Важко бути іншим або історія мого життя (СИ) - Гаврилюк Мар'яна - Страница 22

– Бу!

– А! Адаме може досить мене лякати.

– Ха-ха, вибач але вираз твого обличчя мене радує. Ти чого тут, а не з іншими?

– Вирішила подихати свіжим повітрям.

– Сару не бачили? – підходячи до нас поцікавився Ерік.

– Ні, не бачили.

– Я іду трішки прогуляюся тут.

– Тут небезпечно Ме…– я ступила два кроки вперед і почула крики повернулася, Сара! Ні! Переді мною постала страшна картина якийсь тип з ножем біжить від тіла Сари, яке лежало на землі.

– Сара Ні!!

Я підбігаю до тіла Сари вона ще дихає, вслід за мною біжать Ерік і Адам їхні обличчя стали блідими, в них застиг жах. Сама не тямлячи що роблю, я блискавкою, з усієї сили зриваюся з місця і біжу за тим покидьком.

Його химерне обличчя назавжди залишиться в моїй пам’яті, я вибігаю за кут і бачу його химерну постать, він збавив темп: «прекрасно він втомився тепер я можу його наздогнати, тепер ти покидьку поплатишся за це» подумки промовляю я, він повертає ще за один кут, я за ним майже наздогнала, ще кілька кроків і він мій я прискорюю темп і вже десь за три кроки від нього, я щосили вириваюся вперед і стрибаю йому на спину, тим самим збиваючи його з ніг.

– Злізь з мене стерво! – кричить він.

Потім він перевертається відштовхує мене, я вдаряюся в стіну, в голові запаморочилося, але я не відступаю. Він притиснув мене до стіни, я сиджу неповорушно в руках в його той самий ніж яким він поранив Сару з нього ще стікає свіжа незасохла кров.

– Ти зробила велику помилку дівчинко! Така гарна, а така дурна, шкода тепер ти не доживеш до свого весілля.

– Та невже! – наважуюся я відповісти йому.

Потім захисний рефлекс спрацювує бездоганно, ще мить і він валяється на землі.

– Стерво!! – волає він від болю.

– А це тобі за стерво покидьку! – вдаряю я його ногою, він ще більше скулить від болю.

В цю мить він набирається сили підводиться, і схоплює мене за руку я падаю головою в низ, але втримуюся руками. Він знову відштовхує мене до стіни я знову вдаряюся головою, з неї починає сочитися кров, він схоплює мене за шию прикладаючи ножа до живота, і в цю мить я відчуваю пронизливий біль в животі.

– Мері!! – підбігає до нас Адам, з усієї сили жбурляє злочинця до стіни він відскакує як футбольний м’яч.

Адам на цьому не зупиняється, він що сили б’є його в обличчя поки той не втрачає свідомість. Тільки тоді Адам зупиняється, підбігає до мене, його обличчя бліде і сповнене жаху.

– Мері…Мері! Тримайся не…– В далині чутно поліцейські машини які наближаються до нас, звук що раз посилюється Адам щось кричить, але його слова я вже не чую. Все навкруги стає розмитим і чорним я поволі втрачаю свідомість.

Розділ 17

Яскраві промені світла пробуджують мене я розплющую очі перед собою я бачу білу стелю: «Де я. Я на небесах?» повертаючи голову у бік я бачу стомлене обличчя Адама, воно схилилося над моїм ліжком схоже він спить.

– Ні, схоже я ще жива. – тихенько промовляю я до себе.

Від цього Адам розплющує очі і повертається до мене, побачивши що я опритомніла на його обличчі з’являється широка усмішка.

– Мері! Ти жива! – він підводиться з крісла і міцно обіймає мене при цьому цілуючи в щічку.

– Боляче, – пробурмотіла я.

– Ой! Вибач. Потрібно покликати мед сестру, – він вибігає з палати.

Я втомлено скривившись від болю намагаюся піднятися і згадати що сталося… «О ні! Сара» тепер все прояснилося, я все згадала.

– Вона зараз буде, – в палату вбігає Адам. Я з жахом дивлюся на нього.

– А…а Сара…

– Сара.

– З нею все гаразд? – він нічого не промовив лишень сумно поглянув на мене.

– Ні-ні! Лишень не кажи що вона померла! НІ!

– Мері заспокойся…Сара не померла, вона ще непритомна.

– Слава Богу! Що з нею…з нею все гаразд?!

– Заспокойся, тобі не можна хвилюватися.

– Зі мною все гаразд! Відповідай що з нею.

