ним, вони рушили разом на Галич; закликано й Половцїв. Але угорський король взяв Данила в опіку і в Галич введено угорську залогу. Се примусило противну Данилови партію притаїтись, і союзники дурно побивши ся під Галичем мусїли завернутись назад „з великим соромом” 2).

Але на другий рік вони вибрали ся на Галичину знову, вже з більшими силами. Крім Ольговичів і Рюрика та Половцїв узяв участь в походї смоленський князь Романович Мстислав з иньшими смоленськими князями; польське військо теж приступило під Володимир. В поміч Романовичам знову прибув угорський король і теж приступив під Володимир, куди втїкли Романовичі з огляду на противні партії в Галичинї. Королю удало ся відвернути Ляхів, а з галицькими боярами уложив він компроміс: постановлено посадити в Галичу Ярослава Всеволодовича переяславського, й йому дали знати про се. Угорський король подав ся до дому. Тодї партія Ольговичів, поки новий кандидат Ярослав їхав з свого Переяслава (його ждали два тижнї), навязала зносини з Володимиром Ігоровичем, що був у таборі союзників, і закликала його з братами княжити. Володимир потайки від союзників викрав ся з табора в Галич з братами й його оголошено князем в Галичи, а брата його Романа в Звенигородї; потім і з Володимира вони примусили Романовичів забратись і посадили там брата Сьвятослава. Довідавши ся про таку несподїванку, Ярослав вернув ся назад; Ольговичам і Рюрику теж не було що робити, й вони теж завернули ся. Можемо здогадувати ся, що анї Ольговичам, анї Рюрику не було мило, що гадицько-волинські бояре самі розпорядили ся Романовою спадщиною, й вона попалась уся в руки Ігоровичів, одначе вони не виступили против них 3).

Але Всеволод Чермний, не пожививши ся з спадщини Романа, задумав нагородити собі се иньшим способом. Вертаючи ся з походу і маючи в руках військо, він відібрав Київ у свого союзника Рюрика, „надїючи ся на свою силу”. Рюрика се заскочило несподївано, і він на разї не спротививсь, а бачучи „своє непогодьє”, забрав ся у свій Овруч. Вишгород зістав ся в руках його сина, Білгород — в руках Мстислава смоленського.

Здобувши Київ, Чермний забажав і Переяслава. Він причепив ся до кандидатури Ярослава на галицький стіл і казав йому забирати ся з Переяслава до батька 4). Ярослав теж не спротивив ся й забрав ся, а Чермний посадив в Переяславі сина.

Се все стало ся десь з кінцем лїта і протягом осени 1206 р. 5) Не давши й одної битви, Ольговичі протягом кількох місяцїв здобули Галичину, Володимир, Київ і Переяслав. Усьпіх нечуваний! Цїла майже Україна в руках Ольговичів. Можна було подумати, що в полїтичній ситуації настане рішуча переміна, новий поворот. Але сього не стало ся: здобутки Ольговичів майже также скоро пішли як і прийшли.

Насамперед не пішло так дуже гладко з Рюриком. Уступивши ся з Київа зразу, він слїдом зібрав свою братию і з нею тієїж осени (1206 р.) вигнав Чермного з Київа, а його сина з Переяслава і посадив тут свого сина Володимира. Всеволод слїдом вернув ся з своєю братиєю і з Половцями, але Рюрик відсидїв ся, і Всеволод, постоявши під Київом, вернувсь нї з чим. Після того Ольговичі зібрали ся з більшими силами, прийшов їм до помочи Ігоревич Володимир з Галича і турово-пинські князї, розуїмієть ся також і Половцї. Союзники приступили під Треполь і взяли по довгій облозі. Тодї Рюрик, не чекаючи їх приходу, забрав ся з Київа знову в Овруч, „бачучи, що на нього йде звідусїль несчисленна рать, а помочи нема нї звідки”. Чермний вибив з Білгорода Мстислава Романовича, з Торчеська Мстислава Мстиславича, і на тім кампанїя скінчилась 6).