Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 133

— Ага, — сказав Ваєрмен, — це найвищий ступень визнання від недовірливого батька.

Джек усміхнувся і, як завжди, осяялося все його обличчя. Він поворухнувся, і з ним поворухнулася Новін.

— Найвищий, гадаєте? Я був сором’язливим хлопцем, а черевомовлення мене трохи попустило. Стало легше спілкуватися... я уявляв себе Мортоном. Ну, це так звали мою маріонетку. Мортон був нахабним розумакою, міг заговорити з ким завгодно про що завгодно.

— Ну, вони всі такі, — сказав я, — ляльки, як правило.

— А в старших класах черевомовлення вже здавалося ідіотським талантом, порівняно з вмінням класно прокотитися на скейтборді, тож я покинув ним займатися. Не знаю, куди потім поділася та книжка, вона називалася «Замаскуй свій голос».

Ми помовчали. Будинок дихав на нас сирістю. Зовсім недавно Ваєрмен розстріляв агресивного алігатора. Зараз у це ледь вірилося, хоча з вух в мене ще не вивітрилися звуки пострілів.

Відтак Ваєрмен промовив:

— Мені хотілося б почути, як ти це робив. Хай вона скаже Buenos dias, amigos, mi nombre es Noveen,[383] а ще la mesa[384] сочиться.

— Добре, нехай, — засміявся Джек.

— Та ні, я серйозно.

— Я не можу. Якщо не практикуватися, ця навичка пропадає.

З того, що я читав на цю тему, виходило, що він має рацію.

У випадку набутих знань пам’ять опиняється на роздоріжжі. В один бік веде стежка, куди прямують усі ті вміння, типу їзди на велосипеді, котрим якщо раз навчився, то вже ніколи й не забудеш. Але творчі, безперервно змінні знання переднього мозку треба поновлювати ледь не щодня, до того ж вони легко піддаються руйнації і втрачаються. Джек каже, що черевомовлення теж належить до таких знань. І хоча я не мав причини сумніватися в його словах — кінець кінцем, черевомовець не просто маскує свій голос, а створює новий образ — я попросив Джека:

— А ти спробуй.

— Що? — він дивився на мене, посміхаючись здивовано.

— Давай, покажи нам.

— Та я ж кажу, що більше не вмію...

— Та все’дно спробуй.

— Едгаре, я не маю поняття, яким голосом вона могла б заговорити, навіть якщо навіть зумів би замаскувати свій.

— Еге ж, але ти сидиш там, з нею на коліні, а ми тут, як ті діточки, роззявили роти на тебе. Тож, давай, не соромся.

— Ну, гаразд, — він здув з обличчя неслухняне пасмо волосся. — Що ви хотіли б від неї почути?

Ваєрмен промовив вельми спокійно й тихо:

— А давай просто послухаємо, що вийде.

— 5 —

Джек з Новін на коліні ще трохи посиділи мовчки, їхні голови були осяяні сонцем, крихітні порошинки пороху, потривоженого на сходах і старому зальному килимі, плавали навкруг їхніх облич. Відтак він посунув руку і поклав пальці на рудиментарну шию і ганчір’яні плечі ляльки. Задер голову.

— Привіт, хлопці, — промовив Джек, намагаючись не ворушити губами, від чого в нього вийшло: «Привіт, ‘оупці».

Він трусонув головою, звихривши порох.

— Хвилиночку. Це не годиться.

— В тебе шалена купа часу, — сказав я йому. Гадаю, спокійно сказав, але серце в мені відгукнулося шаленим гупанням. Я чомусь переживав за Джека. Якщо все вийде, для нього це може становити небезпеку.

Він витягнув шию і вільною рукою помасував собі адамове яблуко. Ніби якийсь тенор перед виходом на сцену. Або як пташка, подумалось мені. Може, як госпельний Колібрі. Нарешті він промовив: «Привіт, хлопці». Вже краще, проте...

— Ні, — сказав він. — Це гівно з кров’ю. Звучить, мов у якоїсь блондинки, якоїсь Мей Вест[385]. Зачекайте.

Він знов помасував собі горло. При цім він дивився вгору, назустріч потокам світла, і я не певен, чи він помічав, що друга його рука, та, що на шиї в ляльки, теж рухається. Новін подивилася на мене, потім на Ваєрмена, відтак знову на мене. Чорними очима-ґудзиками. Перев’язане стрічкою чорне волосся каскадом обрамляло її печено-шоколадне обличчя. Рот у вигляді червоного О, готовий промовити: «Оууууууу, ти, бридкий дядько».

