Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 66

— Гадство! Я саме в цей час хотіла застати «Колібрі» на гастролях. — Вона зробила паузу, подумала, а відтак: — Я встигну туди й туди. Зроблю власний невеличкий тур.

— Ти впевнена?

— Авжеж, звичайно. Ти лише повідомиш мені дату і я вже там.

Сльози почали щипати мені очі. Не знаю, як воно, мати синів, але я певен, що це не такий безцінний подарунок долі — хоча й приємний, звісно — як мати дочок.

— Я вдячний тобі, сонечко. Як ти вважаєш... чи є якась можливість, щоб і твоя сестра приїхала?

— Знаєш що, я гадаю, вона приїде, — відповіла Ілса. — Вона не втерпить, щоб не побачити твої роботи, котрі так схвилювали фахівців. У тебе буде реклама?

— Мій друг Ваєрмен гадає, що так. Однорукий художник і таке інше.

— Та ти ж абсолютно нормальний, тату!

Я їй подякував, а потім перейшов до Карсона Джонса. Спитав, які від нього в неї новини.

— Він у порядку, — відповіла вона.

— Справді?

— Авжеж — а що?

— Не знаю. Мені почулася якась непевність у тебе в голосі.

Вона невесело розсміялася.

— Ти занадто добре мене знаєш. Факт той, що вони зараз збирають аншлаги всюди, де виступають — чутки про них ширяться. Турне мало б закінчитися п’ятнадцятого травня, бо четверо хористів мають інші ангажементи, але агент знайшов трьох нових співаків. А та Бриджіт Андрейссон, вона вже перетворилася на справжню зірку, переконала їх відсунути подалі дату початку їхнього навчання на пасторів у Аризоні, на щастя... — Останні слова вона промовила блякло, голосом дорослої, незнайомої мені жінки. — Отже, замість закінчитися в середині травня, турне тепер подовжиться до кінця червня, з виступами на Середньому Заході, а останній концерт відбудеться в «Коров’ячому Палаці»[246] у Сан-Франциско. Великий прорив, еге ж? — Це була моя власна фраза, яку я промовляв, коли Іллі й Лін були малими дівчиськами і демонстрували в гаражі свої «балетні супершоу», так вони їх називали, але мені важко було пригадати, щоб я колись чув її промовленою таким печальним, напівсаркастичним тоном.

— Тебе непокоять стосунки твого хлопця з тією Бриджіт?

— Ні! — моментально відгукнулася вона й засміялася. — Він каже, в неї чудовий голос, і він щасливий, що може співати з нею разом — тепер вже не одну, а дві пісні — але вона порожня й напиндючена. І ще він каже, що їй варто було б приймати м’ятні пігулки перед виступами, бо, ти ж розумієш, вони користуються спільним мікрофоном.

Я мовчав.

— О’кей, — нарешті промовила Ілса.

— Що о’кей?

— О’кей, я непокоюся, — пауза. — Ну, трішечки, бо він щодня їде з нею в автобусі, а ввечері вони разом на сцені, а я тут. — Ще одна, довша, пауза, а відтак. — І він почав інакше розмовляти по телефону. По-іншому... але не зовсім.

— Можливо, це гра твоєї уяви.

— Так. Можливо, що так. Але в будь-якому випадку, якщо щось там є — нічого там нема, я певна, — але якщо щось є, то краще тепер, ніж після... ну, розумієш, після того як ми...

— Так, — сказав я, чуючи в її голосі дорослу тугу. Згадав, як знайшов їхню фотографію, де вони стоять на узбіччі дороги, обнявшись, і як торкнувся її моєю відсутньою рукою. А потім кинувся до Малої Ружі з Ребою під пахвою. Давно це було, так мені здавалося. Я люблю тебе, моя Динько! І підпис Смайлі, але картинка, яку я намалював того дня кольоровими олівцями «Вінус» (вона теж здалася далеким спогадом), певним чином передражнювала ідею довгого кохання: мале дівча в тенісній сукенці дивиться на безбережну Затоку. І тенісні м’ячі навкруг її ніг. Ще більше їх напливає у набігаючих хвилях.

Те дівча було Ребою, але водночас Ілсою, а ще... хтозна ким? Елізабет Істлейк?

Думка з’явилася знічев’я, але я з нею погодився — так.

«Вода тепер збігає швидше, — сказала Елізабет. — Скоро пороги. Ти це відчуваєш?»

Я це відчував.

— Тату, куди ти подівся?

