Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 64

— Леннон Мак-Картні, — відгукнувся я. — 1968-й, і не кажи мені, ніби цього разу я помиляюся.

Він не сказав нічого. Доволі довго мовчав. Але я чув його дихання. Врешті він промовив.

— Едгаре, це ти щось зробив? Зізнайся Ваєрмену. Скажи таткові.

Я збирався сказати йому, що не маю до цього ніякого стосунку.

Відтак згадав, що він міг заглянути до теки зі своїми рентгенограмами і побачити, що однієї не вистачає. Також згадав про сандвіч — поранений моїми зубами, проте ще далекий від смерті.

— А як в тебе з зором? Є якісь зміни?

— Ніяких, ліва фара так і не світить. А якщо вірити Принсипу, ніколи вже не засвітиться. Принаймні у цьому житті.

Гадство. Та хіба я не знав у глибині душі, що не всю роботу ще зроблено? Це, вранішнє, трахання з маркером і картонкою аж ніяк не потягнуло б на справдішній нічний оргазм, як минулої ночі. Я почувався втомленим. Сьогодні мені не хотілося нічого, окрім як сидіти й дивитися на Затоку. Дивитися, як сонце сідає у caldo lagro, ініхера не малювати. Але ж в мене був Ваєрмен. Це ж, чорт забирай, Ваєрмен.

— Ти ще там, мучачо?

— Так, — відгукнувся я. — Ти можеш сьогодні викликати на кілька годин Анну-Марію Вістлер?

— Навіщо? На який ляд?

— Щоб посидіти переді мною, поки я малюватиму твій портрет. Оскільки око в тебе так і не ввімкнулося, отже мені потрібен живий Ваєрмен.

— Так це таки ти щось утворив? — голос у нього упав. — Ти вже мене малював? По пам’яті?

— Зазирни до теки з рентгенограмами, — відповів я. — Приходь до мене ближче до четвертої. Мені спершу треба подрімати. І принеси чогось поїсти. Малювання робить мене голодним. — Хотілося сказати малювання особливого типу, але я стримався. І так вже сказав забагато.

— 6 —

Я не був певен, що зможу заснути, але заснув. Будильник збудив мене о третій. Я піднявся нагору до Малої Ружі і перевірив свій запас чистих підрамників. Найбільше полотно знайшлося — п’ять футів завдовжки й три завширшки, його я й вибрав. Витяг на всю довжину штангу фіксатора на мольберті й встановив підрамник вертикально. Вид порожньої площини, схожої на поставлену на попа білу труну, відгукнувся схвильованим трепетом у мене в шлунку і в пальцях правої руки. Я стиснув пальці в кулак. Хоч і не міг їх бачити, проте міг згинати й розгинати. Відчував, як їх нігті впиваються мені в долоню. Довгі нігті. Після аварії вони виросли, та ніяк було їх підстригти.

— 7 —

Я якраз мив пензлі, коли на пляжі з’явився Ваєрмен, він надходив хиткою, ведмежою ходою, перед ним навсібіч розліталися пташки. Він був у джинсах і светрі, без плаща. Надворі почало випогоджуватись.

Затримавшись у дверях, він вигукнув вітання і я гукнув йому, щоб піднімався нагору. Ще не подолавши й усіх східців, він побачив великий підрамник на мольберті.

— Курва мама, аміго, почувши від тебе про портрет, я зрозумів так, що ти націлився тільки на мою голову.

— Авжеж, саме щось таке я й планую, — відповів я. — Але боюся, воно не мусить бути аж надто реалістичне. Деяку підготовчу роботу я вже виконав. Ось поглянь-но.

Викрадений рентгенівський знімок і скетч, зроблений маркером, лежали на нижній полиці мого верстату. Я тицьнув їх Ваєрмену, а сам сів перед мольбертом. Встановлене на ньому полотно вже не було чисто білим і порожнім. Його верхню частину займав ледь видимий чотирикутник. Я прокреслив його, притиснувши картонку від сорочки до полотна й обвівши її по краях олівцем №2.

Ваєрмен мовчав майже цілих дві хвилини. Він дивився то на рентгенограму, то на картинку, яку я з неї змалював. Відтак, ледь чутним голосом промовив:

— Про що ми будемо говорити, мучачо? Що тут сказати?

— Нічого, — відповів я. — Поки що. Дай-но мені картонку від сорочки.

— Це від сорочки?

