Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 65

— Мене тут непокоїть лиш одна річ, — промовив я... і почав сміятися. Насправді багато чого мене непокоїло, включно з тим фактом, що я не мав жодного поняття, у що затесався. — Напевне, захоче приїхати моя дочка. Та, яка вже відвідувала мене тут.

— То що у цім поганого? Більшість чоловіків зраділи б, аби їхні дочки були свідками того, як вони стають професіоналами. Ти доїси оцей останній шматок лазаньї?

Ми поділили той шматок. Артистичний темперамент допоміг мені вхопити більшу частину.

— Я дуже хочу, щоб вона приїхала. Але твоя леді-бос каже, що Дума не місце для дочок, і я схиляюся до того, щоб їй повірити.

— У моєї леді-бос хвороба Альцгаймера, яка почала прогресувати. Погано те, що вона більше не в змозі відрізнити ліктя від власної сраки. А добре те, що вона щодня знайомиться з новими людьми. Зі мною в тім числі.

— Про дочок вона це казала двічі, і жодного разу тоді не була в запаморочному стані.

— А може, вона й має рацію, — погодився він. — А може, просто бзик такий, зважаючи на той факт, що тут загинули дві її сестри, коли їй самій було чотири роки.

— Ілса обблювала мені машину. Коли ми повернулися сюди, вона була така хвора, що ледь могла ходити.

— Певне, вона з’їла щось погане, та ще й спека додалася. Слухай, ти не бажаєш випробовувати долю, і я поважаю таку позицію. Так чому б тобі не поселити обох дочок у якомусь пристойному готелі, де цілодобове обслуговування номерів, а консьєрж відсмоктує крутіше за порохотяг «Орек»[242]. Я порадив би Ріц-Карлтон.

— Обох? Мелінда навряд чи зможе...

Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.

— Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...

— Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...

— ...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?

— Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс?[243]

— Не зіскакуй з теми.

— Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.

— Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?

— Аякже.

— Тільки-но буде визначено дату вернісажу — а він мусить відбутися — ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. — Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. — Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!

— Ну ти ж і вчадів, аміго, — промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.

Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:

— Ота твоя відсутня brazo[244] стане золотою.

— Ваєрмене. Ви цинічний виродок.

Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.

— Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?

— Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.

— Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре — останнє, але чи не найважливіше — ти мусиш обдзвонити всіх, хто тобі не чужий, і запросити на свою виставку.

— Але ж...

— Так, — він кивнув, — всіх. Твого психотерапевта, твою колишню, обох дочок, того хлопця Тома Райлі, жінку, котра керувала твоєю реабілітацією...

— Кеті Грін, — ошелешено промовив я. — Ваєрмене, та не приїде Том. Ні за яких умов. І Пам також. А Лін у Франції. Та ще й із фарингітом, Господи бережи.

Ваєрмен не звертав уваги.

— Ти якось згадував адвоката...

— Вільям Бозмен Третій. Бозі.

— Запроси і його. Ага, тата й маму своїх, обов’язково. Сестер і братів.

— Батьки в мене померли, і я в них був єдиною дитиною. Бозі... — я кивнув. — Бозі приїде. Тільки нізащо не називай його так в очі, Ваєрмене.

— Юристові називати іншого юриста Бозі? Ти вважаєш мене зовсім дурним? — він замислився. — Хоча, якщо я стрельнув собі в голову і не спромігся себе вбити, тож краще не відповідай не моє останнє запитання.

Я не дуже зважав, бо думав. Я вперше зрозумів, що можу влаштувати відхідну вечірку своєму іншому життю... і люди мусять увиразнитися. Ця ідея хвилювала й водночас лякала.

— Вони усі можуть приїхати, — нагадав він. — Твоя колишня дружина, твоя дочка з-за моря і твій самогубець-бухгалтер. Подумай про це — зграя мічіганців.

— Міннесотців.

Він знизав плечима й махнув обома руками, показуючи, що йому це однаково. Доволі нахабно для хлопця з Небраски.

— Я можу замовити чартерний літак, — сказав я. — Наприклад, Гольфстрім[245]. Орендувати цілий поверх у Ріц-Карлтоні. Викинути на це купу грошей. А чом би, блядь, і ні?

— Оце гарно, — похвалив він, герготнувши. — Це буде справжній жест голодного маляра.

— Еге ж, — підхопив я. — У вікні виставлю об’яву: ПРАЦЮЮ ЗА ТРЮФЕЛЯ.

Тут вже ми обоє заіржали.

— 9 —

Коли наші тарілки і склянки опинилася у мийці, я знову повів його нагору, але спершу зробив з нього півдесятка цифрових знімків — великих, безжальних крупних планів. У своєму житті я був зняв кілька гарних фотографій, проте завжди випадково. Я ненавиджу фотокамери, і вони, схоже, про це знають. Закінчивши, я сказав, що він може повертатися додому й відпустити додому Анну-Марію. Надворі було темно і я запропонував йому свій «малібу».

— Краще пройдуся. Подихаю повітрям, — відтак він вказав на підрамник. — Глянути можна?

— Мені б цього не хотілося.

Я очікував на протести, але він лише кивнув і ледь не бігом рушив униз. Хода його здалася мені пружнішою — і це напевне не була гра моєї уяви. Вже стоячи у дверях, він промовив:

— Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.

— Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., — я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.

Він залибився.

— Ти дізнаєшся першим. Наразі мене задовольняє звільнення від головного болю. — Його посмішка пригасла. — Ти певен, що він не повернеться?

— Я ні в чому не можу бути впевненим.

— Авжеж. Авжеж, це притаманний людині стан, еге ж? Але я вдячний тобі за те, що ти старався. — І перш ніж я зрозумів, що він збирається робити, він схопив мою руку й поцілував. Ніжний то був поцілунок, попри щетину на його верхній губі. Відтак він сказав мені adios і зник у темряві, залишилося лише зітхання Затоки та перешіптування мушель під будинком. Аж раптом виник новий звук. Задзвонив телефон.

— 10 —

Телефонувала Ілса, потеревенити. Так, її навчання йде гарно, так, почувається вона гарно — фактично чудово — так, вона дзвонить матері щотижня і спілкується з Лін мейлами. На думку Ілси, ідіотський діагноз — фарингіт — Мелінда, можливо, поставила сама собі. Я сказав, що вражений величчю її почуттів, вона засміялася у відповідь.

Розповів їй, що, можливо, виставлю свої роботи в галереї у Сарасоті, і вона так голосно заверещала, що мені довелося відставити слухавку подалі від вуха.

— Татуню! Це ж фантастично! Коли? А мені можна приїхати?

— Авжеж, якщо тобі хочеться. Я збираюся всіх запросити. — Остаточне рішення я прийняв саме в той момент, коли казав їй про це. — Ми плануємо це на середину квітня.