Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 66

Рюрик тим був роздражнений до останнього! Він пригадав Всеволоду, як він старав ся сповнити всї його бажання, і через нього пересварив ся з Романом та з Ольговичами, що й не думали претендувати на Київ, і як тепер Всеволод поступив собі проти всяких обіцянок і з'обовязань 14). Він відібрав ті волости, що був дав Всеволодови, але се була слаба потіха. Всеволоду вони послужили лише до інтриґи, й він вповнї осягнув, чого хотїв: Рюрик тепер пересварений на два фронти — з Ольговичами й Романом, і між сими ворогами істнує союз, признаний і Всеволодом. Сам Всеволод після того, як Рюрик відібрав від нього волость, міг уважати себе ображеним і увільненим з всяких обовязків до нього. Йому треба було тільки трохи почекати, щоб посїяна ним ворожнеча розвинулась на добре і дала свої овочі. І се прийшло дуже скоро — Роман незабаром став о стільки сильним, що міг помстити ся над тестем.

Небавом умер останнїй з галицької династиї Володимир Ярославич. Роман, що здавна, як ми знаємо, вів зносини з галицькими боярами і раз уже пробував сїсти на галицькім столї, знову здобув Галич і сим разом задержав Галичину в своїх руках 15). Близші обставини сеї події нам зовсїм невідомі, бо маємо тут семилїтню перерву в українськім лїтописанню, від 1198 р. і до смерти Романа — 1205. Се тим більша шкода, що сї роки у нашій історії мають дуже важне значіннє: здобувши Галичину, Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнїйшим, а при своїх здібностях і енерґії — і найвизначнїйшим з українських князїв. Подібно як ростово- суздальські князї, він при тім теж не ласить ся на Київ, і на крайнїм заходї українських земель з'являєть ся таким чином новий полїтичний центр, значнїйший від Київа, що й дає на далї тон українській полїтицї. Правда, скора смерть Романа робить перерву, і нове значіннє галицько-волинського стола відновляєть ся вповнї тільки тридцять лїт пізнїйше. Але галицькі подїї вже від кінця XII в. стають центром української полїтики, більше від київських. Київ, переставши бути полїтичним центром для всеї системи земель Руської держави, і зійшовши на друге місце поруч суздальського Володимира, від тепер перестав поволї бути центром і українських земель та сходить на другий плян поруч Волини-Галичини.

Як сформованнє нової полїтичної сили на півночи, в ростовсько-суздальських землях, дало себе знати Київу страшним погромом 1169 р., так і поява нової полїтичної сили на заходї знаменуєть ся новим погромом Київа, що становить центр сього другого періода замішань. Одначе сей другий удар не вийшов від галицько-волинського князя, а властиво виплинув з того ж джерела що й перший: був приготований інтригою ростово-суздальської полїтики. Зі сторони галицько-волинських князїв ми не бачимо такого систематичного, вирахованого вороговання до Київа, як зі сторони князїв ростово-суздальських, що в сїй своїй полїтицї дають перший історичний прояв емуляції молодшої, великоруської народности, котру вони репрезентують, з її старшою, полудневою сестрою, котрій дає вона вперше відчути свою силу.

Перше нїж перейти одначе до сеї нової київської катастрофи, насамперед треба згадати за деякі переміни в полїтичній ситуації, серед котрої вона зайшла.

Смоленський князь Давид Ростиславич, вірний союзник Рюрика вмер 1197 р., передавши Смоленськ свому братаничу Мстиславу Романовичу. Се не перемінило відносин вповнї, бо взагалї Ростиславові не тільки сини, але й унуки визначали ся своєю солїдарністю; але нова ґенерація не бере вже в справах Рюрика такої дїяльної участи, як Давид, не підтримує його так дїяльно.

Переяслав з кінцем XII в. перейшов вповнї під вплив Всеволода, і по смерти свого братанича Ярослава Мстиславича, що сидїв тут, посадив він свого сина Ярослава 16).

В Чернигові вмер Ярослав (1199), за ним слїдом Ігор (1201), що перейшов був по нїм в.Чернигів, і на чернигівськім столї засїв Всеволод Сьвятославич, призвищем Чермний, внук Всеволода Ольговича. Син недавнього київського князя, він і сам нетерпеливо чекав київського стола, тим часом як його попередники на чернигівськім столї, здаєть ся, не були особливо заінтересовані київським столом.