— Так, і обережніше. Мені вона потрібна. Нам вона потрібна. Знімок більше не грає ролі.

Він подав картонку ледь тремтячою рукою.

— А тепер піди до стіни, до тієї, де готові картини. Погляньно на оту крайню зліва. В кутку.

Він пішов туди і раптом спохопився.

— Курва мама! Коли ти це встиг зробити?

— Минулої ночі.

Він взяв картину в руки, обернувши її до світла, що лилося крізь велике вікно. Дивився на Тіну, котра дивилася на безносого, безротого Цукерку Брауна.

— Нема носа, нема рота, Браун мертвий — вся робота, — проримував Ваєрмен, і вже далебі не пошепки. — Господи Ісусе, не хотів би я опинитися на місці того maricon de playa[239], що кине піском тобі в очі. — Він поставив картину на місце і відступив від неї... тихесенько, так, немов від найменшого струсу вона могла вибухнути. — Що це влізло в тебе? Що тобою оволоділо?

— Диявольськи цікаве запитання. Я тобі майже нічого не показував. Але... Оскільки ми тут збираємося робити...

— Що ми збираємося робити?

— Ваєрмене, ти сам знаєш.

Він похитнувся, немов і сам припадав на хвору ногу. Та ще й увесь вкрився потом. Обличчя аж лисніло. Ліве око ще залишалося червоним, хоча, либонь, вже не аж так щоб задуже червоним.

— Звісно, весь мій план міг бути породженням Департаменту благих намірів.

— Ти зможеш це зробити?

— Я можу спробувати, — зізнався я. — Якщо ти згоден.

Він кивнув, відтак зняв светра.

— Давай, роби.

— Мені треба, щоб ти сидів біля вікна, коли почне сідати сонце, щоб світло ясно й чітко освітлювало тобі лице. У кухні є стілець, принеси його. Ти на скільки часу ангажував Анну-Марію?

— Вона сказала, що може побути до восьмої і нагодує міс Істлейк вечерею. Нам з тобою я приніс лазанью. Поставлю її до твоєї печі о пів на шосту.

— Добре.

Коли зготується лазанья, сонце все одно вже сяде. Я можу зняти Ваєрмена цифровиком, пришпилити кілька фото до мольберту і працювати по них. Я був швидкий роботяга, але вже розумів, що теперішній процес просуватиметься довше — щонайменше кілька днів.

Ваєрмен зі стільцем повернувся нагору і враз остовпів.

— Що це ти робиш?

— А ти сам як вважаєш?

— Схоже, вирізаєш діру у прекрасному полотні.

— Відповідь на відмінно. — Я відклав убік вирізаний прямокутник, узяв картонну вставку з зображенням плаваючого мозку і зайшов за мольберт. — Допоможи мені оце приклеїти.

— Коли ти встиг все це обмислити, vato[240]?

— Я не обмислював.

— Ти не обмислював? — Він дивився на мене крізь полотно, як ті тисячі зівак, що дивилися крізь тисячі дірок в парканах навкруг будівельних майданчиків в моєму іншому житті.

— Та ні ж. Щось ніби підказує мені, що робити. Зайди-но на цей бік.

Разом із Ваєрменом решту приготувань ми завершили за якихось пару хвилин. Він вставив і тримав картонку в прямокутній дірці. Я намацав у нагрудній кишені тюбичок елмерівського клею[241] і почав закріплювати картонку. Обійшовши мольберт, я побачив, що все так, як треба. Мені принаймні здавалося, що все, як треба.

Я вказав пальцем Ваєрмену на лоба.

— Ось тут твій мозок, — потім вказав на мольберт. — Ось тут твій мозок на полотні.

Він, здавалося, не втямив.

— Це жарт, Ваєрмене.

— Я його не доганяю, — знітився він.

— 8 —

Того вечора ми жерли, мов футболісти. Я спитав Ваєрмена, чи він не почав хоч трохи краще бачити. Він з жалем похитав головою,

— На лівому боці мого світу речі так і залишаються зовсім чорними, Едгаре. Хотілося б тебе втішити, але нема чим.

Я прокрутив йому повідомлення від Наннуцці. Ваєрмен зареготав і здійняв вгору кулак. Неможливо було не розчулитися, уздрівши таку його радість, що межувала з тріумфом.

— Ти на вірному шляху, мучачо, — це вже точно в тебе інше життя. Не можу дочекатися побачити тебе на обкладинці «Тайму», — він підняв обидві руки, ніби тримає ту обкладинку.