Ваєрмен поклав мені на руку свою долоню. Вона була крижаною.

— Привіт, хлопці, — сказала Новін, і хоча адамове яблуко Джека стрибало вгору-вниз, губи його не поворухнулися.

— Ну, що? Зараз як?

— Добре, — похвалив Ваєрмен спокійно, як це не вдалося б мені. — Хай вона скаже ще щось.

— Бос, а як щодо підвищення гонорару?

— Без проблем, — відповів я. — Дай лише час і...

— А чо ти не хо шось нарисувать? — спитала Новін, дивлячись на мене своїми круглими чорними очицями. Ну точно, це ж ґудзики, як на тих черевиках, що тоді були в моді.

— Мені нема чого рисувати, — відповів я.

— Я тобі розкажу дечого цікавого для рисування. Де твій альбом? — тепер Джек дивився вбік, у суморок зруйнованої вітальні, ошелешений, очі йому закотилися. На вигляд він був десь посередині між свідомістю й несвідомістю.

Ваєрмен відпустив мою руку й поліз до торби з їжею, куди я також впхнув обидва своїх альбоми. Один він подав мені. Джекова рука трохи ворухнулась, здалося, Новін повернула голову, дивлячись, як я спершу розкриваю альбом, а потім поясний гаман, де лежать олівці. Я витяг один.

— Нє-нє. Візьми її олівець.

Я знову порився й натрапив на блідо-салатовий олівець Ліббіт. Це бувєдиний достатньо довгий, щоб його утримати в пальцях. Певне, не найулюбленіший її колір. Чи може, просто зелень на острові Дума темнішого тону.

— Ну от, а що далі?

— Нарисуй мене в кухні. Посадови мене знов на хлібницю, так буде красиво.

— На столі, ти маєш на увазі?

— А ти шо, думав, на долівці?

— Боже, — промурмотів Ваєрмен. Голос весь час, з кожною фразою, змінювався. Тепер він зовсім не належав Джеку. А чий же він був, якщо зважити на той факт, що на самому початку єдине черевомовлення, котре змушувало ляльку балакати, походило з уяви маленької дівчинки? Я вирішив, що тоді вона говорила голосом Няні Мельди, і саме його ми зараз чули.

Тільки-но я почав працювати, як свербіння поповзло вниз по відсутній руці, визначаючи її, роблячи майже реальною. Я нарисував ляльку, яка сидить, притулена спиною до старомодної хлібниці, додав ноги, що звисають з краю столу. Не розгадуючись, не затримуючись — щось глибоко в мені, там де народжувалися всі образи, підказувало, що пауза може зруйнувати ще не сформовані, ще крихкі чари — я продовжив, і намалював маленьку дівчинку, вона стоїть біля столу. Стоїть і дивиться вгору. Маленька чотирирічна дівчинка у фартушку. Я взагалі не міг би уявити собі фартушок до того, як намалював його поверх сукенки малої Ліббіт, що стоїть у кухні поряд зі своєю лялькою, стоїть і дивиться вгору...

Шшшшш...

...притиснувши палець до губ.

Тепер олівець почав літати ще швидше і я додав Няню Мельду, таким чином побачивши її вперше не на тій фотографії, де вона обома руками тримає червоний пікніковий кошик. Няня Мельда нахилилася до маленької дівчинки, обличчя в неї похмуре, сердите.

Ні, не сердите...

— 6 —

Перелякана.

Ось яка Няня Мельда, перелякана всмерть. Вона розуміє, що щось відбувається, і близнючки також розуміють — Тесі й Ло-Ло перелякані не менш за неї. Навіть той йолоп Шенінгтон теж розуміє, що щось тут не так Тому-то він намагається заявлятися тут якомога рідше, воліючи працювати на береговій фермі, аби лиш не приїздити на острів.

А Містер? Коли він буває тут, Містер психує через Аді, котра втекла до Атланти, і не помічає того, що відбувається прямо перед його очима.

Спершу Няні Мельді здавалося, що те, що відбувається в неї перед очима, просто її власна фантазія, якої вона набралася від дітей під час ігор; звісно, насправді не бачила вона ніяких пеліканів і чапель, які літають догори ногами, не бачила посмішок на кінських мордах, коли Шенінгтон приїхав парною упряжкою сюди з Нокомису, щоб покатати дівчаток. І ще, їй здавалося, вона тепер знала, чому малі так бояться Чарлі; потаємні речі творяться на Думі, але це не єдина з них. І це її вина, хоча вона бажала якнайкращого...