Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 63

— Пообіцяй мені, Едгаре! Нам потрібен план! Якщо ми його не створимо, вони її завезуть звідси в якийсь притулок, і там вона гигне за місяць! За тиждень! Я знаю! Пообіцяй!

Я вирішив, що він таки має рацію. А ще я вирішив, що якщо не зможу притишити кипіння в цьому казані, в нього зараз, прямо переді мною почнеться припадок. Тож я пообіцяв. Відтак додав:

— Ваєрмене, ти можеш прожити набагато довше, ніж сподіваєшся.

— Авжеж. Та я все’дно все напишу. Про всяк випадок.

— 3 —

Він знову запропонував відвезти мене з Паласіо до Великої Ружі у гольф-візку. Я відповів, що із задоволенням прогуляюся, але не відмовлюся від склянки соку на прощання.

Тепер я, як і всі тутешні, отримую насолоду, коли п’ю свіжечавлений сік флоридського апельсину, але зізнаюся, саме того ранку я мав таємний задум. Він залишив мене у маленькому покої на пляжному боці заскленого центрального холу Ель Паласіо. Це був його, так би мовити, кабінет, хоча як може управлятися з паперами людина, неспроможна читати довше п’яти хвилин, — для мене лишалося загадкою. Я подумав — і це мене зворушило — що йому скоріш за все допомагала Елізабет, і серйозно допомагала, поки її власний стан не почав гіршати. Завітавши на сніданок, я заглянув до цієї кімнати і примітив відому мені сіру течку на зачиненому лептопі, яким Ваєрмен навряд чи тепер міг користуватися. Я її розкрив і витяг один з рентгенівських знімків.

— Великий чи малий бокал? — гукнув Ваєрмен з кухні, так мене наполохавши, що я ледь не впустив знімок.

— Середнього вистачить! — відгукнувся я. Запхав рентгенівську плівку у свою торбу для знахідок і закрив теку. За п’ять хвилин я вже накульгував пляжем додому.

— 4 —

Мені було неприємно щось красти в товариша — навіть один єдиний рентгенівський знімок. Не подобалося мені й замовчувати свою, як я вважав, роль у тому, що трапилося з Цукеркою Брауном. Йому я міг би розповісти. Після історії з Томом Райлі він би мені повірив. Навіть без посилання на можливі екстрасенсорні ефекти, він би мені повірив. Насправді в тому-то й полягала проблема. Ваєрмен не був дурником. Якщо я зміг пензлем і фарбами запроторити Цукерку Брауна до сарасотського окружного моргу, то, можливо, зможу також зробити одному екс-адвокату те, на що неспроможні лікарі. А якщо не зможу? Краще не роздмухувати порожніх надій... принаймні за межами моєї власної душі, де вони так невідпорно буяли.

Коли я дістався у Велику Ружу, стегно мені аж скавуліло. Я метельнув своє важке пальто у шафу, ковтнув пару пігулок оксиконтину і помітив блимання вогника на автовідповідачі.

Там було повідомлення від Наннуцці. Він висловив подяку за те, що отримав від мене звістку. Так, дійсно, сказав він, якщо решта мого доробку дорівнює тому, що вони вже бачили, галерея «Ското» з радістю і гордістю організує виставку моїх картин, до того ж перед Великоднем, після якого зимові туристи роз’їжджаються по домівках. Чи доречно буде йому і одному-двом його партнерам завітати до мене в студію і подивитися на інші, вже готові, роботи? Вони радо привезуть мені на ознайомлення проект контракту.

Новина була гарною — хвилюючою — хоча водночас здавалося це відбувається на якісь іншій планеті, з якимсь іншим Едгаром Фрімантлом. Я зберіг послання і рушив з краденим знімком вгору сходами, аж раптом укляк. Мала Ружа не те місце, і мольберт не той пристрій. Фарби і полотно також не годяться. Вони не годяться для цього діла.

Я знову зашкандибав вниз до великої вітальні. Тут на кофейному столику лежав стос альбомів «Умілець» і кілька коробок кольорових олівців, але вони також не годилися. В моїй відсутній руці народилося відчуття гудючого свербіння і я вперше повірив, що дійсно спроможний це зробити... якщо знайду правильний засіб для втілення ідеї, от так.

Виринула думка, що засобом (медіумом) може бути якась персона, що править з-за Великого Потойбіччя, і я розсміявся. Щоправда, дещо нервово.