— Я тут. Мила моя, тримайся, о’кей? І намагайся себе не накручувати. Мій тутешній друг каже, що кінець-кінцем ми зношуємо свої печалі. І я йому вірю.

— Ти завжди вмієш мене розрадити, — сказала вона. — Тому-то я й телефоную тобі. Я люблю тебе, тату.

— Я теж тебе люблю.

— На скільки мішків?

Скільки років спливло з тої пори, як вона таке питала? Дванадцять? Чотирнадцять? Не мало значення, я пам’ятав відповідь.

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — проказав я. Відтак попрощався і вимкнув слухавку. І подумав, якщо Карсон Джонс завдасть болю моїй доні, я його вб’ю. Ця думка відгукнулася в мені посмішкою, я зачудувався, скільки батьків гадали так само і давали собі таку само обіцянку. Але з усіх них, можливо, я був єдиним, хто міг кількома мазками пензля убити нерозважливого, недоброго до дочки кавалера.

— 11 —

Даріо Наннуцці й один з його партнерів, Джимі Йошида, прибули вже наступного дня. Йошида був американським Доріаном Греєм японського походження. Коли він вилазив біля мого дому з «ягуару» Наннуцці, одягнений у тісні витерті джинси і у геть вилинялу майку Rihanna Pon De Play[247], з розвіяним бризом із Затоки довгим чорним волоссям, він виглядав вісімнадцятирічним. Коли наблизився по доріжці, він виглядав вже на двадцять вісім. Коли він вже щиросердо стискав мені руку, я побачив упритул його очі і губи в мереживі зморшок, і визначив, що йому ближче до п’ятдесяти.

— Радий знайомству, — промовив він. — Галерея все ще гуде після вашого візиту. Мері Айр тричі заходила спитати, коли ми підпишемо з вами контракт.

— Заходьте, — запросив я. — Мій друг і сусід по пляжу вже двічі дзвонив мені, щоб упевнитись, що я нічого без нього не підписав.

Наннуцці посміхнувся.

— Це не наш бізнес, дурити художників, містере Фрімантле.

— Мене звуть Едгар, пам’ятаєте? Хочете кави?

— Спершу подивитися, — сказав Джимі Йошида. — Кава потім.

Я зробив глибокий вдих.

— Добре. Тоді прошу нагору.

— 12 —

Я прикрив Ваєрменів портрет (він поки що залишався не більш як непевним начерком, де мозок плавав у верхній частині полотна), а картина з Тіною Гарібальді й Цукеркою Брауном упокоїлася у шафі внизу (склавши компанію «Друзям з сюрпризами» та постаті в червоній хламиді), утім інші роботи я залишив на виду. Тепер їх вистачало, щоб зайняти місце під двома стінами й частиною третьої; загалом сорок одна картина, включно з п’ятьма варіантами «Дівчини і Корабля».

Коли їхня мовчанка перейшла межі мого терпіння, я її порушив.

— Дякую за інформацію про отой Liquin. Чудова річ. Мої дочки сказали б з цього приводу — бомбезна.

Наннуцці, здавалося, нічого не чув. Він дивився в один бік, Йошида — в інший. Ніхто не питав про великий, завішений підрамник на мольберті; я вирішив, що питатися про такі речі вважається неетичним в їхніх колах. Під нами мурмотіли мушлі. Десь, аж ген звіддаля, дзижчав гідроцикл. Права рука мені чесалася, щоправда невиразно й дуже глибоко, натякаючи, що хоче малювати, але може почекати — вона знала, час прийде. Перед заходом сонця. Я малюватиму, спершу приглядаючись до причеплених по боках мольберту фотографій, а потім щось інше візьметься керувати і мушлі почнуть сверготіти голосніше, і жовта Затока змінюватиме кольори, спершу на персиковий, потім на рожевий, далі на помаранчевий, а відтак на ЧЕРВОНИЙ, і так буде гарно, так буде гарно, весь порядок речей буде гарним.

Наннуцці з Йошидою зустрілися знову біля сходів, що вели з Малої Ружі вниз. Вони нашвидку перемовилися й рушили до мене. З задньої кишені джинсів Йошида видобув конверта бізнесового формату з акуратним написом друкованими літерами ПРОЕКТ КОНТРАКТУ/ГАЛЕРЕЯ СКОТО.

— Ось, — промовив він. — Передайте містеру Ваєрмену, що ми готові внести будь-які доречні поправки для забезпечення можливості нам репрезентувати ваш доробок.

— Справді? — перепитав я. — Ви певні цього?