– ЇЇ стан стабільний, лікарі говорять що вже скоро вона опритомніє, всі наші з нею. Вона на другому поверсі.

– С…скільки я тут.

– День.

– Ого.

– Ти пам’ятаєш що сталося?

– Так, якийсь тип напав на Сару, а потім я побігла за ним…а потім ти…

– Добре, все добре.

– А що з ним, ну тим типом?

– Його посадили…

– Доброго дня, – привітавшись люб’язно промовила мед сестра, – бачу стан у вас стабільний пульс у нормі, серцебиття теж, вас щось турбує?

– Ні, нічого лишень голова болить і живіт.

– Це не дивно вас же поранили і у вас невеличкий струс мозку, ви все пам’ятаєте.

– Так.

– Як вас звуть?

– Мері.

– Мері…

– Просто Мері.

– Ви Мері вчора потрапили в дуже погану пригоду, я вражена вашою хоробрістю, але на далі я раджу вам уникати таких суперечок, залиште це поліції.

– Добре…а коли мене випишуть.

– Ха-ха, яка швидка, вже сьогодні цілком можливо що вас випишуть. Але одна порада будьте дуже обережними із швами.

– Гаразд, дякую я можу провідати свою подругу?

– Так авжеш. Щось буде турбувати покличте мене, – з цими словами вона вийшла.

А в коридорі за прозорими дверима я побачила знайомі обличчя. Вони вмить щойно зхопивши мій погляд, швидко попрямували в палату.

– Мері! – вигукнула Меліса

– Привіт, я такий радий що ти жива! – вигукнув Деніал.

– Привіт, спасибі тобі ти дуже хоробра! Я радий що ти ціла і жива, – стомлено але з посмішкою на обличчі промовив Ерік.

– Бальтазар теж би радий тебе побачити, але сюди не пускають з тваринами. – намагаючись підняти настрій і розвіяти напружену атмосферу говорить Ден.

– Ви були у Сари?

– Так.

– Я теж хочу її побачити.

– Це ми можемо влаштувати. – Меліса підходить до мене і дпопмагає мені підвестися.

Пронизливий біль покотився по тілу, він нього я скривилася.

– От, та потихенько, – наресті я звелася на ноги, Адам міцно схопив мене і ми всі рушили до палати Сари.

– Все добре, ти якась бліда можемо трішки перепочити, – турботливо промовляє Адам

– Все нормально ходімо.

– От і добре, – після цих слів Адам цілує мене в щічку.

Сівши в ліфт ми відправляємося до Сари. Велетенські білі стіни лікарні оточують мене, по шкірі покотилися мурашки, ніколи не любила лікарні, вони чомусь мене лякають. Ось нарешті ми наближаємося до палати Сари, краєм ока через прозорі двері я бачу її, вона лежить непритомно. Відчиняються двері і ми заходимо всередину палати.

– Це ви всі до неї? – здивовано промовила мед сестра побачивши нас.

– Так. – відповідаю я їй.

– Ну гаразд, але не довго. – мед сестра вийшла.

– Ви всі так втомлено виглядаєте ідіть пообідайте, прогуляйтеся на свіжому повітрі, а я залишуся з нею. – промовляю я

– Ні, ми залишимося, – твердо промовляє Адам.

– Ні, справді ідіть. Не виснажуйте себе бо я впевнена Сара захоче побачити перед собою веселі обличчя, а не зомбі.

– Так вона права, – погодився Ден.

– Ну гаразд, ми скоро повернемося.

Я залишилася із Сарою, вона непорушно лежала на ліжку, лишень легені то здіймалися то опускалися.

– Саро як би я могла це передбачити, то б ніколи не залишила тебе саму, – тихенько промовила я.

Через деякий час в палату знову увірвалися Адам, Ерік і Меліса.

– Ну от ми поїли, подихали свіжим повітрям тепер знову тут.

– От зовсім друге діло, ви вже виглядаєте не так стомлено, до речі а де Ден?

– Він зараз буде, прогулюється з Бальтазаром.

– Ну як вона? – поцікавився Ерік, – вона не прокидалася?

– На жаль ні.

– Ну чому саме вона, як би я знав пішов би з нею. Так би нічого не сталося.

– Еріку, – повільно підводячись з крісла промовила я, – все буде добре вона одужає.

– А якщо ні?

– Вона одужає, вона сильна. – підбадьорила його Меліса.

– Я так і не встиг сказати їй… що люблю.

– Еріку! Негайно заспокойся вона виживе…

– Так Еріку послухай Мері.

– От коли вона прокинеться скажеш їй це прямо у вічі, – промовив Адам обнімаючи мене.