Найзначнїйшою переміною в полїтиці України одначе була злука Володимирської волости з Галичиною в руках Романа; як я вже сказав, він став тепер найбільшою полїтичною силою на Українї. При тих ворожих відносинах, які істнували між ним і Рюриком, се Рюрику було дуже прикро, тим більше, що Роман увійшов у приязні відносини і з Всеволодом; коли саме се наступило, не знати, та се могло стати ся коли небудь, відколи Рюрик посварив ся з Всеволодом. З другого боку перехід Галичини до Романа зблизив Рюрика до Ольговичів. Ми бачили, що ще Сьвятослав Всеволодович, за угорської окупації, мав пляни на Галичину. У Ольговичів там була партія, що хотїла висадити на галицький стіл Ігоревичів — синів звістного Ігоря Сьвятославича. Супроти ворожих відносин Рюрика до Романа, Ольговичі надїють ся здобути Галичину за помочію Рюрика і стають його союзниками. Що до Рюрика, то він досї в відносинах до Романа був пасивною стороною: Роман гнївав ся на нього й силкував ся пошкодити чим небудь, Рюрик старавсь помирити ся з ним. Коли тепер він не тільки лучить ся з Ольговичами, але й переходить до аґресії на Романа, то можна гадати майже напевно, що до того примусив його знову сам Роман, шкодячи йому й далї. В Густинській компіляції ми маємо звістку, що Роман „богато нашкодив Рюрику”, гнїваючи ся за ту давню кривду, що він числив за ним 17). Ся звістка не авторитетна і може бути простим здогадом компілятора, але вона вповнї відповідає відомим нам фактам. Правдоподібно, Роман, придбавши нову силу, не залишив дати себе в знаки Рюрику, тим більше, що мав вільні руки й добре стояв. І се мабуть було причиною, що Рюрик разом з Ольговичами забрав ся до аґресивного кроку — до походу на Романа, на Галичину, десь 1200 чи 1201 р.

Але поки Рюрик з Ольговичами збирали ся до походу на Галичину, Роман їх випередив і кинув ся на Київщину. Все покинуло Рюрика й перейшло до Романа: і сини Володимира Мстиславича, що сидїли в дрібних волостях Київщини, і Чорні Клобуки, і з ріжних городів Київщини люде посьпішили ся до нього. Роман не гаючи ся подав ся до Київа, де був Рюрик з Ольговичами, що прибули до нього для спільного походу на Галичину. Коли він зблизив ся до Київа, Кияне самі відчинили йому ворота й пустили до міста. Вони надїяли ся, очевидно, що Роман, взявши в свої сильні руки Київську землю, забезпечить її спокій і силу. Що більше, — поділяючи те загальне одушевленнє для енерґії, сили і здібностей Романа, що відбило ся в слабих останках Романової лєґенди, які долинули до нас, вони мусїли бачити в нїм чоловіка, покликаного вернути київському золотому столу, його давнїй блеск і славу, вирвати Київ і Київщину з тої дрібної провінціональної полїтики, в якій заснїтила ся вона протягом останнього півстолїтя, і своєю енерґією й полїтичними силами видвигнути її на утрачене становище полїтичного центра України. Але сї надїї їх були даремні. Часи Київщини минули безповоротно. В очах князїв здібнїйших, з ширшими полїтичними плянами, ширшим сьвітоглядом вона була ареною невідповідною, безнадїйно пережитою — занадто ослаблена, розбита, безвихідно замотана в полїтицї, і вони не хотїли брати її, а тільки пильнували, аби в чужих руках вона не зміцнила ся о стільки, аби бути для них небезпечною...

Перехід Киян на сторону Романа рішив кампанїю. Рюрик з Ольговичами сидїли на „горі”. Бороти ся їм не було що й думати, мусїли капітулювати. Роман уложив з ними умову: Рюрик зрікав ся Київа й діставав свої київські волости по давньому, Ольговичі — не знаємо що: може вирікали ся претензій на Галичину. Умовившись і заприсягши їх, Роман пустив їх до дому. Сам він у Київі не сїв, а посадив тут одного з другорядних князїв — свого стриєчного брата, Інгвара, князя луцького, сина Ярослава Ізяславича.

Суздальська лїтопись, що служить нашим одиноким джерелом для сього епізоду, каже, що Інгвара посадили „великий князь Всеволод і Роман”, але вона в сїй части особливо дбає про побільшеннє поваги свого князя, і Всеволод по всякій правдоподібности не мав тут такої ролї, яку вона йому надає. Що найбільше — Роман міг запитати його про згоду на свій плян, з огляду на його претензії на старшинство „у Володимері племени”, до котрого належав і Роман, та на його претензії до курателї над Київом. Я думаю, що перспектива сеї курателї Всеволода, котрій піддавати ся Роман не мав охоти, головно і вплинула на те, що Роман сам не сїв у Київі. Окрім того Київ, сам оден, без Київської землї, переданої Рюрику, був досить ненаручною столицею для Романа, що головну вагу покладав на Галичину, де всякими способами старав ся зміцнити й побільшити свою власть. Тому він посадив у Київі свого свояка, але тільки як номінального, підручного князя, з тим щоб бути тут самому властивим володарем. Тим пояснюють ся походи Романа на Половцїв, що слїдом він робить: вони ж мали значіннє для нього тільки з огляду на інтереси Київа і видко, що сї інтереси уважав він своїми інтересами. Цїкаво, що Густинська компіляція 18) і тут дуже зручно попадає в тон, називаючи Інгвара „намістником Романа”.