Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 67

Йошида відповів без посмішки.

— Так, Едгаре. Ми цього певні.

— Дякую, — промовив я. — Дякую вам обом. — Я поглянув повз Йошиду на Наннуцці, котрий таки всміхався. — Даріо, я втішений.

Даріо роззирнувся на картини, коротко реготнув, відтак підніс вгору обидві руки і змахнув ними.

— Мені здається, Едгаре, що це ми мали б висловлювати свою втіху.

— Я вражений їхньою яскравістю, — промовив Йошида. — І їхньою... не знаю навіть, як би це сказати... гадаю... прозорістю. Ці образи ваблять глядача, не оглушуючи його. А ще мене вражає швидкість, з якою ви працюєте. Ви свіжорозпечатаний.

— Мені незрозуміле це слово.

— Розпечатаними іноді називають художників, котрі пізно розпочинають, — пояснив Наннуцці. — Вони ніби намагаються надолужити згаяний час. Але тут... сорок картин за кілька місяців... та де там, тижнів, це вже щось...

«А ви ж навіть не бачили ту, яка знищила дитиновбивцю», — подумав собі я.

Даріо не так вже й весело розсміявся.

— Бережіться, щоб не підпалити часом будинок, добре?

— Авжеж... недобре було б. Оскільки ми домовилися про угоду, чи міг би я передати деякі з моїх робіт на зберігання до вашої галереї?

— Безперечно, — кивнув Даріо.

— Чудово.

Я вирішив, що хочу поставити свій підпис якомога швидше, незважаючи на те, що скаже Ваєрмен про контракт, аби тільки вивезти картини з острова... і не пожежа мене лякала. Хай там якими розпечатаними називають художників, котрі пізно розпочинають, але сорок одна картина на острові Дума — це зайвих три дюжини принаймні. Я відчував їхню живу присутність у цій кімнаті, як наелектризованість під скляним ковпаком.

Безумовно, Даріо й Джимі її теж відчували. Вона-то й робила ці срані картини такими сильнодіючими. Вони були приворожливими.

— 13 —

Наступного ранку я приєднався до Ваєрмена й Елізабет, котрі пили каву в кінці хідника від Ель Паласіо. Перед виходом я вже не приймав нічого, окрім аспірину, мої Великі Пляжні Прогулянки з подвигів перетворилися на втіху. Особливо коли потеплішало. Елізабет сиділа у своєму візку перед розкиданими по її таці залишками торту. Я мав підозру, що він спромігся також влити в неї трохи соку й півсклянки кави. Вона втупилася у Затоку з виразно осудливою міною, сьогодні вона була більше схожа на капітана Блая[248], командира його величності корабля «Баунті», ніж на дочку якогось мафіозного дона.

— Buenas dias, mi amigo, — привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. — Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?

— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.

— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.

— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.

— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.

— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.

Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.

— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.

Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:

— Елізабет, ваш батько був нирцем?

Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить — коротку, хоча мені вона здалася довгою, — я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.

— Так, нирцем, — неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. — Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг — ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».

— Ваєрмене, ти — невичерпне джерело непотрібної інформації.

— Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.

Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.

— Ти читаєш мій контракт?

Він кинув папір на тацю й здивовано поглянув на мене.

— Я намагаюся.

— А як твоє ліве око?

— Ніяк. Та годі вже, нема приводу для розчарування. Лікарі казали...

— Зроби мені ласку. Прикрий собі ліве більмо.

Він послухався.

— Що ти бачиш?

— Тебе, Едгаре. Оттакого hombre muy feo[249].

— Авжеж, авжеж, а тепер прикрий праве око.

Прикрив.

— Тепер я бачу тільки темряву. Хоча... — він завмер. — Либонь, не таку вже й темряву. — Він опустив руку. — Не можу сказати напевне. Останніми днями я не можу відрізнити дійсності від намріяних фантазій. — Він струсонув головою, аж волосся завихрилося, відтак ляснув собі по лобі тильним боком долоні.

— Не переймайся так.

— Легко тобі казати. — Він помовчав пару хвилин, потім забрав тістечко у Елізабет з пальців і поклав його їй до рота. Пересвідчившись, що воно успішно зникло, обернувся до мене. — Наглянеш, поки я по дещо сходжу?

— Радо.

Він побіг підтюпцем вгору хідником, а я залишився з Елізабет. Спробував нагодувати її залишками торту і вона взяла шматок губами в мене з руки, мимохідь нагадавши того кролика, що був у мене, коли я мав рочків сім-вісім. Його звали містер Гіченс, я вже не пригадував, звідки взялося це ім’я — пам’ять дивна річ, правда ж? Губи в неї, беззубої, були на доторк м’які, й зовсім не гидкі. Я погладив її збоку по голові, там де сиве — витке й доволі шорстке — волосся було стягнуто ззаду у вузлик. Мені раптом дійшло, адже то Ваєрмен щоранку мусить розчісувати їй волосся й зав’язувати його у вузлик. Це ж напевне Ваєрмен одягав її й сьогодні, і памперси вкладав, бо ясна ж річ, що в такому стані, як зараз, вона не могла здержуватися. Я гадав, чи згадує він Есмеральду, защипуючи булавки й зав’язуючи стрічки. Чи згадує він Хулію, стягуючи волосся у вузлик.

Я взяв ще шматок сніданкового торту. Вона слухняно відкрила рота... проте я його притримав.

— Елізабет, а що лежить у червоному кошику для пікніків? У тому, що на горищі?

Схоже, вона замислилася. Важко. Відтак:

— Будь-яка стара посудина. — Вона принишкла, знизала плечима. — Будь-яка запечатана посудина Аді трісне. Стріляй! — І захихотіла. Сміх прозвучав лячно, по-відьмацькому. Я шматочок по шматочку згодував їй решту сніданку, не ставлячи більше ніяких питань.

— 14 —

Ваєрмен повернувся з мікрокасетником. Вручив диктофон мені.

— Мені неприємно просити тебе начитати контракт сюди, але мушу. Тут всього лиш дві сторінки. Якщо зможеш, зроби це до пополудня.

— Гаразд. А якщо якісь із моїх картин продадуться, ти в долі, друже. П’ятнадцять відсотків. Досить жирно для правника.

Він відкинувся на спинку стільця, регочучи і крекчучи одночасно.

— Por Dios![250] Якраз у ту мить, коли я вирішив, що нижче в житті мені вже не впасти, мені повідомляють, що я став сраним агентом при таланті! Перепрошую за жаргон, міс Істлейк.

Вона не звертала уваги, лише суворо вдивлялася у Затоку, де — крізь найвіддаленішу, найсинішу мару виднокраю — на північ, до Тампи, сунув танкер. Цей вид мене вмент причарував. Судна в Затоці, як правило, так і діяли на мене.