Я ввійшов до спальні, спершу не уявляючи по що. Відтак глянув на шафу і зрозумів. Десь за тиждень до того Джек возив мене на закупи — не в торгівельний центр «Кросроудс», а до чоловічої крамниці на площі Сент-Арманд — там я придбав півдюжини сорочок, що продаються застібнутими до комірця. Ілса малою називала їх «дорослими сорочками». Вони так і лежали у целофанових пакетах. Я зірвав упаковку, повитягав булавки і поскидав сорочки купою назад до шафи. Сорочки не були мені потрібні. Мені були потрібні їхні картонні вставки.

Оті гладенькі білі картонні прямокутники.

В кишені сумки від мого компа PowerBook знайшов маркер. В іншому житті мене дратували маркери — що запах їхніх чорнил, що схильність мазатися. У цім житті я полюбив їх за жирну чіткість створюваних ними ліній, тих ліній, що, здавалося, наполягали на власній абсолютній реальності. Я поніс картонки, маркери і рентгенівський знімок Ваєрменового мозку до Флоридської кімнати, де світло було тріумфально яскравим.

Свербіння в правій руці поглибилося. Тепер воно відчувалося майже приятельськи.

Я не мав лайт-боксу, на якому лікарі роздивляються рентгенівські плівки і томографічні скани, але скляна стіна Флоридської кімнати могла слугувати адекватною заміною. Мені навіть не потрібна була клейка стрічка. Я зумів вставити знімок у щілину між склом і хромованою облямівкою, і аж ось воно, та річ, якої, як дехто каже, не існує: мозок адвоката. Він плив понад Затокою. Якийсь час я вдивлявся в нього, сам не знаю, чи дуже довго — дві хвилини? чотири? — причарований тим, як синя вода проглядає крізь зубчату сіру вуаль, які ті узори перетворюють воду на туман.

Куля мала вигляд чорного, трохи розплющеного скалку. Трохи нагадувала кораблик. Човник, що пливе по кальдо ларго.

Я почав рисувати. Мав намір нарисувати його неушкоджений мозок, без кулі, але вийшло більше того, на що я сподівався. Я продовжував малювати і додав води, бо, розумієте, її потребував цей малюнок. Чи так хотіла моя відсутня рука? Чи вони були одним і тим самим? Це була просто рекомендація Затоки, але ж вона була, і виявилася достатньо успішною, бо я дійсно був талановитим сучим сином. Уся робота забрала лише двадцять хвилин, і коли я її закінчив, людський мозок плив Мексиканською Затокою. В певному сенсі це виглядало дуже круто.

А також страшнувато. Не хотілося б мені застосовувати таке слово до свого твору, але тут воно невідхильне. Знявши рентгенівський знімок, я порівняв його зі своїм малюнком — у технологічному фото є куля, у мистецькому творі її нема — і зрозумів дещо, на що мав би звернути увагу раніше. Саме коли почав малювати серію «Дівчина і Корабель». Те, що я робив, діяло не просто тому, що воно грало на нервових рецепторах; воно діяло, бо люди розуміли — на якомусь глибинному рівні вони дійсно це знали — те, на що вони дивляться, прийшло звідкись поза межі таланту. Відчуття, навіюване картинами Думи, було ледь усвідомлюваним жахом. Жахом, що очікує на своє проявлення. Вплетеним у прогнилі вітрила.

— 5 —

Я знову був голодний. Зробив собі сандвіч і закушував, сівши перед комп’ютером. Почав надолужувати брак інформації про гурт «Колібрі» — я став ніби трохи одержимим ними — аж тут озвався телефон. Дзвонив Ваєрмен.

— У мене зник головний біль, — повідомив він.

— Ти завжди так здоровкаєшся? — поцікавився я. — Наступного разу я від тебе мабуть почую: «Я щойно випорожнився?»

— Не варто легковажити цим. Голова мені боліла безперервно з того моменту, як я прокинувся на підлозі в їдальні після того, як намагався застрелитися. Іноді в ній просто трохи фонило, іноді там гуло, мов на новорічному балу у пеклі, але боліла вона завжди. А тут, з півгодини тому, раптом взяло і просто перестало. Я якраз готував собі каву, а воно раптом перестало. Я не міг повірити. Перша думка в мене була — я щойно помер. Я почав проходжуватися, мов по тонкій кризі, чекаючи, що ось-ось мій біль повернеться і довбоне мене Максвелівським срібним молотком[238], а він не повертається.